— Небезпечна кандидатура...— не міг не визнати Тоніко.

— У нього чимало друзів, і він дуже популярний,— погодився Мелк.

— Все залежить від того, хто буде нашим кандидатом.

Раміро Бастос назвав Мелка,— адже він уже був головою муніципальної ради. Кум Амансіо ще раніше відмовився зайняти будь-яку політичну посаду, оскільки йому не пропонували балотуватися. Але Мелк теж відмовився:

— Дякую, але це мені ні до чого. Як на мене, то ця посада не для фазендейро...

— Чому?

— Тому, що люди хочуть бачити при владі дещо досвідченіших діячів; кажуть, що фазендейро ніколи займатися управлінням міста, та до того ж ми, як водиться, мало тямимо в цій справі. Відверто кажучи, вони не далекі від істини... Часу нам справді не вистачає...

— Правильно,— сказав Тоніко.— Люди вимагають діяльнішого префекта, він має бути міським жителем.

— Називайте ім'я.

— Тоніко! А чому б і ні? — запропонував Амансіо.

— Я?! Не доведи господи! Я не створений для влади. Якщо я і займаюся трохи політикою, то лише завдяки батьку. Ні, ні, я не можу бути префектом. Мене цілком влаштовує моя контора.

Раміро стенув плечима, дане питання навіть не варто було обговорювати. Тоніко в префектурі... Хіба що заради того, аби приміщенням муніципалітету заволоділи повії.

— Я бачу лише дві кандидатури, варті уваги,— сказав він.— Або Маурісіо, або доктор Демосфенес. Більше нам нікого висунути.

— Доктор Демосфенес живе в Ільєусі не більше чотирьох років. Він приїхав пізніше від Мундіньйо. Це не те ім'я, яке змогло б протистояти Капітану,— заперечив Амансіо.

— А я вважаю, що він пасує для цього краще, аніж Маурісіо. Взяти до уваги хоча б те, що він відомий лікар, піклується про спорудження лікарні. А в Маурісіо безліч ворогів.

Вони зважили шанси обох кандидатів, обговорили переваги і вади кожного з них. Зрештою, вирішили зупинитися на кандидатурі адвоката, хоча скнарість і зажерливість, безмежне лицемірне пуританство, святенництво, відданість служителям культу робили його мало популярним на цій землі атеїстів. А втім, і доктор Демосфенес не користувався особливими симпатіями. Справді, він непоганий лікар, та немає в місті самозакоханішої, бундючнішої людини і найнепримиреннішого прибічника закостенілих пережитків, ніж він.

— Це знаючий лікар, але його хвалькуватість уїлася вже всім у печінки,— висловив загальну думку Амансіо.— У Маурісіо, правда, чимало ворогів, але немало й таких, що підуть за ним. Він добре говорить.

— Він віддана людина,— останнім часом Раміро особливо навчився цінувати відданість.

— І все ж він може програти.

— А треба виграти. І виграти тут, в Ільєусі. Я не хочу потім просити допомоги в губернатора, щоб зітнути голову будь-кому. Я хочу виграти! — Полковник нагадував зараз уперту дитину, що вимагає іграшку.— Я кину все, коли мені доведеться триматися при владі ціною чужого авторитету.

— Ви маєте рацію, куме,— сказав Амансіо.— Але для цього народ неодмінно треба трохи полякати. Пустити в місто кількох жагунсо.

— Робіть усе, що ви вважаєте за потрібне, але вибори ми мусимо виграти!

Вони обговорили також кандидатури до муніципальної ради. Від опозиції, як водилося, обирався один радник. За традицією, це був старий Онорато, опозиціонер лише за назвою, зобов'язаний Раміро за якісь послуги. З часом він став більшим прихильником уряду, аніж його колеги по муніципалітету.

— Цього разу вони не ввели його до списку.

— Буде обрано Доктора. Можете не сумніватись.

— Ну, що ж. Він людина ділова. Але один він — це ще не опозиція.

Полковник Раміро симпатизував Доктору. Він захоплювався його вченістю, знанням історії Ільєуса, любив слухати його оповідання про минуле і химерні перекази з життя родини Авілів. Доктор прикрасив би муніципальну раду і, нарешті, почав би голосувати разом з усіма, як старий Онорато. Навіть сьогодні, коли прогнози наступної виборчої кампанії були не зовсім втішними, коли тінь поразки бовваніла попереду, Раміро все ще залишався першою величиною в місті; він був просто чудовим, великодушно віддаючи одне місце опозиції і бажаючи бачити на ньому найблагороднішого свого супротивника.

