Увійшов хлопчисько і роздав відвідувачам рекламні листівки цирку, що розпочинав свої гастролі наступного дня. Поет обурився:
— Ні, я не можу цього дозволити. Завтра мій вечір. Я навмисне вибрав цей день, бо в обох кінозалах ідуть фільми для молоді, а дорослі рідко їх відвідують. І ось тобі на, з неба падає цирк...
— Але, сеньйоре, хіба квитки на вечір продаються не заздалегідь? Хіба за них не заплачено готівкою? Ніяка небезпека вам не загрожує,— заспокоїв його Рібейріньйо.
— Ви гадаєте, що я читатиму для порожньої зали? Декламуватиму свої поезії для десятка присутніх? Я маю ім'я, любий сеньйоре, про яке мушу піклуватися, воно популярне і в Бразілії, і в Португалії...
— Не турбуйтесь...— сказав Насіб, що стояв поряд із столиком, де сидів іменитий гість.— Це нікчемний мандрівний цирк, який прибув із Ітабуни. В ньому немає тварин, немає навіть пристойних акторів. Лише діти підуть на його вистави.
Поета було запрошено на сніданок з Кловісом Костою,— одразу після приїзду він відвідав редакцію «Діаріо де Ільєус». Аржілеу запитав Доктора, чи зможе той трохи згодом провести його до Кловіса.
— Звичайно, я з великою радістю проведу нашого вельмишановного гостя.
— І поснідаєте разом з нами?
— Мене не запрошували...
— Але ж мене запросили, а я запрошую вас. Такими сніданками, мій любий, не варто нехтувати. Вони кращі від домашніх, не кажучи вже про сніданки в готелях — ті завжди несмачні і такі мізерні, що й бачити нічого!
Коли вони пішли, Рібейріньйо зауважив:
— А цей товстун не ловить гав... І квитки продав, і книжки, і на сніданок потрапив. А жере, мабуть, не менше, ніж жібої[69]...
— Він один з найвидатніших баїйянських поетів,— запевнив Арі.
Жоан Фулженсіо дістав із кишені візитну картку Аржілеу:
— У всякому разі, його візитна картка свідчить про це. Ніколи не зустрічав нічого подібного. «Бакалавр...» Уявляєте? Живе на Парнасі... Даруйте, Арі, навіть не читаючи його віршів, я заздалегідь скажу, що вони не для мене. Не може бути, щоб вони були чогось вартими...
Жозуе гортав примірник «Топазів», куплений полковником Рібейріньйо, пошепки читаючи окремі поезії.
— У них немає життя, це мертві рядки. Та ще й архі-старомодні до всього, немовби поезія не зробила жодного кроку вперед. Сьогодні, у вік футуризму...
— Не говоріть такого... Це блюзнірство,— захвилювався Арі.— Послухайте, Жоане, цей сонет. Він божественний.— Арі прочитав заголовок тоном декламатора: — «Рівний рокіт водоспаду».
Але далі йому не вдалося нічого прочитати, бо в залі з'явився іспанець Феліпе; ледве тримаючись на ногах і перекидаючи столи, він вигукував, затинаючись, добірною іспанською мовою:
— Сарацин, буржуй, шельма! Де моя Габрієла? Що ти зробив з моєю рожевою квіткою, з моєю граціозною...
Судки із сніданком для Насіба тепер приносила молоденька каброша, учениця Габрієли. Феліпе, чіпляючись за стільці, намагався дізнатися, де Насіб поховав веселощі і грацію Габрієли. Біко Фіно спробував відвести його назад до кімнати для гри в покер. Насіб непевно розвів руками, немовби вибачаючись за поведінку Феліпе а чи за відсутність граціозної, веселої і квітучої Габрієли. Присутні мовчки спостерігали цю сцену. Де й поділося колишнє пожвавлення, яке панувало в барі, коли вона опівдні приходила в бар з незмінною трояндою в косі? Всі відчували відсутність Габрієли, немовби без неї бар втратив колишнє тепло і затишок. Тоніко порушив мовчанку:
— Знаєте, яка назва поетової доповіді?
— Ні.
— «Туга і сльози».
— Ось побачите, помремо від нудоти,— передбачив Рібейріньйо.
