«Так, сильний, сильний пан Кульчинський або дідько, який ховається під цієї маскою, якщо у нього такі спільники», — не раз думав Слєпньов. Як виявилося потім, його супутником був один із трьох найближчих помічників того, кого він досі знав як Мечислава Кульчинського.

Ранньої осені, після переходу через Карпати, який таки добряче виснажив їх, переправ де плавцем, де бродом через Дністер і десятка зо два дрібніших рік і річечок, вони нарешті прибули до мети своєї мандрівки — невеликого, але міцного замку, який гніздом хижого птаха приліпився до гори в Карпатах, уже Трансільванських. Так, друга резиденція людини в помаранчевій масці виявилася значно далі, ніж гадав Слєпньов, від тих місць, де він промишляв.

— Це володіння графа Естерхазі, — почув він за день перед цим. — До нього ми і прямуємо.

Як і підозрював Василь Петрович, графом Естерхазі виявився не хто інший, як Мечислав Кульчинський. Замок був невеликий, мабуть, багатий, бо кімнати, якими його провели, були завішані дорогими картинами, а підлога — встелена гарними килимами. Але до того Слєпньова помістили, як він зрозумів, у кімнаті для приїжджих, дали відпочити з дороги і навіть помитися. Люди, які складали графську прислугу, розмовляли чужою, незрозумілою мовою, він знав, що це угорська, і ця мова, і все, що відбувалося з ним, здавалися якимось дивним сном. Слєпньов професійно приглядався, запам’ятовував деталі. «Але для чого, для чого?» — не раз запитував сам себе. І майже безперервно свердлила голову інша думка — хто ж він такий насправді, цей чоловік, на якого він так довго без успіху полював. Здавалося, уже майже розгадав. Якийсь хитрющий, вертлявий чоловічок зумів стати прийомним сином шляхтича Збігнева Кульчинського. Прикриваючись високим становищем, створив банду, яка й грабувала вельможних панів, у середовищі котрих обертався лже-Кульчинський. Але бути водночас ще й угорським графом… Як і навіщо? Як він це зумів? Та він же не роздвоювався, цей чоловік…

У жодну містику, у жодні чарівні перетворення і переселення душ, як уже було сказано, Слєпньов не вірив. І, як виявилося згодом, мав рацію. Його супутник, коли вони під’їжджали до замку, попередив, що тепер він, Слєпньовський, стає купцем, який приїхав із колишньої Польщі. «Купцеві» належало змарнувати ще чотири довгі дні, знемагаючи від неробства і невідомости у відведеній йому кімнаті. Його годували, вранці і ввечері дозволяли прогулятися у дворі. Але почував себе Слєпньов не краще, ніж якби потрапив на острів, населений аборигенами. Його спроби встановити бодай якісь стосунки з мешканцями замку наштовхувалися на нерозуміння, іноді — стислі монологи. Він переконався, що всі вони і справді не знають польської мови, не кажучи вже про російську чи українську. Знав Слєпньов, хоч і не так добре, як хотів би, і французьку, але й вона слугам, лакеям, кухонній прислузі замку була не відома. Окрім вузького двору, оточеного прибудовами, його нікуди більше не пускали. Не зустрів він і свого колишнього супутника Єзерського, ні, тим більше, Кульчинського. Йому ставало дедалі зрозуміліше, що випробовують його на терпець, до того ж вивчають, наче піддослідного кролика чи іншу звірину. Та й лякають потроху, у чому він упевнився, прокинувшись вночі від стогону звідкись знизу, з-під його кімнати. Він зусиллям волі скинув із себе тонку ковдру жаху, яка накрила його в першу хвилину після того, як прокинувся. Він зрозумів, що стогне не привид, не вурдалак, а жива людина, котру методично безжалісно мучать. Від того, що він зрозумів, стало ще незатишніше на душі, але виходу не було, мусив чекати. Він лише міцніше стис зуби, подумав, що таке саме, можливо, чекає і на нього і що не випадково обрали саме цю кімнату.

Він умів терпляче чекати, відтак йому було трохи легше, ніж, очевидно, іншим полоненим цього замку, пристосуватися до обставин і чекати, чекати, чекати… Він був готовий до всього, але все ж таки на щось і сподівався, хоч і готував себе до найгіршого. Але, як виявилося, його чекали не такі вже й погані вісті. Щоправда, аж на п’ятий день прийшов слуга і знаками звелів іти за ним. Вони пройшли коридор, поринули в напівтемну кімнату, слуга відчинив двері до невеличкої зали, проминувши яку, вони опинилися на місці. Чоловік, котрий підвівся назустріч Слєпньову в затишній залі, прикрашеній картинами у позолочених рамах, заставленій дорогими меблями, був не хто інший, як той, кого він знав як Мечислава Кульчинського.

