Хуржик уже й сам змикитив, що буде вигідно, однак останнє слово офіцера насторожило його.

— Що — “але”, служивий?

Офіцер зовсім понизив голос.

— Бачиш, отамане, я тобі роблю вигоду, то й ти мені перекинь що-небудь...

— Як же це зробити? Чумаки не погодяться...

— А чумакам і не треба знати,— підморгнув офіцер.— Я складу папір, тобто напишу купчу, що сіль куплю у тебе на злотий Дорожче за пуд, але ти чумакам про це — ні гу-гу... Зі злотого тобі перепаде п’ятачок, а мені — гривеник. Тобі лиш треба прикласти руку до паперу — і мовчати!— офіцер насторожено дивився на отамана.— Ну, то як?

Хуржик ураз збагнув вигоду, хоча й розумів, що якийсь ризик є:

— А якщо князь дізнається? Не зносити тоді голови!

— Чудило ти, їй-богу! Це в першу чергу торкається моєї голови! А з твоєї й волос не впаде, якщо сам не розпатякаєш!

Хуржик подумав, що й справді цю змову ніякий собака не розкриє, якщо вони з офіцером самі не розпатякають, а тому сказав рішуче:

— Гаразд, пиши купчу, а я поговорю з чумаками.

Того ж вечора чумаки перевантажили сіль на галеру, що підійшла до берега, і почали лаштувати вози у зворотну дорогу — знову до Криму. Всі розуміли, що їм несподівано привалив подвійний заробіток. Таке трапляється нечасто — і від того було радісно на душі.

Вранці, коли їли гарячу кашу, до берега пристало чотири чайки-галери, і з них висипали запорожці — з пістолями та рушницями, з порохівницями та шаблями, навіть з чубами -оселедцями на голених головах.

— Браття чумаки, виручайте! Приспіла пора сніданок варити, а солі ані друзки! Вже який день їмо все прісне, не солоне!

— Та в нас самих катма! Все продали!

— Ну, хоч торбинка знайдеться?

— Знайдеться торбинка. Для себе зберігаємо.

— То й поділіться з нами!

До гурту підійшов Безкровний — витріщив очі.

— Братчики! Та з якого ви світу? Невже ж знову бачу запорожців? Невже це не сон? Як же це?— Він протер очі.

До нього пропхався через натовп якийсь здоровань з голеною головою, чорним вусом та опасистим черевом і загріб його в обійми.

— Їй-богу, Безкровний! Михайло Безкровний! От щоб я вмер — він. Та звідки ти взявся, братику? Невже чумакуєш?

Безкровний звільнився з обіймів і розставив руки.

— Боже! Охрім! Гупало! Побратиме дорогий! От не чекав зустріти тебе, та й ще зі зброєю! На чайці! Невже запорожцям дозволено знову відбудувати Січ, створити військо?

— Як бачиш!— Гупало випростав груди, показав на товаришів, на їхню зброю, на чайки.— А чого ти дивуєшся?

— Ну, як же! Хіба ти забув, що Січ була знищена, сплюндрована — і сліду генерал Текелій не залишив від неї!

— Е-е, брате, як таке забута! Та часи змінилися. Війна! Знову війна з басурманами! От цариця з Потьомкіним і згадала про нас. Недарма кажуть — як тривога, то й до Бога! Тому і вдарив той халамидник Грицько Нечеса чолом нашим отаманам: Харкові Чепізі, Антонові Головатому, Сидору Білому та Легкоступові, щоб збирали тих запорожців, що повернулися з-під турка та жили по очаківських степах. Отож і зібралися ми під проводом Сидора Білого. Та й немало — вже більше двадцята тисяч. Спочатку таборилися ми поблизу Берислава, потім Білий перевів нас у Прогної, колишню запорізьку паланку на Кінбурнській косі, а звідти невдовзі ми знялися і стали кошем у Василькові, що на лівому березі Бузького лиману. Отож і прямуємо ниньки туди, забравши решту хлопців, що залишилися тут. Лише називаємося ми тепер не Низовим товариством запорозьким, а Вірним Військом Запорозьким. Таку назву дав нам князь Потьомкін, нечестивець Грицько Нечеса, на догоду цариці. Та біс з ними — з царицею та її хваворитом! Головне — ми знову при зброї і знову будемо битися зі споконвічним противником нашим — турецьким султаном! Будемо збройно відстоювати наші землі понад Дніпром, Бугом та Чорним морем!.. Ну, а ти ж як? Бачу — живий, здоровий!

Безкровний зітхнув:

— І живий, і здоровий, і дітьми обсівся. Та розвередив ти ниньки мою давню рану — аж занило серце!