Про помилки сеньйори Саад
Це був найгірший з цирків. Негреня Туїска хитало головою, зупинившись перед непомітною щоглою, майже такою ж маленькою, як щогла рибальського човна. Менший і жалюгідніший цирк навіть важко було собі уявити. Парусиновий намет був дірявим і нагадував небо серед зоряної ночі або сукню божевільної Марії Me Да. Він був не набагато більшим за крихітну площу рибного базару і ледве вмістився на ній. Якби не виняткова відданість циркові, така властива негреняті Туїсці, він, мабуть, повністю зігнорував би Цирк трьох Америк. Яке убозтво! Хіба може він іти хоч у якесь порівняння з Великим балканським цирком, що має величезне шатро, клітки з тваринами, чотирьох клоунів, карлика і велетня, дресированих коней, хоробрих повітряних гімнастів! Для Ільєуса його приїзд був святом, і Туїска не пропустив жодної вистави. А тут він лише хитав головою.
Його маленьке, полум'яне серце було сповнене любові й вірності і до негритянки Раймунди, його матері, що прала і прасувала чужу білизну (їй тепер, на щастя, трохи стало легше, вже не так докучав ревматизм), і до маленької золотокосої Розіньї, доньки Тоніко Бастоса,— його потаємної пристрасті, і до сеньйори Габрієли, і до сеньйора Насіба, і до лагідних сестер Дос Рейс, і до брата Філо, героя шляхів, короля керма, що з почуттям високої гідності водив вантажні автомашини і автобуси. І, нарешті, до цирку. З того дня, як Туїска себе пам'ятає, жоден цирковий намет не ставився у Ільєусі без його активної допомоги і плідної співпраці; він ходив разом із клоуном вулицями міста, допомагав уніформістам, натхненно керував хлоп'ячою клакою[70], виконував різноманітні доручення, був невтомним і потрібним. Він любив цирк не лише як найкращу розвагу, чарівне видовище і низку захоплюючих пригод. Він приходив туди, як у місце, визначене йому долею. І коли Туїска до цього часу не втік ні з жодним із мандрівних цирків, то спричинилася до цього хвороба Раймунди. Його допомоги потребувала родина. Він добував гроші найрізноманітнішими способами, виконуючи обов'язки і ретельного чистильника взуття, і випадкового офіціанта, і продавця солодощів сестер Дос Рейс, і скромного посланця, що передавав записки закоханих, і першокласного помічника араба Насіба під час приготування напоїв для бару. Отож Туїска зітхнув, побачивши, який бідний прибулий цирк.
Ледве не розпавшись у дорозі, Цирк трьох Америк добрався нарешті до Ільєуса. Останній хижак — старий беззубий лев — був подарований префектурі в Конкісті на знак подяки за залізничні квитки, оскільки годувати його все одно не було змоги, «Данайський подарунок»,— пожартував префект. В кожному місті, де зупинявся цирк, з нього обов'язково тікали актори, навіть не вимагаючи належної платні. Було розпродано все, що продавалось, геть до килимів з манежу. В спискові трупи тепер стояла родина директора: дружина, дві заміжні дочки і одна незаміжня, двоє зятів і один далекий родич, що виконував обов'язки білетера і керував уніформістами. Семеро акторів чергувались на манежі у найрізноманітніших номерах: еквілібристиці, сальто-мортале, ковтанні шпаг і вогню, ходінню по дроту, картярських фокусах, вправах на жердинах, пофарбованих в чорний колір, і акробатиці. Старий директор цирку був клоуном, грав на пилці, і під цю музику танцювали три його доньки. Вся родина об'єднувалась у другій частині програми для інтермедії «Донька клоуна», суміші клоунади і мелодрами, «веселої і зворушливої трагікомедії, що змушує шановних глядачів сміятись і плакати». Як вони дістались до Ільєуса, відомо лише всевишньому. Тут вони сподівалися заробити хоча б на квитки до Баїйї, де мали б змогу приєднатися до якогось більш-менш солідного цирку. В Ітабуні родина майже жебракувала. Гроші на проїзд роздобули три доньки — дві заміжні і незаміжня, ще неповнолітня,— вони танцювали в кабаре.
Туїска став для циркачів посланцем божим: він одвів нещасного директора до комісара поліції, щоб одержати звільнення від податку, який бере поліція; до Жоана Фулженсіо, щоб видрукувати програму в кредит; до сеньйора Кортеса, власника кінотеатру «Віторія», щоб попросити безкоштовно старі стільці, непотрібні після реконструкції кінотеатру, і в корчму «Дешева кашаса», що зажила сумнівної слави, аби найняти уніформістів із тамтешніх п'яничок. За все це Туїска одержав роль прислужника в п'єсі «Донька клоуна» (актор, що виконував цю роль раніше, залишив цирк в Ітабуні, не діставши належної йому платні, і поміняв арену на прилавок крамниці).