Шестипалий Муромців отрок Вадим брався вранці розгрузлим Боричевим узвозом, коли до нього підступив лахмітний шолудивий дідо й торкнув пальцями за рукав:

— До гридниці?

— А тобі що-о?

— Нічого. Не впізнаєш?

Вадим аж нахилився до діда:

— Ні-і...

Небо над Подільськими воротами вже біліло, хоча в проваллях Гончарівни ще стояв досвітній енній туман, над яким то там то сям здіймалися димовища гончарень, тягнучись аж до городських воріт. Дідо говорив простудженим голосом:

— А я тебе одразу впізнав. — Муромець поховав руки за спину. Через ті руки його знали всі, навіть якщо зроду не бачили. Лахмітник знову прорипів: — Я поночі рук не розгледів. Упізнав тебе через твій зріст і ходу: ти хтів би видаватися меншим і горбишся. — Старий захихотів репнутим голоском: — А на турів більше не ходиш?

І чи той голосок, чи крива змучена усмішка раптом напоумили Вадима:

— Тю-у! Буда-анко! — Навіть ім'я пригадав. — Що це на тобі за рам'я? І сам якийсь... Де ти досі був? У греках?

— У Києві був.

Буданко-Настас розповів Муромцеві свою пригоду. Муромець аж віри йому не йняв, але Настас так розхвилювавсь і розчулився, що з очей йому побігли сльози й проорали мокрі борозни на шолудивих щоках. Цим сльозам уже годі було не йняти віри. Муромець лише спитав:

— Оце так і просидів два літа в порубі? — За пазухою в нього випинався клумачок, і Настас раз по раз блимав на той горбик. — Ти що? Може, хочеш ї-істи?

Настас поспіхом закивав. Муромець розстебнув дерев'яну защібку сіряка й простяг бородатому нетязі півхлібини.

— А тобі ж? — з надією прохрипів бородатий.

— Та я не хо-о!.. — заспокоїв його Муромець. — Я вже їв.

Настас почав тут-таки запихатися хлібом, а Вадим поспішив до воріт. З Києва саме виїздив десяток отроків молодшої дружини — не доведеться взайве дратувати сторожів.

Цілий день Вадим усе згадував цю вранішню пригоду, чистячи стайні й даючи коням сіна та вівса, а пізно ввечері, коли над Подолом і Гончарівкою вже западала ніч. він знову помітив на Боричевім узвозі обшарпану постать. Іншого разу міг би прийняти її за мару, але тут одразу впізнав Настаса, й той, мовби само собою, пішов за ним.

Невістка Янка збридилася Настасовим виглядом і затялась не впускати його. Її дівер мусив гріти воду в надвірному котлі. Настас заліз по саму шию в діжку й довго форкав, аж поки хоч трохи змив із себе дворічний леп. Купіль з гречаного лугу приємно лоскотала одвикле від води Настасове тіло, й коли йому дали чисту сорочку і чисті Раткові полотняні штани, він знову розплакався.

Старий Муромець кілька разів махав у бік Києва кулаком:

— Стоклятий Щекович!

А за вечерею спитав:

— То чого ж утік тоді з Либеді?

Настас мовчав, похмуро сьорбаючи куліш із спільної миси. Він завинив тоді перед цими людьми.

— Боявся, — сказав він, — що ви мене вдруге спутаєте.

Настас і справді був злякався тоді, але не Муромців, а тих двох, що хотіли зайняти їхню худобу. Якби варяги перемогли, то вбили б і його разом з Муромцями, вважаючи причетним до них. Власне, Настас утік раніше й не знав наслідку сутички. Він поспішав до своїх. Отець пресвітер запевнив, що в Києві багато християн, там навіть князі ходять відкрито з хрестами на загривку, й найголовніший серед них — Свенельд. Настас і кинувся до Свенельда, вздрівши його коло городських воріт. Був цілком певний, що світлий князь, почувши, хто він такий, злізе з коня й почне цілуватися з Настасом, як з братом у Христі. А той звелів його відколошматити й запхав у поруб.

Тепер Настас не зважився визнати цього. Свічник на божниці тьмаво блимав, ледве видно було мису з кулешем, і цей півморок рятував Настаса.

Спали покотом на полу, бо запіч по праву належала Ратковим дітям, які полягали давно, ще до приходу Вадима та Настаса. Настас охочіше виспався б у яслах коло волів, але хлів виявився надто маленький, аж дивно було, як воли досі не рознесли його крутими рогами.

