— Невже справді ти вступився б за честь роду Торкіля? — сказала Ульріка (відтепер ми можемо відкинути її друге ім'я — Урфрида). — Тоді ти справжній сакс, яким уславили тебе чутки! Навіть у цих проклятих стінах, оповитих загадковими таємницями, навіть тут вимовляли ім'я Седрика, і я, жалюгідна й принижена тварюка, втішалася думкою про те, що є ще на світі хоч один месник, який може помститися за наше нещасливе плем'я. У мене теж були години помсти. Я підбурювала наших ворогів до сварок і під час їхнього п'яного розгулу провокувала серед них смертельну ворожнечу. Я бачила, як лилася їхня кров, чула їхній передсмертний стогін! Поглянь на мене, Седрику, чи не залишилося на моєму зів'ялому і бридкому обличчі рис, які б нагадували Торкіля?

— Не запитуй про це, Ульріко, — відповів Седрик із тугою й огидою. — Так мрець нагадує живого, коли біс оживлює бездиханний труп, викликаючи його з могили.

— Нехай буде так, — відповіла Ульріка, — а колись це бісівське обличчя могло посіяти ворожнечу між старшим Фрон де Бефом і його сином Реджинальдом. Те, що потім сталося, слід було б навіки приховати під покровом пекельної пітьми, але я підніму завісу і на мить покажу тобі те, від чого мертві встають із трун і голосно волають. Довго розгорялася глуха ворожнеча між тираном-батьком і його лютим сином. Довго я таємно роздувала цю протиприродну ненависть. Вона спалахнула під час п'яного розгулу, і за своїм власним столом мій кривдник поліг від руки рідного сина. Ось які таємниці ховаються під цими склепіннями. Розваліться на друзки, прокляті склепіння, — вигукнула вона, звівши очі вгору, — впадіть, стіни, і розчавіть усіх, кому відома ця жахлива таємниця!

— А ти, нещасна злочиннице, — сказав Седрик, — що ж сталося з тобою по смерті твого коханця?

— Відгадай, але не запитуй. Я залишилася тут і жила, поки передчасна старість не спотворила моє обличчя. І тоді мене почали обсипати образами і таврувати презирством там, де раніше слухалися і схилялися переді мною. Спочатку було широке поле для моєї мстивості та злості, а потім я змушена була обмежити мою помсту дрібними підступами роздратованої служниці або порожньою лайкою безпорадної старої; з висоти своєї самотньої башти я була приречена слухати відгомін бенкетів, у яких раніше брала участь, або крики та стогін нових жертв насильства!

— Ульріко, — мовив Седрик, — мені здається, що в глибині серця ти досі не перестала шкодувати про втрату тих радощів, які купувала ціною лиходійств; як же ти насмілюєшся звернутися до людини, одягненої в цей священний одяг? Подумай, нещасна, якби сам святий Едуард з'явився сюди во плоті, що міг би він зробити для тебе? Царствений духівник мав від Бога дар зціляти тілесні виразки, але виразки душевні зціляються самим лише Господом Богом.

— Зачекай, суворий віщуне! — вигукнула вона. — Скажи, що означають нові та страшні відчуття, які віднедавна почали відвідувати мене в моїй самотності? Чому давно минулі справи постають переді мною, вселяючи нездоланний жах? Яка доля спіткає утруні ту, якій Бог судив пережити на землі стільки страждань? Чи не ліпше мені звернутися до божеств наших нехрещених предків, ніж зносити ті страшні видіння, які терзають мене навіть уві сні?

— Я не священик, — сказав Седрик, з огидою відсахнувшись від неї, — я не священик, хоча й надягнув чернече вбрання.

— Чернець ти чи мирянин, мені байдуже, — відповіла Ульріка. — За останні двадцять років я, окрім тебе, не бачила нікого, хто боявся б Бога і поважав людину. Скажи, невже я не маю надії на порятунок?

— Я гадаю, що прийшов твій час спокутувати гріхи, — мовив Седрик. — Звернися до молитов і покаяння, і дай Боже знайти тобі прощення. Але я не можу й не хочу залишатися більше з тобою.

— Постривай іще хвилину, — сказала Ульріка, — не залишай мене тепер, сину товариша мого батька. Інакше той демон, що керував моїм життям, може ввести мене в спокусу помститися тобі за твоє безжалісне презирство. Як ти гадаєш, чи довго довелося б тобі прожити на світі, якби Фрон де Беф застав Седрика Сакса в своєму замку і в такому вбранні? Він і так уже не спускав з тебе очей, як хижий сокіл зі здобичі.

