Ідучи Станом до свого намету, Гостомисл Диба згадав померлого брата Велка, Великого князя, й вилив йому свої прикрощі. Не люблять мене твої отроки-княжичі, сказав він, бо й ти мене трохи недолюблював. Ти, може, й сам не знаєш, чому недолюблював, а я знаю. Знаю змалечку. Я-м ще ген коли лаштувався тобі про се повідати, та все бракло змаги. А все почалося з нашого вітця та матері. Мати наша тебе не любила, мабуть, рада була б у домовині тебе зобачити. Любила тільки мене та Богдана. А хіба ж ми з Богданом були винні, що ти їй нерідний? А наш отець не любив мене та Богдана, бо наша мама, жупаниця Десанка, звела, кажуть, зо світу твою маму, Оленку, її наш тато, кажуть, до смерти не міг забути, отож і любив тільки тебе… Бачиш, як усе зав'язалося в тугий вузол, мовчки розмовляв, з померлим братом жупан Диба. Отці та матері, сварячись межи себе, не мислять, яке то буде колись їхнім дітям. А я чого ото сказав був нашому вітцеві, що не хочу ні з ким до злюбу вінчатися! Отець лише нагримав на мене, але більше не приневолював, мабуть, збагнув… А людині тра когось любити, я-м любив Богдана та тебе, поки не стало Богдана, а тепер ось уже й ти перейшов до ираю. Лишився в мене тільки твій синок молодший…

А Соболь відтепер був певний, що ненавидить рідного стрия дужче за найпослідущішого супротистата. Нестримна лють до старого жупана сліпила вічі й розум. Він нахвалявся стерти Дибу на порох, і слово було кинуте. Але якась твереза, хоч і притлумлювана думка підказувала Соболеві, що він шугнув, наче в холодну воду незнайомого виру, не все було так просто, як хотілося б, і жупана древлянського не легко було зачепити пальцем, не викликавши до себе всепільної зненависти.

Й Соболь мало не зрадів, коли до полотки ввійшов турицький жупан-ускочин Валдислав. При боці в нього висів, замість перебитого жупаном Дибою, новий гарний меч о золотому вруччі, й зодягнений був турич у дорогі строї. Мить повагавшись, Соболь розповів йому про свої сутички з Дибою й учора, й осе щойно сьогодні, й коли скінчив, Валдислав хижо прискалився.

— Княже! — сказав він. — Дивно чути се від такого володаря. — Й, доки Соболь пильно дивився на нього, він раптом запитав: — Яка є найтяжча клятьба, ну, присяга, серед твоїх ратників?

— Пощо питаєш?

— А ти речи, тоді я й повідаю, пощо питаю, — вхиливсь од відповіди Валдислав.

Соболь заходився накручувати косу на палець.

— Найтяжча? — перепитав він. — Се коли котрийсь воїн клянеться теплим духом невгасного великокняжого вогнища. — Й знову запитав: — А що?

Валдислав зловтішно засміявся:

— Просто я-м подумав про те, що й серед нашого племені, серед туричів, такий самий покон є.

Соболь підозріливо дививсь на Валдислава, й той теж зирив на нього й посміхавсь на один бік.

— Речи робові, хай гукне сюди жупана Дибу, — тихо проказав турицький князь.

— Для чого?

— Хай Диба поклянеться.

— А далі?

— Хай поклянеться, — вперто повторив турич. — Бо тому, хто переступить присягу, січуть голову. Так заведено споконвіку. Сей закон не нами вигаданий.

— А в чому хай клянеться? — спитав Великий князь. Він почав розуміти думку Валдислава. — Ну, в чому?

— В чому завгодно.

— При послухах?[56]

— Байдуже, — озвався Валдислав.

Соболь негайно вирядив молодого воїна по Дибу, але жупана в Стані не було.

— Де він є? — спитав Соболь. Воїн розповів:

— Речуть, ніби подавсь у плавні за Ліве гирло. — їдь і знайди! — наказав Соболь.

Дибу розшукали аж по двох днях, і коли він увійшов і знову за звичаєм скинув шапку, Великий князь припросив його сісти поряд. Жупан сів. Тепер Соболеві було видно його вічі, й себе в тих очах, і він запитав у жупана:

— Речуть, ніби ти відаєш, де мій брат молодший. Чи правда се?

— Хто рече? — нашорошився Диба.

— Один між!

— Котрий? Можі в Стані — вельми многі. Коли речеш одне, то речи й друге.

Він не знав нічого певного про Осмогруда. Про забіглого молодого князя балакали різне, та все те лишалося балачками.

