Радогаст поправив на лівій руці шкіряну рукавичку, дістав стрілу. Те ж саме зробили вої третього і четвертого ряду.

— Стріляйте!

Свиснули стріли, пронизали синє повітря і, мов рій бджіл, вп'ялися у вістря гуннського клину. Схитнулися і випали з сідел передні вершники, зашпортнулося і полетіло додолу разом з їздцями кілька коней.

Та орди це не спинило. Вона, мовби нічого й не сталося, мчала далі, копитами коней шматуючи і перетворюючи на криваве місиво тіла тих, що впали на землю.

Стріли летіли безперервно, вражали все нових і нових ворогів. Але так само невпинно накочувалася орда.

Кий стояв поруч з Радогастом, стріляв разом зі всіма, а коли побачив, що гунни вже зовсім близько, підняв і затиснув у руці списа. Вістря гуннського клина ось-ось мало врізатися в полянське військо… І в цю мить несподівано впав воєвода Радогаст. Упав ниць — головою до гуннів.

Кий скрикнув і нахилився над ним. Стріла вп'ялася Радогастові в спину і, пронизавши тіло наскрізь, вийшла з грудей. Відламавши оперення і витягнувши з рани стрілу з наконечником, Кий оглянувся. Хто стріляв? Звідки?

Позаду завертала коней, лаштуючись до втечі, молодша князівська дружина. Чорний Вепр, з луком у лівій руці, теж повертав коня.

— Прокляття! — вигукнув Кий. — Куди ви?

Та в цю мить подав голос Радогаст. З рота в нього вибігла цівочка крові, він розплющив очі.

— То моя смерть? — спитав він, поглядом показуючи на закривавлену стрілу в Києвих руках.

Кий ствердно кивнув головою:

— Так, тебе поранено.

— Покажи!

Кий підніс стрілу до туманіючих очей воєводи. Той тихо промовив:

— Не гуннська… Наша!.. Обітри наконечник!

Кий витер залізний наконечник об сорочку і подав Радогастові. Воєвода прикипів до нього поглядом, і його обличчя раптом спотворилося від гніву.

— О боги! Це ж стріла Чорного Вепра!

— Чорного Вепра? — скрикнув Кий. — Не може бути! Ти впевнений?

Страшенний гуркіт заглушив його слова. Кий підняв голову. Гуннський клин врізався на всьому скаку в полянський стрій. Затріщали під кінськими копитами полянські щити, жахно закричали вої, засвистіли списи, задзвякали мечі й шаблі.

Кроків за сотню від того місця, де лежав поранений воєвода, гунни прорвали полянські лави, і заходячи з обох боків їм у тил, розпочали січу.

Чорний Вепр зі своєю дружиною тікав до Родня.

Радогаст, здається, не чув усього цього — ні гуркоту, ні криків, ні кінського іржання, ні посвисту стріл. Він, видно, розумів, що вмирає, але страшне відкриття додало йому сил, і він міцно стиснув Києві руку.

— Я впевнений у цьому! — сказав він виразно. — Якщо сумніваєшся, витягни з мого тула стрілу і порівняй наконечники… Вони однакові… їх робив нам один зброяр, коваль М'якота…

Кий швидко висмикнув з воєводиного тула стрілу і порівняв наконечники. Однакові! Обидва плоскі, трикутні, з загостреними вусиками… Ясно — їх робила одна рука!.. Отже, стріляв у Радогаста Чорний Вепр!..

— Ну, що?

— Однакові, — відповів Кий.

— Прокляття!.. Як він ненавидів мене!.. І таки підстеріг нарешті! — проказав з натугою Радогаст. — Я відчуваю, як холонуть мої руки й ноги… Дух смерті вже витає наді мною!.. О боги!..

Йому стало важко говорити. З рота пішла кров. Кий нагнувся над ним, але його слабкий голос губився в клекоті бою, що поволі наближався до них.

— Мужайся, княжичу! Може, це ще не смерть твоя! — Києві хотілося хоч одним словом втішити пораненого, хоча він сам не вірив у те, що казав.

Радогаст важко підняв повіки, довго вдивлявся в Кия туманіючими очима. Потім слабко стиснув йому руку.

