— Але ваша лицарська світлість невдовзі дізнається, що серед нас дурнів залишилося значно більше, ніж Франклінів, — сказав Вамба.

— Що за дурниці верзе цей шахрай? — мовив Фрон де Беф, позираючи на слуг, які, переминаючись з ноги на ногу, боязко натякнули, що коли це не Седрик, то вони не знають, куди він подівся.

— Боже милосердний! — вигукнув де Брасі. — Мабуть, він утік, переодягнувшись ченцем!

— До біса! — прошепотів Фрон де Беф. — Це ж я сам проводжав ротервудську свиню до брами і своїми руками випустив її із замку! А ти, — звернувся він до Вамби, — своїми дурощами перехитрив ідіотів, ще безмозкіших, ніж ти, — я тебе посвячу в чернечий сан! Я накажу поголити тобі маківку за всіма правилами. Гей, хто-не-будь! Здерти шкіру з його голови і викинути її з башти за стіну!.. Ну, блазню, погляньмо, як ти далі жартуватимеш!

— Шляхетний лицарю, ваші вчинки кращі за ваші слова, — прохопився сердешний Вамба, який за звичкою сипав дотепами навіть перед смертю. — Коли ви справді покриєте мою голову червоною шапочкою, це означатиме, що я з простого ченця стану кардиналом.

— Бідолаха, — мовив де Брасі, — він вирішив до смерті залишитися блазнем! Фрон де Беф, не страчуйте його, а подаруйте мені. Нехай розважає мою вольну дружину. Що ти на це скажеш, шахраю? Згоден ти зібратися з духом і вирушити зі мною на війну?

— Гаразд, лише треба у господаря запитати, ти ж бачиш, — сказав Вамба, вказуючи на свій ошийник, — мені не можна зняти це ярмо без його дозволу.

— О, норманська пила скоро розпиляє саксонське ярмо, — мовив де Брасі.

— Шляхетний сер, — відповів Вамба на це, — як про це мовиться у віршику…

Норман пиля англійський дуб. Норман жере англійський суп, Англійська шия у ярмі, Нормани царствують самі. У рай англійський шлях простий — Нормана гнать під три чорти.

— Годі, де Брасі, — сказав Фрон де Беф, — стоїш і слухаєш небилиці в той час, як нам загрожує небезпека! Хіба ти не бачиш, що вони нас перехитрили?

— То ходімо до бійниць, — мовив де Брасі. — Хіба ти коли бачив, щоб я був похмурим перед боєм? Поклич тамплієра, нехай він хоч наполовину так само хоробро захищає своє життя, як бився на славу свого ордену. Та й сам вилазь на стіну. Присягаюся тобі, що саксонським розбійникам буде не легше залізти на стіни Торкілстона, ніж на хмари. А якщо вважаєш за краще вступити в переговори з бандитами, чому б не скористатися посередництвом цього поважного Франкліна, який так заглибився в споглядання пляшки з вином? Агов, саксе, — вів далі він, звертаючись до Ательстана і простягаючи йому кухоль, — промочи собі горлянку цим благородним напоєм, зберися з духом і скажи, що ти нам пообіцяєш за своє визволення?

— Те, що маю змогу сплатити, — відповів Ательстан, — аби це не було не гідне честі й мужності. Відпусти мене на свободу разом зі всіма моїми супутниками, і я дам тисячу золотих викупу.

— І, крім того, відповідатимеш за негайний відступ того наброду, що юрмиться довкола замку, порушуючи мир Божеський і королівський? — сказав Фрон де Беф.

— Наскільки це буде в моїй владі, — відповів Ательстан, — постараюся відвести їх і не сумніваюся, що названий батько мій Седрик допоможе мені в цьому.

— Тож справа залагоджена, — мовив Фрон де Беф. — Тебе та твоїх супутників ми відпустимо з миром, а ти за це сплатиш нам тисячу золотих. Сума досить незначна, і ти маєш бути нам удячний, саксе, за те, що ми погодилися прийняти таку дрібницю в обмін за ваші персони. Лише ось що: ця операція не стосується юдея І сака.

— Та його дочки, — сказав тамплієр, увійшовши до зали під час переговорів.

— Та вони й не належать до компанії цього сакса, — сказав Фрон де Беф.

— Якби вони були з нашої компанії, — мовив Ательстан, — я б посоромився називатися християнином. Робіть що хочете з цими нечестивцями.

— Питання про викуп не стосується також і леді Ровени, — сказав де Брасі. — Щоб ніхто не сказав, що я відмовився від такої здобичі, спершу не побившись гарненько.