— Граф Ференц Естерхазі, — з іронічною гримасою представився він чистісінькою російською мовою. — Сподіваюся, ви будете настільки ввічливі, пане Слєпньов, що назвете й себе. Тобто свою справжню посаду.

— Навіщо? — доволі похмуро відгукнувся Василь Петрович. — Ви ж і так, напевне, все про мене знаєте.

— А в проникливості і кмітливості вам не відмовиш, — засміявся Естерхазі-Кульчинський. — Та годі вже, погралися й досить, не нам ловити мишей у темній кімнаті. Інакше і відвертої розмови не вийде, я так гадаю. Знаю, знаю, ви співробітник якогось там дуже таємного відділу таємної імперської канцелярії. Ну, тепер можна сказати напевне, вже колишній таємний чиновник. Правильно?

— Так, — однозначно відповів Слєпньов, саме в цю хвилину остаточно зрозумівши, що справді програв.

Вони розмовляли, сидячи майже поряд, і Слєпньов дізнався, що за словом «Естерхазі» перед ним людина зі своєю власною грою. Він давно не мав гідного противника, та що там, гідного ворога, і нарешті його має. Але хай пан Василь знає, що, починаючи на нього полювати, він уже був приречений на програш, позаяк він, Естерхазі, ох, пробачте, пан Кульчинський знав про його місію.

— Не стану приховувати, з найвищих джерел, — сказав Кульчинський. — Був утаємничений, хоч як вам це й прикро, у цю справу і пан Рибалко (Слєпньов мимоволі скреготнув зубами), однак він надумав грати по-своєму. Чим це закінчилося, пане Слєпньов, ви, звісно, знаєте, чи не так?

— Знаю, — похмуро буркнув Василь Петрович. Йому хотілося цієї хвилини встати і затопити бодай кулаком у цю огидну фізіономію. Хоч обличчя Естерхазі-Кульчинського було доволі приємним. «Типовий аристократ, дідько його візьми, тільки тепер угорський», — подумав Василь Петрович люто, водночас відчуваючи якесь дивне захоплення.

— Якщо знаєте, тоді ще краще, — напівзміїно посміхаючись, сказав господар замку. — Вас мусили нейтралізувати, повірте, не на моє прохання, як, може, ви зараз подумали. Подумали, чи не так?

— Можливо, — буркнув Слєпньов.

— А нейтралізувати вас мусили тому, — провадив далі Естерхазі-Кульчинський, — що ви вже були не потрібні і надто багато, як на свою компетенцію, знали. Але мушу сказати, те, що ви попросили допомогти мою людину та ще й назвалися моїм другом, говорить багато про що. Звичайно, з вашого боку, — Естерхазі-Кульчинський підняв руку з виставленим пальцем, немов попереджуючи можливе заперечення Слєпньова, — це був останній сплеск відчаю, але він дозволяє мені дещо передбачити, деякі такі собі нюанси. — Граф устав і сам загасив одну зі свічок, яка вже нахилилася на ставникові, що стояв на столі перед ними.

Слєпньов мовчав, намагаючись уважно слухати, вловити, до чого хилить його співбесідник ще раніше, ніж той висловить думку, заради якої, власне, і відбувалася ця розмова. Йому це не вдавалося, але щось, поки що віддалене, з’явилося на обрії його уяви.

— Насамперед це свідчить про те, — спокійно сівши ще ближче до Слєпньова на розкішний, застелений не інакше як персидським килимом, диван, уголос розмірковував граф, — що ви шукали зустрічі зі мною. І зрештою готові мені служити. Адже так? Це й є саме те, що ви мені хотіли повідомити, чи не так?

— Можливо, — сказав Слєпньов.

— Не можливо, а точно, — м’яко докоряючи, поправив господар. — Іншого вибору у вас немає. Не тіште себе ілюзіями. У Росії ви ворог імперії, і на вас уже подали в розшук. При тому, наскільки мені відомо, а моя інформація точна, вас мав убити перший же жандарм, який трапиться вам назустріч, якщо він, звісно, знатиме, хто перед ним. А багато жандармів, я гадаю, захочуть знайти вас, тим більше, що нагорода за вашу голову чималенька — така ось правда, Василю Петровичу. Пробачте вже за жорстокість. Видадуть вас і всі сусідні з Росією держави. Ви навіть виправдатись ні перед ким не встигнете. Та ви й не гірше за мене знаєте, що співробітників таємних служб і вбивають таємно, а не судять і виносять якийсь там вирок. Та й строків вам не дають. Термін у вас один, вибачте великодушно.