Він просить лакея доповісти про свій приїзд, він бачить її, зодягнуту у скромну блакитну сукню (графиня знала, що вона їй дуже личить), втілення янгольської чистоти і краси, благоговійно припадає до її трішечки напахченої дорогими парфумами руки і вперше за багато літ відчуває, що йому важко дихати.

— Ну, навіщо ви їхали, вибачте, я ж думала, що ви мені також відповісте листом, — м’яко докоряє графиня.

— Я не міг не приїхати, — каже Кульчинський, і це правда.

Вони поволі йдуть довгим коридором, потім залом. «Цей чоловік забрав у мене коханого, забрав у мене все, — думає графиня Ядвіга, — о, святая Діва Марія, дай мені сили».

Та вона просить не сили зіграти цю виставу, вона вже внутрішньо готова до неї, вона програвала її, проклинаючи себе десятки разів, поки її гість мчав щосили через міста і села, містечка й хутори, ліси і поля двох губерній — Подільської і Волинської.

Вона просить у Бога і Діви Марії сили приховати свою ненависть, ненависть, яка готова ось-ось вирватися на волю і змусить узяти до рук старовинний кинджал або простий кухонний ніж.

Цілісінький день неймовірним зусиллям волі вона відганятиме від себе це бажання. Інколи воно пропадатиме, настільки природно поводився гість. Треба сказати, що вже під час попереднього приїзду пан Мечислав буквально зачарував маленьку Ядзю. Він, виявляється, знав дуже багато страшних, але таких прецікавих історій! Він побував у стількох країнах Європи, далеких і майже казкових. Він, як і її любий татусь, бився за свободу і незалежність Польщі у війську хороброго генерала Костюшка. Як він розповідав про останній бій! Він обіцяв Ядзі, що її татко, якого вона так чекає, дуже швидко повернеться.

Тепер, хоч як намагалася графиня відсунути хоч би на годинку їхню зустріч, вона все-таки відбулася. Як радісно блиснули оченята її маленької донечки, аж у Ядзі-старшої зайшлося серце і дрібненькі голочки кольнули кінчики пальців. А Ядзюня тут-таки взялася розповідати про свої пригоди з любою кішечкою Рамочкою, про квіти, які вона зібрала в полі разом із мамою, про те, що все чомусь не повертається з далекого північного міста Петербурга няня її Пелагея…

— Хіба там і досі лежить сніг, що вона не їде? — заглядала Ядзя в очі дядечкові Мечиславу.

— Вона приїде, обов’язково приїде, — запевняв дядечко Мечислав так щиро, що мати Ядзі не витримала, відвернулася, подивилася у вікно, до якого тягла свої гілки стара яблуня.

«Невже цей чоловік — жорстокий злочинець, майже диявол?» — думала графиня, знову дивлячись на них обох. Вона дивилася, і щось нове народжувалося в ній. Їй здалося (Боже!..), що вони чимось схожі — Юзеф і пан Мечислав. Здригнулася — що це з нею?

Вона круто повернулася і пішла до себе, довго дивилася на портрет чоловіка, який звеліла перенести у свою спальню. Граф на картині був одягнутий у військовий мундир і, печально-молодий, здавалося, заглядав їй у душу — ніжно і докірливо. Вона підвелася і витерла сльозу зі щоки. І раптом зрозуміла — відтепер їй буде набагато легше. Але все-таки вона була тільки жінкою, тільки жінкою, дуже тендітною, слабкою жінкою. І наступного ранку тамуватиме у собі інше бажання — впасти на коліна перед цим жахливим чоловіком, намагаючись розжалобити його саме своєю жіночою слабкістю, тим, що йде з її глибини, бо вже почала відчувати і навіть розуміти заховану десь у глибині єства його нелюдську силу. Ця сила, немов невидима змія, огортала її зусібіч, лоскотала і стискала так, що важко було дихнути. Пізніше вона гранично щиро опише свій стан у листі-сповіді, передсмертному посланні до доньки.

І все-таки у Ядвіги Войцицької-старшої вистачить мужности зіграти до кінця свою роль. Вона на високій ноті, але теж природно, щиро, як тільки змогла зіграти, провадить ту свою розмову з Кульчинським, заради якої його і викликано так хитро в цей маєток. І ось, прощаючись, Кульчинський вимовляє фатальні слова: «Ви матимете кольє княгині Ольги».

— Навіщо? Я не просила вас про це, — опускає очі графиня Ядвіга, гасячи бурю, яка здіймається в її душі.

— Але я так хочу, — каже Кульчинський, торкається губами її пальців і підводить очі, намагаючись вловити її погляд. Щиро збентежена графиня одвертається.

Кульчинський повертається у свій маєток, щоб узяти гроші і коштовності для князя Слуцького. Він їде, зупиняється на ніч у знайомих, а тим часом до Житомира прибуває спеціальний підрозділ таємної канцелярії князя Куракіна і власною персоною начальник особливого, найтаємнішого, такого, що нібито не існує, відділу таємної канцелярії — Антон Федорович Рибалко. Прибуває, звичайно, під чужим іменем, добре загримований (бо надто багато людей на його батьківщині його знали) і поселяється на спеціальній квартирі. З листа Слєпньова він відчув, що до рук іде велика здобич, і хотів якщо не сам керувати майбутньою операцією, то бодай імітувати керівництво нею.

