Олександр Андрійович поглянув крізь віконце на рівне поле, подекуди поросле деревами, і намагався уявити, яким воно було в той трагічний для його батьківщини день, коли круто змінилася доля всього народу.

Поле, поле! Полтавське поле! Нещасна доля України!

Враз загинула автономна гетьманська держава! Загинули вольності, що, хоч і в урізаному вигляді, трималися з часів Богдана Хмельницького до 27 червня 1709 року. До ноги були вирубані Меншиковим мешканці гетьманської столиці — Батурина, а саме місто спалене до тла. В Лебедині ним же були колесовані, четвертовані, посаджені на палі та повішені сотні старшин та козаків, котрі не встигли з’явитися до Петра на присягу. А Ромни були спалені й сплюндровані своїми ж козаками, але з наказу Меншикова, лише за те, що там якийсь час стояла на постої шведська армія, а роменці за це були вислані до Курська на поселення. Нічого й казати, якої страшної кари зазнали ті козаки й запорожці, котрі залишилися до кінця вірними гетьманові,— їх піддали найжорстокішим тортурам, посадили на палі і на плотах пустили вниз по Ворсклі та по Дніпру на пострах “малоросіянам”.

Олександр Андрійович важко зітхнув. Картини минулого швидко змінювали одна одну. Страшна історія народу! Страшна ще з погрому Батиєвого! Хто напише тебе? Хто напише для нащадків про діла дідів своїх? Для пам’яті людської, для оживлення змертвілих душ людських?

Карета в’їхала в Полтаву — колеса заторохтіли по нерівних плахах дерев’яної мостової. Безбородько зачинив віконце і відкинувся на м’яку подушку сидіння.

У післяобідній час, відпочивши, граф приїхав до дворянського зібрання. Перед масивним будинком вже стояв ряд карет. Збирався вищий світ Полтави та її околиць.

На сходах його ждав Володя Боровик.

Як він змінився за останній місяць! Схуд, зблід, бо майже не бував на сонці — приходив рано-вранці, а кінчав роботу перед заходом його. Безбородько квапив — працюй, працюй! Треба встигнути до приїзду імператриці!

І встиг! За день до прибуття Катерини в Полтаву поклав останній мазок.

А тепер стояв щасливий і схвильований. Новий чорний фрак, замовлений графом полтавським кравцям, і біле жабо, вперше в житті одягнуті заради такої небуденної події, зробили його молодшим, красивим, навіть елегантним. Русяві кучері гарно обрамляли добре виліплену природою голову.

Безбородько аж охнув. Ні, це не той миргородський парубок, що заявився в Обухівку, до Капніста, з портретом козацького полковника Рубана і, ніяковіючи, переступав з ноги на ногу перед столичним графом. На ньому були прості полотняні штани, вишита сорочка і досить стоптані юхтові чоботи, припорошені дорожньою пилюкою.

Щойно написаний, новий портрет молодого художника остаточно упевнив графа в тому, що перед ним справжній талант-самородок. Його треба лиш огранити, відшліфувати — і хтозна, чи не стане він новим Левицьким, теж земляком, академіком і придворним живописцем.

Після недовгої розмови Володя Боровик погодився поїхати до Полтави. Він відразу зрозумів, яка широка дорога відкривається перед ним, якщо його картини сподобаються цариці.

І ось тепер він, радісно-тривожний, схвильований, жде вирішення своєї долі.

— Ще не приїхала?— спитав Безбородько.

Малася на увазі цариця.

— Ні, не було,— відповів Боровик низько кланяючись.

І тут раптом на вулиці почулася якась метушня, пролунав тупіт багатьох копит, гомін владних чоловічих голосів.

— Цариця!— шепнув Безбородько.— Йди всередину і підійдеш, коли я покличу! А я мушу бути там!

І поспішив униз.

Катерина в супроводі Потьомкіна та цілої свити придворних вельмож ввійшла до зали. Все тут сяяло позолотою, добре навощеним паркетом та натертими до блиску шибками вікон. Пахло фарбою.

Місцеві поміщики схилилися перед царицею в низькому поклоні.

Катерина коротким кивком голови привіталася з ними і раптом зупинилася посеред зали: в око їй впали картини, намальовані на протилежних стінах. Ліворуч був зображений Петро Перший, що орав ниву, а праворуч — вона, Катерина: йшла босоніж по ріллі і засівала ту ниву золотистим зерном.

