Італієць їсть, як і всі, хоча тільки перед ним лежить окремий ніж і хліб, тонко нарізаний. З тим ножем то ще й клопіт був: пан Буслик вперся, що ніж має лежати зліва, а пан Цєпа-Кульчицький — справа. І що один покладе так, то другий тихенько пересуне сяк. Буслик таки виграв, бо ухитрився непомітно перед самим носом Антося перекласти ножа вліво, на що пан Цєпа-Кульчицький тільки зубами скреготнув. Їхні мудрування, однак, були марними: гість з Італії навіть не торкнувся ножа, Марта, звичайно, цього не зауважила, та інші гості з задоволенням відмітили подумки, що той італієць такий самий чоловік, як і вони, а коли б він повів себе інакше, то невідомо, чи це б сприйнялося з такою симпатією, адже тоді б неодмінно виділявся, а так — свій.

Розмова за столом точится звичайнісінька, хоча то пан Буслик, то пан Цєпа час від часу встромляють якусь шпичку, аби завернути до Риму.

Тим часом доктор Ляля зосереджено конструює новий вид усмішки на видовженому обличчі: стуливши губи, вона опускає підборіддя і потроху починає піднімати кутики вуст, очі її при цьому викочуються на чоло, проте обличчя худішим не стає, тільки виникає підозра, що з Лялею ось-ось станеться якась пікантна неприємність. Бо саме це й здалося панові Цєпі-Кульчицькому, який дуже уважно спостерігав за Лялиними маніпуляціями, а тоді культурно запропонував:

— Може, я вас проведу?

На Лялине щастя, він сидів поруч і сказав цю фразу пошепки. Ляля спалахнула:

— Куди?

Пан Цєпа щиро здивувався:

— Як куди? На двір.

— Ви непристойно себе поводите, — процідила Ляля крізь зуби, але те серйозне заняття довелося облишити.

Тут господиня вистромила вгору вказівного пальця:

— О! Чуєте?

Всі нараз замовкли. Крізь вечірню тишу просочувалося похмуре крукання.

— Маньчин крук, — прошепотіла пані Бусликова. — Свят-свят-свят…

А пан Буслик:

— Цікаво, а сама Манька тут чи не?

— Як вона може бути тут, коли вона — там, — авторитетно заявив пан Цєпа і закотив очі на стелю.

— Йой, не гнівіть бога, пане Цєпа, — втрутилася господиня.

— Перепрошую: пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг.

— Ну-ну, хай буде, але там, куди ви ото показали очима, її нема.

— А вам звідки про те знати?

— А що тут знати? Вона чарівниця. Чарівниць туде не пускають.

— Ціхо, ша, — каже пан Буслик. — Два великих спіцяліста говорят.

Всі розсміялися, а господиня:

— Вам но тіко смішки.

— Бо ви так говорите, буцім заправді які знавці. А я не віру ні в «там», ні в чарівниць, ані в яке інше чортовиння.

— Та же ви самі її ховали і бачилисьте, що гріб порожній.

— А я не віру.

— Як — своїм очам не вірите?

— Так, своїм очам не віру, — вперто стояв на своєму пан Буслик і для більшої певності вихилив ще один келішок.

— Пане Буслик, — озвався пан Цєпа, — після ще одного келішка ви не повірите власним вухам.

Пан Буслик скосив у його бік очі й зневажливо хмикнув.

Раптом Марта відчула на плечі чиюсь руку. Обернулась і побачила за спиною Чорну Маньку.

— Ой, цьотко, а ви де взялися? — прошепотіла.

— А так, зайшла собі. Чую — про мене говорять.

Марта ковзнула поглядом по гостях і зі здивуванням побачила, що ніхто Маньчиної присутності не помічає і голосу її не чує.

Манька вмостилася поруч і лагідно всміхнулась.

— Ви так змінилися, цьотко.

— Пофайніла?

— Ага, — весело кивнула Марта.

Й справді Чорна Манька змінилася: обличчя таке добре і тепле, стала вона схожа на казкову чарівницю, яка помагає бідним сиріткам.

— То твій кавалір?

— Так.

— Хочеш — причарую навіки.

— Ні-ні, не треба. Я сама.

— Наклади мені голубців.

— …Де ви тепер, цьотко?

— Всюди. Літаю по світу і спокою не маю, ох-ох-ох…

— Чого так тяжко?

— Змучилася.

— То не літайте.

— Як не буду літати — звідки казки візьмуться?

— І то правда.