IX. Куля в серце

1

Той період у своєму житті Прокіп Марушко не любив згадувати. Та й усі, причетні до його долі, життя, грішної і страшної діяльності, знали дуже і дуже небагато. Відомо, що він усе-таки подався на Січ і, можливо, потрапив би туди, адже мав під собою доброго коня, від природи був наділений кмітливістю, розумом не по літах, який дозволив би йому уникнути багатьох небезпек, що підстерігали у дорозі.

Маєток Гелени Зайончковської розташовувався неподалік Проскурова, отож шлях Прокопа проліг майже через усе Поділля, а далі — степом, який охороняли польські застави, потім — козацькі і російські. І ось на півдорозі, благополучно об’їхавши кілька сіл і містечок, юнак зазнав нападу невеличкої банди грабіжників. Вони несподівано вискочили з лісу, спробували затримати його, але Прокіп, вихопивши пістоля, убив одного з нападників і пустив коня чвалом. Та грабіжники, коли переслідували його, забили коня під ним. Тут дорога якраз виходила з лісу. Прокіп заліг за великим придорожнім каменем, готовий дорого продати своє життя. По ньому стрельнули раз, другий, а потім він несподівано побачив, що до нього з білою шматиною в руці іде один із нападників, щось кричить і показує, що неозброєний. Прокіп, тримаючи напоготові пістоля, підпустив його ближче.

— Ти хто такий і звідки їхав? — спитав його той, що підійшов, міцний чоловік років тридцяти — тридцяти п’яти.

— А ви хто такі? — у свою чергу поцікавився Прокіп.

— Вільні люди з великої дороги, — весело відповів розбійник-парламентер.

— Що вам треба? — спитав Прокіп.

— Думали, що ти, холера, панський гайдук, та бачимо — наче ні. Тоді хто ж ти?

— Сам утікаю від своєї пані, щоб їй кістка в горлянку, — відповів Прокіп. — На Січ зібрався, та тепер пішому довго йти доведеться. Позбавили мене гарного коника.

— А навіщо тобі Січ, якщо воля поряд? — сказав парламентер. — Ходімо з нами.

— З вами? — перепитав Прокіп. — А з ким це?

— Та зараз побачиш, — сказав чоловічок. — Не бійся. Бачимо, що грабувати в тебе нема чого. Ну, хіба пістоля, та він тобі ще самому згодиться.

Так Прокіп і вступив до цієї банди, сподіваючись з її допомогою дістати собі гроші на нового коня. Це були люди з міського дна. Та ще двоє колишніх, як і він, кріпаків, що втекли від своїх панів. І він, непомітно для себе, втягнувся в небезпечне ремесло. А позаяк розумом, кмітливістю та іншими якостями перевершував своїх нових товаришів, то незабаром вони визнали його за свого отамана. Колишнього отамана самі застрелили, коли він спробував заартачитися. Спершу грабували дрібних шляхтичів та лавочників. Потім перейшли до осіб поважніших, напали на один маєток, другий. Прокіп сам планував операції. Рік по тому в нього були гроші не на одного коня. І тут Прокіп, який уже відчув силу влади над своїми товаришами, довго не зважується сказати, що збирається їх покинути. Тут-таки, в одному з містечок, влітку 1775 року його наздоганяє звістка про те, що за наказом російської імператриці Катерини II Запорозька Січ знищена, і лише невелика жменька козаків пішла в Туреччину, за Дунай. Але аж туди забиватися Прокіп не бажав. Так вирішилася його доля. Восени того ж таки 1775 року він уперше одягнув свою, яка стала потім знаменитою, помаранчеву маску. Досі, коли виходив на небезпечне полювання, то одягав, як і його товариші, традиційні для грабіжників всього світу чорні маски. Але схильний до оригінальних рішень Прокіп відчував, що це не те. Йому потрібен був якийсь особливий знак, особлива відзнака, яка б вирізнила його з-поміж численних дрібних банд, яких немало наплодилося тоді у воєводствах Речі Посполитої. Випадок підказав рішення, яке стало долею. До того часу за гроші, виручені від вдалого пограбування двох купців, які їздили до Львова з далекої Вірменії, у нечистого на руку чиновника Прокіп купив собі документи, які засвідчували, що він є майстром червонодеревником, а його товариші — підмайстрами в різних ремісничих цехах — ювелірному, кушнірському, малярному. Ці документи давали можливість під виглядом пошуку роботи і замовлень вільно пересуватися з міста в місто, з одного воєводства до іншого, знайомитися з потрібними людьми і вивідувати необхідні дані, відвідувати навіть панські маєтки і пильним поглядом спостерігати, у кого які є прикраси та інші підходящі речі. Одного разу, ідучи вулицями містечка Бара, Прокіп побачив на даху будинку чоловіка, який фарбував дивною яскравою фарбою, що її він раніше не бачив. Отож і гукнув маляра (чи хто це був) і запитав, що це за фарба така цікава.