Вона оглянулась на Безбородька.

— Хто це, граф?

— Це ви, ваша імператорська величність!

— Я не про те. Це я сама бачу. Я питаю про художника.

Безбородько бачив, що картини сподобались Катерині. Але він удав на обличчі переляк.

— Якщо вам не подобаються, ваша величність, то краще буде, коли я не представлю його вам, бо художник цей досить молодий... Місцевий...

— Навпаки! Картини мені подобаються... Це ж оригінально і символічно: Петро Перший оре ниву, а Катерина Друга засіває її!

Безбородько розцвів. Задум належав йому. Але він про це промовчав, а лиш підняв над головою руку і голосно покликав:

— Володя! Боровиковський!

Прізвище “Боровиковський” вихопилося у нього несподівано, але поправляти себе не став. Може, так і краще?

Володя несміливо виступив із гурту полтавського панства, підійшов до цариці. Вона простягла руку. Пухку, білу, в сяючих самоцвітами перснях. Він досить незграбно нагнувся — поцілував.

— Володимир Боровиковський?— перепитала Катерина.

— Так,— відповів той, не сміючи перечити, що прізвище його трохи інше.

— Похвально, похвально! Картини твої мені подобаються. Де ж ти вчився?

Володя почервонів, а Безбородько поспішив йому на допомогу.

— У батька, іконописця, козака-маляра.

— О-о!— вихопився в Катерини вигук здивування.— Який, однак, талановитий цей народ! Майже ніде не навчається, а створює такі досконалі картини! А що, графе, коли взяти його в Петербург — хай повчиться в Академії! Га?

— Це прекрасна ідея, ваша величність!

— І звучить непогано — Володимир Боровиковський! Подумайте, графе, над цим!

— З радістю, ваша величність!

Доля миргородського козацького сина Володі Боровика була вирішена.

Він схилився в низькому поклоні.

7.

Чумацька валка без перешкод і без пригод прибула до Берислава. Всюди тільки й мови було — про війну. Хуржик радів: через ці новини про зникнення Івася всі швидко забули. Поговорили, побідкалися, що пропав хлопець,—та й перестали. Сам Хуржик підкинув думку, що наймита вбили татари і труп його заховали в таємному місці або втопили в солоному озері. Ніхто не заперечив проти такого здогаду — і на цьому всі зійшлися. Солі набрали досхочу — аби витримали мажі та довезли воли. Окрім того, накупили сушеного ізюму, хурми, тарані та вина і на радощах поспішали додому.

Однак на переправі чумаків чекала несподіванка. Другого дня після прибуття до Берислава валку оточили солдати. До Хуржика підійшов офіцер — запитав:

— Отаман валки?

— Так,— відповів Хуржик.

— Відійдемо трохи. Треба поговорити.

Коли відійшли вбік, офіцер знову запитав:

— Грамотний?

— Читати й писати вмію.

Офіцер витягнув з-за обшлага мундира папір — показав ошелешеному Хуржикові розмашистий підпис: Потьомкін.

— Бачив?

— Бачив. Але що це означає, пане офіцере? Яке відношення цей папір має до мене?

Той зробив суворе обличчя.

— Йде війна! Ми забираємо для потреб армії всю твою сіль!

Хуржиків язик затерп.

— Як — забираєте?

Офіцер усміхнувся, поплескав отамана по плечу.

— Та не лякайся! Не даром, а за гроші! Для армії потрібна сіль. Багато солі! Війна буде затяжна, і князь Таврійський послав мою команду окупиш цілу валку.

У Хуржика відлягло від серця.

— Ху-у! Перелякав ти мене, служивий!— зітхнув з полегшенням.— А по чім заплатиш і коли заплатиш?

Офіцер оглянувся. Переконавшись, що ніхто не може почути його все ж понизив голос:

— Заплачу добре — не пошкодуєш...

— Так солі ж не привезу додому! Що люди скажуть?— не здавався Хуржик.

— Чудило ти, отамане! Вернешся до Перекопу — купиш скільки твоїй душі завгодно! Я знаю, що деякі чумаки за літо двічі обертаються до Криму, а тобі щастя само йде до рук — тут близько. Такий бариш матимеш! Але...