Вадим стояв похнюпившись. Попліч з огнищанином глузливо посміхався дружинник Флелаф, і це пантеличило Вадима. Він крадькома зрідка позирав на батька й розгублено думав: якщо цей кнурик осідлає мене в усіх на очах, я далі не витримаю й скручу йому в'язи.

Флелаф посміхався й нічого не робив, він сміливішав тільки в гурті гриднів.

Та тут надійшов світлий князь Блуд.

— Підеш до мене? — спитав він. — Каніцар по скільки з тобою рядиться?

— По векші в день, — одгукнувся старший Муромець.

— А в мене матиме по три векші за два дні. — Обидва Муромці завагалися. — По дві векші в день: по різаній! — раптом розщедрився Блуд.

Ряд був дуже заманливий — Вадим та його батько й не мріяли про півкуни в день, але син глянув на опецькуватого Флелафа й завагався.

Навколо зібравсь гурт рядовичів та роззяв: по півкуни в день рядили золотарів або городників, найзуміліших хитреців, а щоб отак простого конюха...

— До мене йди, кажу! — почувся через голови Претичів голос. — Дам тобі коня. Більше не вигрібатимеш гною.

— А який твій ряд? — спитав Блажій Муромець.

— По три векші за два дні, — відповів Претич, — Різана — то ще забагато для нього.

— Дивися сам, — зітхнув Блажій Муромець. Він знав про оті знущання над сином і не хотів його неволити за зайву векшу срібла в день. Хоча та чверть купи була б зовсім не зайва на господарстві: за рік набігало дев'яносто куп, майже чотири міхи проса або пшениці. — Дивися сам, сину, — знову з жалем повторив він.

— Піду до воєводи Пре-етича, — посміливішав од його непевності Вадим. У Претича хоч не буде Флелафа.

Блуд зарепетував проти свого свата й почав щось шепотіти йому. Той лише сміявся й махав рукою, мовляв, одчепись ти від моєї душі.

Вадима охопила шалена радість. Він уже не думав про ряд, а лише про велике свято, коли нарешті отримає зброю й сам сяде на коня.

Претич повів Блуда до Настаса й примирливо порадив:

— Бери оцього. Трохи обчухрає бороду й буде конюхом.

Але Блуд лише плюнув і пішов геть, не глянувши на свого свата-полянина, за якого йому колов очі дядько Свейнальдр.

— Даю по векші, — сказав Настасові Местишин огнищанин Каніцар. — Підеш?

— Та піду... — невпевнено відповів Настас.

Коли вони всі втрьох повернулися додому, Ратка з жоною та їхніх дітей ще не було. Але на приспі сиділа гарненька дівчина.

— Хто то сидить? — Настаса пойняло жаром, він мало не спаленів од того вогню.

— Моя сестра Жи-ирка, — відповів Вадим.

— Ти досі нічого не казав про неї, — зашепотів Настас, не владний одвести погляду від Жирки.

— Я більше не піду на торг, — сказала донька батькові. — Зібрала віно сяке-таке. Кому злюблюся — візьме й такою.

Вона рядилася вже три зими, останній рік була ключницею в Претича. Старий Муромець нічого не відповів. Лише тепер згадавши про свого воза з точеним посудом, якого покинув на Янку та дітей, він подався до торжища.

Двір колишнього воєводи Претича був за Києвом, на крутій видовженій горі, що здіймалась між Гончарівкою й Кожум'яками. Його називали звичайно Претичевим дідинцем. Туди можна було підступитися лише перешийком, упоперек якого пролягав глибокий сухий рів, бо воду до боярського двору возили з Копиревого кінця барилом.

Коли в ярах Кожум'як та Гончарівки запала чорна ніч, а на Подільському торжищі догоряло жертовне Юрове багаття, хтось сильно загрюкав у браму Претичевого дідинця. Колишній Святославів воєвода був у стайні — наглядав за тивуном, що роздавав конюхам овес для коней. Претич сам почув грюкання й підійшов до воріт:

— Кого біси мордують серед ночі?

— Та начебто Закур, — озвався до воєводи надбрамний сторож.

— Який Закур?

— Печеніжин з Ярополчого двору,

— Чого йому? — Претич піднявся сходами на вожу. — Чого тобі, печеніжине?

— Коняз приходила Ярополк, — притишено відповів Претичеві печеніжин.

— Де він є?

— За ровом...