— То пусте, — сказав Седрик. — Нехай він і дзьобом і кігтями розтерзає мене, але мій язик не вимовить жодного слова брехні. Я помру саксом, правдивим у промовах і чесним на ділі. Відійди геть! Не торкайся мене і не затримуй мене. Сам Реджинальд Фрон де Беф не такий осоружний для моїх очей, як ти, ница і розпусна істото.

— Ну, нехай буде по-твоєму, — сказала Ульріка. — Ходи своєю дорогою і забудь у своїй зарозумілості, що стара, яка стоїть перед тобою, була дочкою товариша твого батька. Йди своєю дорогою. Я залишуся на самоті. Але й моя помста буде справою лише моїх рук. Ніхто не допомагатиме мені, але всі почують про ті справи, на які я зважуся. Прощавай! Твоє презирство обірвало мій останній зв'язок зі світом. Адже я сподівалася, що моє нещастя здатне викликати співчуття у моїх одноплемінників.

— Ульріко, — мовив Седрик, зворушений її словами, — ти так багато стерпіла й зазнала в цьому житті, то невже ти впадатимеш у відчай саме тепер, коли очі твої побачили свої злочини, коли тобі необхідно покаятися?

— Седрику, — відповіла Ульріка, — ти мало знаєш людське серце. Щоб жити так, як я жила, потрібно носити в своїй душі божевільне жадання насолоди, помсти і горде усвідомлення власної сили. Напій, отруйний для людського серця, але відмовитися від нього немає сили. Старість не дає насолоди, зморшкувате обличчя перестає полонити, а мстивість видихається, розмінюючись на безсилі прокляття. Тоді й з'являються докори сумління, а з ними — безплідний жаль за минулим і безнадія. І коли рештки сильних бажань полишають нас, ми стаємо схожими на бісів у пеклі, які можуть відчувати докори сумління, проте не розкаються ніколи. Для каяття тут немає місця. Проте твоя промова збудила в мені нову душу. Правду ти сказав: ті, кому не страшна смерть, здатні на все. Ти вказав мені засоби до помсти, і будь певен: я скористаюся ними. Досі в моїх висохлих грудях разом із помстою боролися інші пристрасті — відтепер лише вона запанує в них. Ти сам скажеш потім, що яким би не було життя Ульріки, її смерть була гідною дочки шляхетного Торкіля. Попід стінами цього проклятого замку зібралася бойова дружина — іди, веди їх швидше в атаку. Коли ж побачиш червоний стяг на бічній вежі, на східному розі фортеці, наступай сміливіше — нормани матимуть доволі справ усередині замку, і ви зможете прорватися, незважаючи на їхні стріли й пращі. Йди, прошу тебе. Виконуй своє призначення, а мене залиш на волю власної долі.

Седрик охоче розпитав би Ульріку докладніше про її плани, але в цю хвилину пролунав суворий голос Реджинальда Фрон де Бефа:

— Куди подівся цей нероба чернець? Присягаюся Богом, я зроблю з нього мученика, якщо він надумається сіяти зраду серед моєї челяді!

— Яке тонке відчуття у нечистого сумління! — мовила Ульріка. — Але не зважай на нього, йди швидше до своїх. Виголоси бойовий клич саксів, і нехай вони заспівають свою войовничу пісню. Моя помста послужить їм приспівом.

Сказавши це, вона зникла в бічних дверях, а Реджинальд Фрон де Беф увійшов до кімнати. Седрик зусиллям волі змусив себе покірно вклонитися гордому баронові, на що той відповів недбалим кивком.

— Довго ж тебе затримали грішники з каяттям, мій отче! Втім, тим краще для них, тому що це їхня остання сповідь. Ти підготував їх до смерті?

— Я знайшов їх, — сказав Седрик, намагаючись висловлюватися французькою, — готовими до найгіршого результату, оскільки вони знають, хто їхній господар.

— Ти ба, чернече! Твоя вимова скидається на саксонську! — сказав фрон де Беф.

— Я виховувався в обителі святого Вітольда в Бертоні, — відповів Седрик.

— Он як, — мовив барон. — Було б краще, якби ти був норманом. Але нічого не вдієш — інших гінців немає. Цей Вітольдів монастир в Бертоні справді совине гніздо. Давно пора розорити його вщент. Невдовзі настане такий час, що ані ряса, ні кольчуга не врятують сакса.