— Я уб'ю тебе!

Це сталося так несподівано і швидко, що ніхто не встиг і оком змигнути. Чорний Вепр заніс над головою меча, вдарив щосили ногами коня — і ринувся вперед з такою люттю, ніби хотів одним махом покласти всіх бранців.

Та ще швидше з вуст кагана злетіло якесь слово — і навперейми полянському княжичеві метнувся Крек, схопив за поводи його коня.

— Назад, Чорний Вепре! — прогримів голос кагана. — Ти забув про присутність свого владики!.. А варто завжди пам'ятати про це!

Чорний Вепр відразу зів'яв, рука з мечем опустилася. Він справді в гніві забув про все: і про свою князівську гідність, і про сотні очей, що слідкували за кожним його словом і порухом, навіть про присутність верховного правителя гуннів.

— Прости мені, вуйку, — прошепотів він, вклоняючись і від'їжджаючи назад. — Не стримався я через того брехливого раба! Він заслужив собі смерті!..

— Безперечно, він заслужив собі смерті, — погодився Ернак і, подумавши, додав: — Як і всі інші, хто не хоче визнати тебе князем… Але ж зітнути мечем голову — то занадто легка смерть для ворога!.. Мені здається, покарати його варто в інший спосіб. Щоб і сам відчув, що вмирає, і щоб інші, нерозумні, дивлячись на його муки й конання, стали розумнішими!

— Як же? — спитав Чорний Вепр, трохи приходячи до тями.

— Як? — Каган на якусь мить задумався, а потім, зупинивши важкий погляд на Києві, сказав: — Завтра ти будеш спалювати свого померлого отця, князя Божедара… Я дозволяю разом поховати і його сина Радогаста, що загинув у бою… От і принеси цього непокірливого бранця богам у жертву! Спали його живцем!

Плечі Чорного Вепра розпросталися.

— Дякую, кагане! Я так і зроблю!

— А тих, хто не визнає тебе князем, я продам ромеям у рабство!.. Так треба вчити непокірних! Вогнем і мечем!

Ернак торкнув коня, і великий гурт гуннських вельмож і воїв, що супроводили його, рушив слідом за ним.

Небо густо затяглося хмарами, і на землю впав темний теплий вечір. Ані місяця, ані зірок. Лише від далеких гуннських вогнищ долинало червонясте світло, і в його променях усе здавалося неясним, примарним — і бранці, і вартові, і дерева, і кущі на узліссі.

Кий стояв, зіпершись на ворину[19], і вдивлявся в темряву. Затерпли туго скручені сирицею руки. У гуннському стані лунали співи й крики переможців. З лугу долітало іржання коней. Іноді чувся болісний стогін пораненого полянського воя, що, всіма забутий, лежав десь у полі, та тривожив серце тужний крик нічного птаха.

З голови не виходили слова кагана: «Спалити живцем!»! Кий яскраво уявляв, як це буде. Його зв'яжуть і покладуть на купу дров поряд з князем Божедаром і княжичем Радогастом. Потім розведуть багаття. Вогонь підбиратиметься поволі, кусатиме за боки, за ноги, за голову, щоб згодом своїм невблаганним жовтогарячим полум'ям обхопити все тіло і зжерти дощенту. Бррр!..

А Чорний Вепр стоятиме віддалік і зловтішатиметься з його нелюдських мук.

Києві стало сумно. Невже кінець? Невже обірветься і впаде у безвість зоря його життя? І не побачить він більше ні свого отця, ні братів, ні Цвітанки?..

При згадці про Цвітанку в нього защеміло біля серця. Бідна дівчина! Тепер вона залишиться беззахисною однаоднісінька на всьому білому світі! Бо що може зробити отрок Боривой? Нічого… І скнітиме вона душею біля немилого, осоружного мужа — Чорного Вепра, аж поки боги не змилуються над нею і не заберуть до себе.

Скінчився довгий літній вечір. Наступила ніч. Стали пригасати далекі гуннські вогнища. А думки в Києвій голові скачуть, як вовкисіроманці по полю, і не дають йому спокою, не дозволяють склепити очей.

Завтра його не стане. Душа переселиться в звіра чи в якусь деревину в лісі, а тіло згорить — не залишиться й сліду!.. Але ж плем'я залишиться. І піде Чорний Вепр разом з Ернаком підкоряти його своїй владі. Рине з ордою на Поросся, на Росаву, на Роставицю, на Хоробру і Красну, мечем і вогнем почне підкоряти полянські роди. І ніхто з родовичів — ні вої, ні старійшини — не відає страшної сили гуннського клина. А якщо й знає зі старих часів — ну, хоча б отець, — то чи зуміє протиставити йому щось таке, об віщо той клин розбився б?

