— Полковник Алтіно Брандан... Цього року він продає Мундіньйо свій урожай, а можливо, і голоси... Що за біс, чому газета досі не вийшла? — запитав він іншим тоном.

Полковник Брандан із Ріо-до-Брасо...

Наймогутніший фазендейро зони після полковника Місаела. Він вирішував наслідки голосування в районі і був вагомою постаттю в політичному житті.

Кловіс Коста казав правду. В бюро експортера, в чоботях з острогами, потопаючи у м'якому шкіряному кріслі, сидів полковник Брандан і смакував французький лікер, яким його частував Мундіньйо.

— Так ось, сеньйоре Мундіньйо, цього року урожай видався навдивовижу чудовим. Ви неодмінно мусите прибути до мене на фазенду і погостювати там кілька днів. Живемо ми не багато, але коли ви виявите нам честь, то, дасть бог, з голоду не помрете. Ви побачите плантації, заслані золотими плодами, зараз дерева гнуться під їхньою вагою. Я вже почав збирання... Такий урожай прямо око радує...

Експортер поплескав фазендейро по коліну:

— Ну, що ж, приймаю вашу пропозицію. В найближчу неділю приїду до вас...

— Приїздіть краще в суботу, в неділю люди не працюють. Повернетеся в понеділок. Коли наважитесь, знайте, мій дім — ваш дім...

— Домовились, в суботу буду у вас. Тепер мені можна подорожувати не так, як тоді, коли чекали на інженера.

— Кажуть, цей хлопець приїхав, це правда?

— Чистісінька правда, полковнику. Завтра він почне длубатися в бухті. Готуйтеся до того, щоб незабаром побачити, як ваше какао з Ільєуса піде прямо в Європу і Сполучені Штати...

— Так, сеньйоре... Хто б міг подумати...— полковник налив ще чарку лікеру і подивився на Мундіньйо своїми розумними очима.— Першокласна кашаса, і такий витончений смак. Не тутешня, звичайно? — І не чекаючи відповіді, додав: — Кажуть, що ви будете кандидатом на виборах. Я чув цю новину, але не повірив.

— А чому б і ні, полковнику? — Мундіньйо був задоволений, що старий сам порушив це питання.— Хіба я не вартий уваги? Чи ви про мене поганої думки?

— Я? Поганої думки про вас? Господи, спаси і помилуй. Ви один з достойних кандидатів. Тільки...— Він підняв чарку з лікером і поглянув на неї проти світла.— Тільки ви ось, як і ця кашаса, не тутешній...— Він знову поглянув на Мундіньйо.

Експортер похитав головою — доказ не з нових, він до нього вже звик. І сперечатися проти нього стало звичкою для Мундіньйо, своєрідним тренуванням мозку.

— А ви тут народилися, полковнику?

— Я? Я із Сержіпе, конокрад, як називають нас тутешні дітлахи.— Полковник милувався кришталем, що блискотів у сонячних променях.— Але я понад сорок років тому приїхав до Ільєуса.

— А я тут лише чотири роки, незабаром буде п'ять. Але я такий самий грапіуна, як і ви, сеньйоре. Звідси я вже не поїду...

І Мундіньйо перейшов до аргументації; він перерахував усе, що ріднить його із зоною какао, назвав різні заходи, які вживались за його ініціативою, аби змінити сам ритм життя міста, і, нарешті, згадав про гавань, її проблеми, про приїзд інженера.

Фазендейро слухав, скручуючи цигарку з нарізаного тютюнового джгута і висушеного кукурудзяного листу, допитливі його очі обмацували обличчя Мундіньйо, немовби полковник хотів визначити міру щирості експортера.

— Ви заслуговуєте на велику повагу... Більшість людей, що приїздять сюди, марять прямо-таки високими заробітками. Ви ж піклуєтесь про інтереси краю. Жаль, що ви неодружений.

— Чому, полковнику? — Мундіньйо взяв майстерно зроблену карафку і налив Брандану ще одну чарку.

— Ви мені даруйте... Тонка річ це вино. Але, щиро кажучи, я віддаю перевагу кашасі... Бо вино підступне: духмяне, солодке, здається жіночим напоєм. А п'янить так, що в голові макітриться. Кашасу одразу чути, вона не обдурить.

Мундіньйо дістав із шафи пляшку кашаси.

— Будь ласка, полковнику. Але чому я маю бути одруженим?