— Чого б то?

— Ну як же! Був запорожцем, а став гречкосієм, чумаком! Волам хвости кручу, хай би подохли! Побачив вас — і нутрощі перевернулися. Так і хочеться кинути к лихій мамі та й попливти з вами! Дихнути ще раз тією волею, що виколисала мене на берегах Дніпра!

— Так що тебе тримає? Гайда з нами!

— А приймете?

— Питаєш! Чого б же ми не прийняли до свого коша колись хороброго козака Безкровного? Хіба, може, став боягузом?

— Та ні.

— Ну, то й кидай своїх волів та приставай до нас!

— А що — і пристану! От тільки доручу свої мажі хлопцям.

Чумаки, що чули цю розмову, занепокоїлися. Земляки

Безкровного, засульці, загомоніли:

— Михайле, одумайся! Дома ж діти залишилися! Жінка! Ніхто ж тебе силоміць не тягне на війну!

— Та й солі ще треба купити!

— І додому допровадити!

— І продати, щоб із баришем бути!

Безкровний на мить завагався, але глянув на просмолені байдаки, на запорожців, що з цікавістю спостерігали цю сцену, на дебелого Охріма Гупала, в чорних очах якого грали насмішкуваті бісівські вогники, і рішуче махнув рукою.

— Ні, братця, не поїду я по сіль! Коли б усі міркували так, як ви, то досі турський султан підбив би під себе всю Україну! Кому ж, як не нам, запорожцям, захистити її! Ось мій останній рішенець — поїду я з побратимами-запорожцями на море! А ви візьміть моїх волів, мої мажі, купіть солі та й довезіть її до Засулля, передайте жінці. Хай продасть та дітей годує! І мене жде з війни! А не вернуся —хай заміж виходить!

— Ти це справді, Михайле? — спитав Хуржик.

— Справді, отамане,— відповів Безкровний і вийняв з кишені капшук.— Ось мій заробіток,— купи солі і на мою долю та довези до Засулля. Хай жінка продасть і купить дітям взуття та якусь вдяганку... А я, дасть Бог, живий буду — повернуся з війни. Хай жде!

Хуржик сумно усміхнувся і заховав капшук за пазуху.

— Зроблю, Михайле, так, як кажеш. Але не радив би тобі отак зопалу кидати живе та шукати мертвого.

— Не ховай мене, Семене, загодя!— похмуро кинув Безкровний.—А якщо загину, то допоможіть гуртом, чим зможете, жінці та дітям. А тепер — прощавайте! Не споминайте лихом!

Він почоломкався зі всіми чумаками, приніс зі своєї мажі торбинку солі і стрибнув з берега в чайку, де запорожці вже сідали до весел.

Охрім Гупало махнув шапкою — і невелика козацька флотилія, набираючи розгону, рушила вниз по Дніпру.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

1.

Потягнулися дні за днями — важкі, голодні, одноманітні. Минуло літо, настала осінь. З півночі на голубе, аж синє, море дихнули холодні вітри — і воно посіріло, захвилювалося, глухо зарокотало.

Івась поволі почав втрачати надію. Спочатку він думав, що його неволя — це явище нетривале, тимчасове, бо Крим уже кілька літ належав Росії, тут стояли залоги царських військ, і хтось-таки дізнається про нього і визволить з полону. Але час минав, залізні кайдани в’їлися в тіло, так що вище кісточок утворилися сині рубці, а в це глухе, далеке селище ніхто із військових чи цивільних властей так і не навідався. І надія почала гаснути. Невже ніколи він не повернеться на батьківщину, в рідні Лубни? Невже не зустрінеться з Катрею, що стала за довгі місяці розлуки дорогою та жаданою? А вона? Як вона там? Чи згадує про нього? Чи жде? Чи, може, почувши, що він у далекому Криму пропав, загинув, забула про нього і, змирившись з недолею, прихиляється до іншого? До кого ж? До Хуржика?

Згадка про Хуржика сповнювала його серце лютою ненавистю. Ось його ворог! Ось хто відібрав у нього і волю, і щастя! От із ким він хотів би зустрітися і зчепитися — не на життя, а на смерть!

Особливо важкими ці спогади і думки були довгими вечорами в зіндані, що став його постійним житлом.

Коли його в перший день після цілоденної важкої праці в каменоломні привів Сулеймен до цього гадючника і звелів спуститися по драбині вниз, він почав перечити, намагався розповісти, що там гадюки і що він не хоче лізти туди, та Сулеймен не зрозумів його і, не довго думаючи, просто штурхонув ногою в спину, і він, чіпляючись руками за густі зарості виноградної лози, хмелю та цупких ліан, гепнув на дно.