Він сам теж не впевнений, що зумів знайти надійний спосіб уникнути розгрому при гуннській кінній атаці, та щось неясне, туманне вже ввижається йому, бродить в його уяві. З цієї миті, коли він побачив орду, що навально, невтримно, з шаленим криком і тупотом копит мчала на полян, з тієї миті, як клин, без особливих зусиль і без значних втрат ввійшов у полянські лави, як ніж у живе тіло, і розітнув їх навпіл, з тієї миті в його голову запала думка — як же уникнути розгрому, як урятуватися, як не допустити, щоб ворог розкраяв навпіл полянське військо? Що могло б стримати навальну атаку гуннської кінноти?

Він ще й ще раз повертався до тієї страшної хвилини, коли почув громовий удар і побачив, як гунни в одну мить потоптали піших полянських воїв, розтрощили їхні щити, поламали списи і, не давши опам'ятатися, ввігналися глибоко в тил і почали загальне винищення.

Як зупинити гуннів?

Вишикувати своїх воїв не в два, а в чотири, шість чи десять рядів? Дати передньому рядові, окрім щитів, довгі й міцні ворини, об які грудьми вдаряться й зупиняться гуннські коні?

Та чи це допоможе?

Безперечно, кілька десятків ворожих вершників упадуть додолу і разом з кіньми будуть розтоптані. Але ж від удару, від сильного натиску впадуть і полянські вої разом зі своєю вориною. І гуннський клин без перешкоди перемахне через них, вріжеться в задні, не захищені нічим ряди і повалить їх теж.

Дати ворини коленому рядові? А хто ж тоді стрілятиме з луків? Хто колотиме списами? Хто, нарешті, вражатиме ворогів і їхніх коней мечами?

Добре було б протиставити гуннському клинові свій, полянський клин і свою кінноту, як це зробив рикс Ардарік у бою на річці Недві. Та де її взяти? Поляни, як і всі споріднені їм племена, здавна звикли битися в пішому строю. У них порівняно з гуннами навіть коней обмаль, — вони ж не кочовики, у котрих цілі косяки коней і котрі без коней взагалі жити не можуть. Коні постачають їм свіже м'ясо, переносять з краю в край безмежного, як море, степу, дають шкіру для взуття та інших потреб і, нарешті, становлять собою могутню бойову силу.

Не раз і не двічі в Києвій уяві з'являлося перегороджене полянськими щитами поле, і на них, на ті округлі щити, мчать, потрясаючи повітря громовими кличами, гуннські вершники. Вишикувані один за одним густо, в сто, а може, й тисячу рядів, вони жахали своєю кількістю, стрімкістю атаки і навальністю.

Яка ж стіна, яка сила може зупинити їх?

У чистому полі, в степу такої сили не знайти. Ні скель там кам'яних, ні круч неприступних, ні лісових яруг та хащ…

Ліс!

Ось вірний і надійний спільник полян! Не поле, що годує їх хлібом, що зодягає в полотно, що дає вдосталь паші для волів і корів, для коней і овець, а ліс, якого теж вдосталь є в полянській землі — і чим далі на північ від Росі, тим більше! Хіба зможе гуннська кіннота проникнути глибоко в ліс, де полянські вої, прикриті деревами та кущами, матимуть перевагу? А якщо вишикувати військо в бойову лаву на узліссі, перед самою стіною густого лісу, де не тільки верхівцеві, а й пішому нелегко пробратися, чи посміють тоді гунни використати свій бойовий клин? Чи не розіб'ється він, не розплющиться об стіну лісу, як кістяний, бронзовий чи навіть залізний наконечник стріли від удару об крем'яну скелю?..

Над землею стояла млосна нічна задуха. Як перед грозою. Десь далеко, за Дніпром, миготіли криваві сполохи і глухо озивався басовитим голосом бог грому і блискавиці Перун. Та тут, на кривавому бойовищі, до справжньої грози не дійшло. Поволі пригасали вогнища в гуннському таборі і стихав людський гомін. Причаївся в тривожному чеканні Родень. Облишили хрупати лугову траву коні. Навіть гуннські вартові, що стерегли бранців, перестали перекликатися і поринули в свої потаємні думки чи спогади, а може, і в сон.