— Наша угода, — втрутився Фрон де Беф, — не стосується також і цього клятого блазня. Я залишаю його собі й маю намір показати всім, на що обертаються жарти зі мною.

— Леді Ровена, — відповів Ательстан з незворушним спокоєм, — моя наречена. Краще я дам роздерти себе на шматки дикими кіньми, ніж погоджуся розлучитися з нею. А невільник Вамба пожертвував собою задля спасіння життя мого названого батька Седрика. Тому я радше сам загину, ніж дозволю завдати йому хоч найменшої образи.

— Твоя наречена? Леді Ровена просватана за такого васала, як ти? — вигукнув де Брасі. — Ти, здається, уявив собі, саксе, що повернулися часи вашого семицарства! То знай, що принци з дому Анжу не видають наречених, якими опікуються, за людей такого низького родоводу, як ти.

— Мій рід, гордий нормане, — відповів Ательстан, — набагато старовинніший і чистіший, ніж рід якогось ницого француза, який лише тим і заробляє собі на життя, що торгує кров'ю злодіїв і волоцюг, набираючи їх цілими загонами під свій безславний прапор. Мої пращури були королями: сильні в бою, мудрі в раді, вони щодень пригощали за своїм столом більше народу, ніж ти водиш за собою. Імена їхні оспівані менестрелями, закони їхні були ухвалені радою старійшин. Кістки їхні ховалися під спів молитов святими угодниками, а над прахом їхнім споруджені собори.

— Що, де Брасі, дісталося тобі? — сказав Фрон де Беф, втішаючись із відповіді, що дістав його приятель. — Сакс обробив тебе досить влучно.

— Так, наскільки полонений може влучити, — відповів де Брасі з удаваною безтурботністю. — У кого руки зв'язані, той дає волю язику. Та хоча ти й маєш хист до промов, приятелю, — вів далі він, звертаючись до Ательстана, — леді Ровена від цього не стане вільнішою.

Ательстан, який щойно виголосив небувало довгу для нього промову, нічого не відповів на це зауваження. Але тут розмову перервав слуга, доповівши, що біля брами стоїть чернець і благає впустити його.

— Заради святого Беннета, захисника цієї убогої братії, — сказав Фрон де Беф, — бажав би я знати, чи справжній це чернець, чи знову брехун-перебиранець! Обшукайте його, раби, і якщо виявиться, що вас знову надурили, я накажу вийняти вам очі, а в рани набити гарячого вугілля.

— Ваш зброєносець Джослін упізнав його і ладен заприсягтися, що це не хто як отець Амброзій — чернець, служитель пріору з Жорво.

— Впустити його! — наказав Фрон де Беф. — Можливо, він приніс нам звістку від свого веселого господаря. Схоже, у диявола вихідний, що всі, кому заманеться, вільно роз'їжджають країною… Виведіть бранців. І, саксе, поміркуй добре над тим, що ти почув.

Саксонців вивели, і зразу потому з'явився ченець Амброзій.

— Оце справжній «Deus vobiscum», — промурмотів Вамба, проминаючи преподобного брата, — а всі решта фальшиві.

— Матір Божа, — вигукнув ченець, звертаючись до зібрання шляхетних лицарів, — нарешті я в безпеці, під захистом християн!

— Так, ти в безпеці, — відповів де Брасі. — Що ж до християнства, то ось перед тобою відважний барон Реджинальд Фрон де Беф, який найдужче ненавидить юдеїв, а ось поважний лицар-тамплієр Бріан де Буа-Гільбер, чий фах — різати сарацинів. Якщо цих ознак християнства замало, то тоді я нічого про релігію не знаю взагалі.

— Ви друзі та союзники преподобного отця Еймера, пріора Жорво…

— Що сталося з твоїм господарем: чи не в полоні він, а якщо в полоні, то у кого?

— Послухайте, — сказав Амвросій, — над нашим преподобним настоятелем вчинили насильство, ці бісові виродки пограбували всі його скрині й торби, відібрали у нього двісті монет щирісінького золота і тепер вимагають іще більше грошей. Без цього вони не погоджуються випустити його зі своїх нечестивих рук. А тому преподобний наш отець звертається до вас — своїх друзів — з проханням виручити його, тобто сплатити за нього необхідний викуп або ж зброєю відбити його у ворога.

— До біса твого пріора! — відказав Фрон де Беф. — Мабуть, він сьогодні натщесерце хильнув зайвого. Де ж це бачено, щоб норманський барон розщедрювався на користь якоїсь духовної особи, коли всім відомо, що у них грошей удесятеро більше, ніж у нас? І що можемо ми зробити для його звільнення силою зброї, коли нас тримає під замком ворог удесятеро сильніший за нас самих, і ми щомиті чекаємо нападу?