Претич вдивився в чорну пітьму, але нікого не зміг розгледіти. Тоді на перешийку хоркнув кінь.

— Це ти, княже Ярополче? — гукнув Претич згори. Але ніхто не озивався, й він знову гукнув: — Пощо причаївся татем?

— Вийди на хвильку сюди, — почулося нарешті з ночі.

Воєвода звелів сторожеві одімкнути браму й перейшов через рів мостом. Ярополк зліз із коня і взяв його за вуздечку:

— Маю тебе спитати про щось...

Але ще довго стояв і не наважувався говорити. Претич мовчки взяв коня з другого боку вуздечки й повів до воріт. Ярополк не опирався, хоча до терему йти не схотів. Печеніжин Закур лишився біля сторожа, а Ярополк потяг Претича до ледь видимого в пітьмі конов'язу й там сказав:

— Ти був воєводою Святослава...

Ці слова повисли в повітрі й не торкнулись Претичевих вух — він не любив згадувати тих років. Ярополк відчув це й надовго замовк.

— Що привело тебе опівночі? Не прийшов же ти просто так.

— Ти одного разу вже рятував мене од печенігів, а тепер... порятуй од родаків, — одним духом вимовив Ярополк і глянув на батькового воєводу крізь темряву.

Претича розхвилювали ці його слова. То була давня й вельми пекуча пригода, що сталася вісім тому літ. Набравши воїв і дружину, Святослав подався був за Дунай. Тоді-то печеніги вперше обложили Київ. Претича Святослав лишив засадою у Льті. Претич почув про печенігів і кинувся до Києва, але не зважувався переправитись через Дніпро: печеніги займали вежами всі плавні. Претич не знав, чи тримається ще Київ, у якому лишалась перестаріла княгиня Ольга та Святославові сини. Було схоже, що Київ здався на ласку степовикам. Аж тут із города прорвався отрок. Він мало не втонув у Дніпрі, поранений кількома печенізькими стрілами: Київ ще стоїть, але завтрашнього приступу може не витримати. І Претич зробив одчайдушну спробу порятувати киян. Посаджавши на плоти своїх триста воїв, він переплив з ними вдосвіта на київський бік, звелівши густи в усі гудки та дудки, які тільки були в полку. Печеніги з несподіванки кинулися втікати, й через Почайну Претич уже переправився на їхніх покинутих човниках та міхах. Кияни в городі теж підняли радісний лемент — вони думали, що вертається Святослав. Претич увійшов до Києва, стольний город якось пересидів облогу й діждався підмоги від своїх.

Тепер воєводі про це нагадав Святославів нащадок. Претич струсив із себе раптову розчуленість і майже сердито проказав:

— Що можу вдіяти зі своїми тридесятьма отроками? Ваші варяги підгребли під себе геть усе.

— Свенельд підбиває мене йти на брата, — сказав у розпачі Ярополк.

— Хоче мстити синову кров чужими руками?

Ярополк ляпнув зовсім дурне:

— Не міг би ти підмовити свого свата? Ви ж тепер з ним родаки...

Це остаточно вивело воєводу з рівноваги:

— То такий родак, що з ним ліпше...

Далі він не доказав, але Ярополк збагнув для себе ще одну сумну істину: полянські бояри теж не співчувають йому.

Й він відчув себе в цьому вітчому городі зовсім чужим і всіма покинутим. Чужим і для варягів, і для полян...

Отож як уклали наші свати ряд злюбний, то настав у землі Деревній мир. І не схотіли оратаї далі ждати, порозповзалися з городів. Кожен вертав до свого рідного згарища, рив собі землянку й рубав ліс — потроху та помалу ставив стяги. Дума дала в кожну сільську верв[8] по варязькому коневі на п'ять димів, бо навесні треба було обсіятися — бодай так чи сяк. Уже два літа ніхто не зібрав і колосочка.

З Волині надійшов перший товар. Цього хліба могло стачити хіба на тиждень. Батько знову звелів збирати по людях срібло, щоб спорядити на Волинь нові товари. Оратаї давали хто скільки мав, але малі жупани та пани будоражилися. Думний старець Володарко прийшов до нашого хорому й сказав: «Уже ми стали нижчі й за оратаїв, а мусимо ж сіяти й свої поля!» Батько мій одказав Володаркові, мовляв, так і так, жито споконвіку сіють оратаї, а панське діло збирати з них дань, ну, та ще стерегти од напасників.