— Речи, княже, — відрубав жупан Диба й одверто докинув: — Я би-м такоже хтів се звідати.

Соболь, повагавшись, мовив:

— Се рече на тебе Валдислав.

— Отой ускок, — вигукнув Диба, — що підняв меч на рідного брата? Шкода, що я-с не потяв його тоді в березі!

— Коли? — прискалив око Соболь, мовби вперше чув про ту їхню сутичку.

Та Диба лише махнув рукою:

— Було колись.

— То нічого не відаєш за брата мого молодшого? — навернув його до думки Соболь.

— Ні сном, ні духом.

— А я відаю, коли-сте ся стяли ви з князем Валдиславом, — єхидно посміхнувся він, і лівий вус йому збуджено засіпавсь угору.

— То добре, коли відаєш усе про своїх найліпших, — проказав Диба, втупившись у килим. — Зле тільки, що ти-с вельми темний і не тямиш добрати собі найліпших!

Се вже було занадто, й Соболь просичав:

— Жупане, забуваєш, хто-м я такий!

— Не забуваю, Великий княже.

Він уперше вжив оте слово «Великий», і Соболь добре відчував, що має на оці жупан, але стримався й повів далі:

— То коли ти сидів-с отам на кручі, мав би-с і нашу з ним перемову чути.

— Яку… перемову? Ніякої перемови я-м не чув.

— І заклянешся?

— Заклянусь! — відповів Диба.

— Нум же!

Диба взявся правицею за вруччя й до половини витяг лезо з піхов:

— Клянуся мечем моїм!

Соболь байдуже посміхавсь:

— А в теплий дух великокняжого вогнища заклянешся?

— В що?? — сторопів Диба.

Великий князь не переставав посміхатись:

— Я-м уже повідав, у що.

Такою клятвою ніхто не розкидавсь, і Диба подумав, що десь-то вельми хисткою й небуденною мусила бути та перемова між Великим князем і тим зайдою. В ньому все помліло, й він прохрипів:

— Змовляєшся, княже, з братогубцями?

Але Соболь пропустив ті слова повз вуха й нагадав:

— Так заклянешся, що нічого-с не чув?

— Клянуся! — вигукнув раптово зміцнілим голосом Диба. — Клянуся теплим духом твого вогнища! — Тоді пошукав очима довкола, швидко встав і підійшов до бронзової жаровні ліворуч од дверей. Там спокійно тліла купка вуглин, і вгору здіймалися теплі хвилі повітря. Диба взяв з вогнища жменю ще гарячого попелу й запхав у рот. Попіл обпік його, й Диба, стримуючись; аби не кривитися, хотів був сказати князеві ще щось, та затлумлений попелом язик безпорадно шарудів у роті й не підкорявся. Диба розпачливо махнув рукою и вискочив надвір, під пекуче полудневе сонце, й усі, хто траплявся йому на шляху, бачили, як він марно силкується проковтнути попіл. А кожен знав, що се означає.

До великокняжої полотки ввійшов турицький жупан. Він теж бачив Дибу й хижо шкірився.

— Тепер, княже, — сказав він, — моли Лелю, щоб наслала на тебе якусь недугу.

Обидва збуджено засміялися, й Великий князь повелів лаштувати коней та кречетів до вечірнього влову.

Розділ 13

Соболь занедужав. Леля таки послала на нього вроки на далеких уловах. Його смагляве обличчя зблідло й пожовкло, білки очей пойнялися мережкою червлених жилок, а в руках була така кволість, наче він сім день не їв і не пив. Соболь одчув хворобу звечора, й спершу думалося, що перемерз у холодному вікні болота, куди шугнув, женучи поперед себе вдарену стрілою рись. У кринично холодній ямі, з якої смерділо гнилизною, він просидів з ранку й майже до самих обід, коли його нарешті знайшли й витягли. Та змивши з себе твань і висохши, Соболь погнав ужалену рись далі й надвечір таки настиг її в темному яру й добив.

Ночувати розташувалися тут таки, над яром, спутавши коней і зібравши гарне багаття. За сі чотири дні, йдучи далі й далі вздовж лівого берега Данапра, Соболь здобув гарного сікача — наздогнав конем і вдарив сулицею в захрящ, а крім сікача, ще степового безрогого оленя та три лебеді. Скору з вепра та оленя він зняв сам, а м'ясо віддав до загального котла. Всі їли й нахвалювали, й славили меткого ловця, хоча кожен теж уполював по дещиці, та боляри мусили з чемности їсти княже, а своє кинути на поталу орлам і диким собакам.