— Оо!.. Сонце зайшло… Темно стало… Помстися за мене… Поляни… Поляни гинуть… Я знаю…

Він раптом здригнувся, випростався і перестав дихати. Вражений цією незвичайною смертю, Кий якусь хвильку ще дивився на його посуворіле непорушне обличчя. Потім підвівся, оглянувся — і вжахнувся: все поле бою було за гуннами. Вони розітнули полянський стрій навпіл і двома крилами почали оточувати їх, безжалісно побиваючи бойовими палицями, січучи шаблями, топчучи кіньми… А молодша дружина Чорного Вепра, замість того, щоб ввігнатися в прорив і відтиснути гуннів, одійшла назад, зупинилася на пагорбі і спостерігала звіддалік за побоїщем.

«Чорний Вепре! Гнів Перуна на твою голову! Якщо залишуся живий, я помщуся тобі — і за Радогаста, і за родовичів, що тут безславно гинуть!» — подумав Кий і, схопивши списа, кинувся в кривавий вир, у саму гущу бою.

Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, що поляни підупали духом, що їм уже не вистояти супроти незліченних вершників Ернака. Потрібно рятувати тих, кого ще можна врятувати.

І він щосили гукнув:

— Поляни! Не дозволяйте себе оточувати! Відходьте до лісу — він сховає нас і захистить від ворожої кінноти!

Його сильний, гучний голос перекрив гамір бою і покотився понад правим крилом полянського війська. Ліве крило вже було повністю відрізане гуннами і приречене на загибель.

Підупалі духом вої, почувши, що хтось думає, дбає про них, збилися в щільний гурт і, прикриваючись щитами, почали поволі відступати до лісу. Тепер кожному стало ясно, що лише густий ліс порятує їх від несамовитої гуннської кінноти, яка в чистому полі має безсумнівну перевагу над пішими воями.

Кий відступав разом зі всіма. До лісу було недалеко, але гунни насідали. Потрібно було відбити їх, затримати.

— Списами! Списами бийте вершників! — гукав він. — Бо наші мечі закороткі, щоб дістати їх! Мечами розпорюйте животи коням!

Він підняв кілька списів, яких удосталь лежало повсюди, і щосили метнув одного в груди гуннові, що мчав на нього. Гунн не встиг відхилитися. Гострий наконечник блиснув на сонці і прохромив нападника наскрізь.

Потім ще два вороги впали поряд, влучені вправною рукою молодого воїна. Інші, зустрівши несподіваний опір, притримали коней, відхлинули назад.

— До лісу, друзі! До лісу! — знову загукав Кий. — Під його захист! Гунни на конях не поткнуться туди! Всі, хто залишиться живий, ідіть до Кам'яного Острова! Зберемо там сили і вдаримо на гуннів. Боги допоможуть нам!

Поляни поспішно відступали до лісу. Передні вже пірнули в його зелену гущавину і звідти почали стріляти по гуннських вершниках, не дозволяючи їм переслідувати тих, що ще залишалися в полі.

Кий відступав одним з останніх. Розлютовані несподіваною відсіччю, гунни значно більшими силами знову напали на тих полянських воїв, котрі прикривали своїх товаришів. Тепер вони гнали наосліп, потрясаючи шаблями і бойовими палицями, вигукуючи свій грізний бойовий клич — гурракх, гурракх!

Темна хвиля ординців котилася, мов степовий вихор. До лісу залишалась якась сотня кроків, але Кий бачив, що до нього не добігти. Тоді він, зібравши всіх, хто був поблизу, наказав прикритися щитами і з боєм відступати назад.

Немало воїв відгукнулися на його заклик і, вишикувавшись щільною стіною, стримували насідаючого ворога. Гунни посилили натиск, та пробитися наперед і посікти тих, що тікали до лісу, не змогли, їхні коні здибилися перед щитами, списами й мечами, якими прикрилися поляни, болісно заіржали, падаючи з розпоротими животами й підсіченими сухожиллями ніг.

Кий бився в першому ряду. В одній руці — спис, у другій — щит. Легкий полянський спис був грізною зброєю в умілих руках — його можна метнути, ним можна вдарити, не випускаючи з руки, чи закритися від шаблі. Кий вибив із сідла двох ворогів, під третім поранив коня, і тільки четвертий нападник перерубав шаблею тонке древко, але воно врятувало Кия від загибелі. Тоді, прикриваючись щитом, Кий вихопив меча і наніс смертельний удар гуннові, що напав на нього збоку.

Різкий посвист бойової палиці змусив Кия підняти над собою щита і прикритися ним. В ту ж мить гуннськкй кінь штовхнув його в плече. Та так сильно, що звалив з ніг. В наступну хвилину Кий відчув, як щось тупо ударило його по голові. В очах пожовтіло, і він, непритомніючи, впав під кінські копита…