В цей час хтось пригадав історію про те, як Чорна Манька розправилася зі Стефком Бараном, котрий лизав німцям золотник. Коли його хтось кликав Баран, він махав руками і кричав: «Який я в дідька Баран? Я — Бáран!» Перед війною мав у Люботині крамничку, набиту всілякою всячиною, через що й називали її «Масло-цвяхи». В тридцять дев’ятому Стефко мусив розлучитися з нею, передав її владі добряче випотрошеною і клявся-божився, що оце саме вже весь крам розпродав. Працюючи в школі завгоспом, додому мало що приносив. «О, ті совіти не дадуть собі в борщ наплювати». Та вже коли німці прийшли, Стефко тут як тут — знову торгує. Де й крам узявся. А у віддяку почав складати для німаків список усіх євреїв, а заразом і тих, хто міг зацікавити гестапо своєю колишньою діяльністю.

Розділ XIII. Операція

І ось коли вже зовсім смеркло, лапатий сніг починає хутко-хутко танцювати в повітрі, а ліхтарі з будинками пливти кудись, впокорені снігом і підкорені снігові, такі безпомічні й перехняблені, що стає шкода їх і хочеться все те вирівняти якось, заспокоїти, втихомирити. Баран підводить голову й дивиться крізь вітрину на вулицю: бачить сніг, бачить ліхтарі, бачить будинки. Ага, — киває головою, — смеркло, пора зачиняти. Завтра різдво, і там, на горі, чекають на нього зі святочною вечерею. Три доньки на виданні, пухнасті кошенятка. Підходить до вітрини, обставленої закладеними старовинними речами, і простягає руку до штори, щоб її засмикнути, але раптом завмирає — під ліхтарем бачить зіщулену постать жінки, точніше тільки її спину, побілілу від снігу: ось та жінка повертає до нього обличчя, а спина нерухома, тільки обличчя повертається й усмішка запалюється на ньому, жінка сміється, сміх її навпомацки прокрадається до вітрини і ковзає по склу, ковзає, ковзає, відшукуючи щілину. Чомусь долоня Барана сама по собі лягає йому на вуста. Чому вона це робить і що вона хоче? Долоня мовчить, мовчать вуста. Та ось жінка нарешті повертається всім тілом, і Баран пізнає Чорну Маньку. Якесь лихе передчуття примушує його одним рухом засмикнути штору, він квапиться повісити табличку «Зачинено». Потім з кишені з’являється ключ і тягнеться борідкою до замка, а замок відхиляється разом з дверима, уникає зустріччі, і ключ впирається в живіт Чорної Маньки. Баран відсмикує руку і хоче щось сказати, він добре знає, що хоче сказати, але чомусь знайомі слова покидають його в цю хвилину, і йому нічого не залишається, як відступити назад. Ключ стирчить з його руки, наче зброя. Це відчуття додає йому трохи відваги, і він… Але Манька випереджає його:

— В мене є годинник. Дуже старий.

— Нині вже пізно. Хіба ви не прочитали табличку?

— Прочитала.

— І що ж там написано?

— Відчинено.

— Ви погано читаєте, добродійко. Спробуйте ще раз.

— Хіба?

Баран розгнівано шарпає табличку і блідне — з обох боків «Відчинено». Ключ випадає з руки. Голова паморочиться. І звідкись, наче з неба, її голос:

— Ну, що я казала? — І сміється.

О, тепер вона господарка становища і може сміятись, а Баран не може сміятися, бо коли засміється, то буде на межі божевілля.

— Мені його, подарував дід.

Напевно бреше, думає Баран. Ні, він себе не дасть водити за носа, він покаже, хто він такий, він…

— Покажіть його.

(Невже це його голос? Невже це він сказав? Але ж це неможливо! Щойно він вирішив виставити цю дурнувату Маньку за двері, а тут…)

Вона виймає годинника. Годинник срібний, на ланцюжку, 1808 рік, Берн. Такий годинник може коштувати п’ять… десять…

— Скільки ви можете мені дати за нього? — і знову сміється.

— Чого, ви смієтесь?

— То скільки?

(… Десять… Більше не дам… Хай їй чорт…)

— Сто. Дам сто.

— Добре. Але золотом.

(Господи, чи він з глузду з’їхав? Таж цей годинник… о боже… Від сили десять… А він — сто… Золотом? За срібло? Що це з його бідною головою, з його язиком? Що він плете?)

— Ох, вибачаюсь, я хотів сказати…