— З вашого дозволу, я дам вам пораду: одружуйтесь на тутешній дівчині, на доньці якого-небудь полковника. Не подумайте, що я вам пропоную свою: мої всі три заміжні, і я, дякувати богу, влаштував їх непогано. Але і тут, і в Ітабуні ще чимало дівчат на виданні. Ось тоді всі й переконаються, що ви у нас не проїздом і що прибули сюди не заради збагачення.

— Шлюб — справа серйозна, полковнику. Спершу треба знайти жінку, про яку мрієш, адже ж шлюб народжується з кохання.

— Або з необхідності, чи не так? На плантаціях робітник одружиться хоч на пеньку, аби лишень він був у спідниці, йому потрібна жінка в хаті, з якою б він міг розмовляти і спати. Ви навіть не уявляєте собі, що то значить мати дружину. Це допомагає навіть у політиці. Дружина народить вам дітей, завдяки їй вас більше поважатимуть. А для всього іншого є утриманки...

Мундіньйо розсміявся.

— Ви, полковнику, хочете примусити мене заплатити надто дорого за вибори. Якщо успіх буде залежати від мого одруження, то загодя попереджую: боюся програти. Я не хочу завойовувати перемогу таким шляхом, полковнику. Я хочу, щоб перемогла моя програма.

І Мундіньйо, як це він робив уже не раз, затіяв розмову про проблеми району, накреслив шляхи до їх розв'язання і з гарячим ентузіазмом змалював хвилюючі перспективи.

— Ви маєте цілковиту рацію. Все, що ви кажете,— свята правда, ваші слова хоч записуй на скрижалях. Хто зможе вам заперечувати? — полковник потупив погляд. Скільки разів почував він себе ображеним Бастосами, через яких мав сидіти в провінції.— Якщо ільєусці хоч трохи подумають — ви переможете. Але я не впевнений, чи визнає вас уряд, це вже інший бік питання...

Мундіньйо усміхнувся, вирішивши, що переконав полковника.

— А втім, є ще одна обставина: хоча ваша справа і благородна, але у полковника Раміро впливові зв'язки, чимало родичів і кумів, які завжди голосують за нього. Ви мені пробачте, але чому б вам не домовитися з ним?

— Про що саме, полковнику?

— Про об'єднання зусиль, звичайно. Ви маєте голову на плечах і свої погляди на речі, а він авторитет у виборців. Окрім того, у нього вродлива внучка, ви з нею не знайомі? І друга — ще зовсім дівчинка... Доньки доктора Алфредо.

Мундіньйо стримано заперечив:

— Мова не про це, полковнику. Я маю свої погляди на дійсність, вам відомі мої ідеї. Полковник Раміро думає інакше, для нього керувати — це значить брукувати вулиці і озеленювати місто. Я не бачу можливостей для взаємної згоди. Я вже виклав вам свою програму. Ваш голос прошу не для себе, а для Ільєуса, для прогресу зони какао.

Фазендейро почухав розкошлану чуприну.

— Я приїхав сюди продати какао, сеньйоре Мундіньйо, я його вигідно продав і задоволений. Задоволений також розмовою з вами, тепер мені відомі ваші плани,— він пильно дивився на експортера.— За Раміро я голосую добрих двадцять років, хоча в часи боротьби за землю мені його допомога не знадобилася. Коли я приїхав у Ріо-до-Брасо, там ще нікого не було, ті, що з'явилися пізніше, були просто дрібними шахраями, і я без сторонньої допомоги впорався з ними. Але я звик голосувати за Раміро, він ніколи не завдавав мені прикрощів. Якось мене зачепили, так він став на мій захист.

Мундіньйо хотів щось сказати, але полковник жестом перепинив його:

— Я вам нічого не обіцяю, бо роблю це лише тоді, коли маю твердий намір виконати обіцянку. Але ми ще повернемося до цієї розмови. За це я ручаюсь.

Полковник Брандан відкланявся, залишивши роздратованого експортера наодинці з його жалем за даремне змарнованим часом. Капітанові, що прийшов за кілька хвилин після того, як контору залишив повновладний господар Ріо-до-Брасо, Мундіньйо сказав:

— Старий бевзь хоче одружити мене з внучкою Раміро Бастоса. Я змарнував час.

«Нічого не обіцяю, але ми ще повернемося до цієї розмови»,— передражнив Мундіньйо співучу вимову фазендейро.

— Сказав, що повернеться? Гарна ознака! — зрадів Капітан.— Ви, мій любий, ще це знаєте наших полковників. Що ж до Алтіно Брандана — то його не знаєте зовсім. Він не з тих людей, що зупиняються на півдорозі. Він би так вам і сказав без зайвої балаканини, що буде проти вас, якби ваші слова не справили на нього певного враження. А коли він нас підтримає...