Настас поліз на піл і скулився в самому кутку, та довго не міг заснути. Два роки він спав на прілій соломі серед пліснявих стін, і тепер од тисняви його сіпали й мордували нічниці, невидиме шастаючи по полу, тільки дошки ледь чутно порипували.

Але Настас не боявся цих вредних нічниць — він звик до них за два роки самотності. Інше непокоїло його: що робити далі?

У порубі він уже відвик був і думати про вільне самостійне життя, не сподіваючись більше побачити сонячного світла, а тепер, опинившись на волі, знову віддався старим думкам. Животіння в порубі не похитнуло його віри, він ще пристрасніше ввірував у Христа. Був цілком переконаний, що грецький бог недаремно послав йому стільки випробувань: Христос вирішив перевірити його стійкість.

Настас був ладен витримати все, аби довести грецькому богові, що той недаремно залучив його до своїх отар. Вирішив зогнити в порубі, а витримати муки стійко й до кінця, щоб удостоїтися ласки божої: вічного блаженства серед праведників і праведниць у райських кущах.

Та господові того здалося мало: він увергнув його до виру нових випробувань і спокус.

Колишній в'язень заходився подумки проказувати молитву, сам вигадуючи до неї слова, й несвідомо перейшов на шепіт. Поряд самозабутньо сопів Вадим, за молодшим сином спав батько, а коло самої печі — Янка з Ратком. І поки Настас шарудів губами, господь наслав на нього Сотону — інакше це годі було пояснити: звертався найщирішими словами до Христа, а потім несподівано впіймав себе на тому, що думає не про голубі райські кущі, а про зовсім соромітні речі.

За два лікті від нього спала Раткова жона, молода й гарна чорнявка Янка, й до Настаса линув п'янкими хвилями її віддих і жіночий дух.

Настасові вже бракло сил боротися з собою, він совався й мало не стогнав, забувши всі на світі молитви, та тут прокинулося Раткове дитя, стрибнуло з запечі й побігло до вітру. Настас теж схопився й вискочив надвір, де шаленів тугий березільний вітер.

Холод допоміг йому прогнати настирливого Сотону. Але вранці Настас уникав дивитися в Янчині очі.

— Який день сьогодні? — з несподіваним хвилюванням спитав у Янки Вадим, уносячи з Настасом по оберемку соломи до печі.

Янка чомусь усміхнулася й ляснула дівера по губах:

— Чисниця! Хіба можна забувати про такий день? А взавтра неділя.

Вадим кинув солому й почав квапливо нишпорити під полом. Видобув звідти припалі пилом чоботи й нові онучі, тоді ступив до скрині в кутку, підняв мережане віко й запустив туди пальці. Блиснувши цюцюрками та балабушками задків, малі Ратковичі повискакували з-за печі й собі приникли до скрині. Іншим разом Янка відігнала б і дівера, й дітей, але сьогодні стояла коло припічка й мовчки посміхалась. Настас обережно зиркав на Янку й сіпав себе за хвостик бороди.

Чисниця була не тільки останнім днем трудового тижня, але й святим днем, коли люди працюють лише до полудня, а потім чистять оселі, купаються й кладуть богам жертовні вогні, чистячи себе від гріхів та щоденного бруду.

Однак нинішня чисниця була не проста, й потребу мали вчинити особливо бучну й урочу: завтра, в неділю, був Юрів день.

Старі люди розповідали — а про це співається й у водяних колядках та купальських піснях, — що колись Юр був морським богом: коли ще наші прадіди сиділи на Дунаї та морських берегах. Тиверці прозивали Юра Д'юром або Дзюром, бо море — то велика дюра без мір і без дна, уличі ж казали на нього Мора, що відбирає в людей життя.

А в полян Юрів день став днем рядіння.

Вадим видобув нарешті свою святкову сорочку й з жалем сказав:

— Тепер би отсе Претичевого кожу-уха...

— Хто ж одягає кожух на Юрів день? — відгукнулась Янка. Того боярського кожуха вони продали на Подолі ще торік, після перших морозів, коли Лют Свенельдович пойняв дружину на деревлян. Продали Мусію Хазаринові за два міхи проса, бо був недорід, і тепер мали пшоно аж до нового.