Амансіо передбачав перемогу:

— Розраховуйте на мене, куме Раміро. Допоки Господь дарує мені життя, ніхто на вулицях Ільєуса не буде насміхатися з мого кума. Вони не знатимуть радощів перемоги на виборах. Розраховуйте на нас — на мене і на Мелка.

Але цієї гарячої весни і друзі Мундіньйо почали діяти активніше. Рібейріньйо майже не сидів на місці. Він їздив з округи в округу, маючи намір об'їхати увесь район. Капітан теж побував в Ітабуні, Піранжі, Агуа-Преті. Після повернення він порадив Мундіньйо негайно вирушити до Ітабуни.

— В Ітабуні навіть дурень не буде за нас голосувати.

— Чому?

— Ви коли-небудь чули про уряд Бразілії, що мав би підтримку в населення? Так ось, уявіть собі, він існує: це уряд полковника Арістотелеса в Ітабуні. Він тримає в своїх руках усіх — від полковників до жебраків.

Мундіньйо переконався у правдивості цих слів, хоча його дуже гостинно зустріли в Ітабуні. Мундіньйо приїхав своїм новим чорним авто, що викликало сенсацію. Вікна будинків уздовж вулиць, якими він проїжджав, заповнювались цікавими. Ітабунські клієнти частували Мундіньйо сніданками і обідами, возили його на прогулянки, в кабаре, в клуб «Грапіуна», навіть водили по церквах. Але про політику вони не говорили. Коли Мундіньйо висував свою програму, вони в один голос повторювали:

— Якби я не був зв'язаний обіцянкою, даною Арістотелесу, я голосував би за вас, сеньйоре.

Але, на нещастя, всі вони були зв'язані з Арістотелесом. На другий день перебування Мундіньйо в Ітабуні його відвідав полковник Арістотелес. Він не застав Мундіньйо в готелі і залишив люб'язне запрошення зайти до префектури на чашку кави. Мундіньйо вирішив прийняти запрошення.

Полковник Арістотелес Пірес виявився величезним, схожим на метиса, чоловіком, з обличчям, подзьобаним віспою, яке час від часу освітлювалось щирою посмішкою. Він вважався фазендейро середньої руки — збирав лише півтори тисячі арроб какао, але вплив його в Ітабуні, поза всяким сумнівом, був значним. Полковник був створений для того, щоб керувати; здавалося, він народився з хистом до політики. Жодного разу з того часу, як його було призначено помічником комісара, ніхто, навіть великі фазендейро муніципалітету, не наважувався сперечатись з ним за владу.

Арістотелес розпочав свою діяльність як прихильник родини Бадаро, але зумів раніше, ніж інші, помітити, що зоря старого господаря починає заходити після його поразки в боротьбі за ліси Секейро-Гранде. Він відійшов від Бадаро, коли ще було зручно залишити їх. І все ж вони намагалися вбити його, він був на волосинку від смерті. Але куля влучила в жагунсо, що супроводжував його. В знак подяки за перехід на їхній бік Бастоси настановили його помічником комісара тодішнього Табокаса, селища поблизу його власних плантацій. А незабаром злидарське селище почало перетворюватись у місто.

Минуло кілька років, і він розпочав боротьбу за відхід Табокаса від Ільєуса і за перетворення його в муніципалітет Ітабуни. Всі мешканці Табокаса об'єдналися під цим прапором. Полковник Раміро Бастос страшенно розсердився. Між ним і Арістотелесом мало не дійшло до розриву будь-яких відносин. Хто він такий, цей Пірес, кричав Раміро, щоб забирати в Ільєуса таку величезну територію? Арістотелес, будучи, як ніколи, покірним і відданим, намагався умовити Раміро. Тодішній губернатор, прийнявши Піреса в Баїйї, сказав, що затвердить декрет про відокремлення Табокаса, якщо Арістотелес дістане згоду Раміро. Це виявилося нелегкою справою, довелося провадити тривалі переговори, але Арістотелес таки домігся свого. «Що ви втрачаєте?» — запитував він Раміро. Утворення нового муніципалітету все одно неминуче. Бастос міг відтягнути його, але стати на заваді не мав сили. Чому Раміро, замість того, щоб очолити цей рух, іде проти? Він, Арістотелес, чи на посаді помічника комісара, чи на посаді префекта, виявить Раміро всебічну підтримку. А мова ж іде про те, щоб йому очолити не один муніципалітет, а два, тільки і всього. Раміро, зрештою, дав себе умовити і навіть приїхав на свято в честь заснування нової префектури. Арістотелес дотримався своєї обіцянки: він продовжував підтримувати Раміро, хоча і притамовував у душі гіркоту принижень, які довелося терпіти від полковника. До того ж Раміро і далі поводився з ним так, немов Арістотелес все ще був молодим помічником комісара.