— Наливка що треба, — прицмокує Франьо.

— Моцна, — приказує Антось.

— Ге-ге, ви си гадаєте, баба Люцина вам що-небудь дашьть. Нє-е, я вже як шось роб’ю, то роб’ю на совішьть.

А з ганку голос жіночий:

— Куди пішов? Ану вернись! Я тобі дам пиво! Славку, я кому кажу — вернись!

— Та я зара прийду, чого ти?

— Я тебе не пускаю! Знов нап’єшся, як свиняка!

Бабуся зривається на ноги.

— Ади, мої бахурєта ші зчепили!

І вже з ганку долинає її крик:

— Холера би вас забрала! Най си йде на то пиво! Що ти сі хлопа вчепила, як вош кожуха?!

— Та він сі неп’є!

— До того і є хлопи, жеби сі напивали! Не бійсі, не вдавитьшя! Йди-йди, Славчю. Я там за тобою Микольчя пішлю, аби тя д’хаті приніс.

— Сам дійду. Я тіко на пиво.

— Ну-ну… П’є пиво, а ходе криво. А ти, Мирошю, заспокійші. До чого той рейвах? Неділі шьвіта, а ти ту’во такий грай піднела.

— О, та порядок наведе, — каже Франьо. — А ви чого як засватані? Пийте.

— Та вже треба, вуйку, йти. Я до вас просьбу маю.

— Ну?

— Маю йти на уродини, а подарунка не знайду. Чи не дасте яку картину?

— Чо не, дам. Хочеш ту, з вівцями? Та не туди дивишся. Оно — вівці пасуться, а пастушок на сопілку грає.

— А, вже бачу. Даєте?

— Бери.

— Дякую.

Марта знімає картину і до Антося:

— Пішли?… Я завтра до вас, вуйку, ще зайду.

— Добре-добре.

— Ну, то і я піду, — каже Ляля.

— А тобі чого? Давай ще по келішку.

— Ой, та що ви? Що про мене поду-умають?

Далі аж до самого вечора не було вже нічого цікавого.

Розділ XII. Вечір

Коли вони прийшли, гості сиділи за столом. Враз усі повернули голови на прибулих, і велике одностайне «о-о-о!», долаючи в ротах барикади картоплі, смаженої ковбаси, квашеної капусти, голубців, вареників, щедро политих вином, горілкою й пивом, вигулькнуло на волю. Отже, теє «о-о-о!», як рідко який вигук, мало цілий букет їстівних запахів, що метеликами-невидимками закружляли понад головами, викликаючи припливи й відпливи слини.

Марта одразу помітила, що всі дивляться винятково на італійця, і то не були погляди, якими вітають новоприбулих, а погляди зацікавлення і надзвичайної подійності. Це її знітило. Відчула, що втрачає рівновагу, рухи стають неприродними, навіть голос, міняючи раз у раз тембр, стрибав, розпливався, і вона не чула його, начеб говорив хтось інший.

Їх посадили, підсунули тарілки, наклали всячини, налили. І тільки тепер Марта побачила, що частина гостей зайнята чимсь дуже серйозним. Перед Супруном лежав аркуш паперу, побілілими пальцями він стискав авторучку і чекав, що йому зараз продиктують.

— Ну, давай, пиши… — сказав пан Буслик. — Шановний товариш президент.

— Чекайте, — встряв Франьо. — Який він у біса товариш? Ми що, з ним кози пасли?

— Гм, і справді, — погодився Буслик. — Тоді пиши: гражданин президент.

— Ну-у, це якось дуже, вже не по-нашому, — зосереджено чухав потилицю Франьо. — Це як у автобусі: гражданин в кепці, передайте гроші на білет… Який же вони гражданин, коли вони імперіаліст?

— Маєте рацію, — погодився Цєпа. — Пишіть так: шановний пане президент…

Супрун напружено виводив на папері сині кучері, наслідуючи кінчиком язика порухи пера.

— В перших рядках нашого листа, — диктував Цєпа, і його обличчя сяяло втіхою, адже це йому спало на думку, як слід звертатися до президентів. У паузі очі на стелю, і всі присутні, ловлячи кожен його рух, теж піднімали голови і втуплювалися, наче йоги, в одну якусь крапку. Вуста пана Цєпи ворушились, як у коропа. — … листа… ми, мешканці славного міста Люботина, що на Галичині… написали? от… и-и-и… м-м-м…

Стеля цього разу не повідомила нічого цінного, і Цєпа опустив голову.

— Ну… — озвався Супрун. — Далі кажіть.

— Та я не знаю, що далі. Завше, коли пишу листа, то спочатку про погоду та про здоров’я, та про те, та про се… А тут… хто й зна як…

— Ну то й спитайте його про здоров’я, — сказав Буслик. — Чоловік він в літах, певно, і в нього деколи ноги крутить. Є в мене одна рецепта — умм! перша кляса! — берете оберемок кропиви…

— Перестань… — зашипіла Бусликова.

— Ну, добре, — згодився Цєпа. — Давай про здоров’я. Як там у нас? Ми… мешканці… ага вітаємо вас… е-е… з чим же його привітати?

— А привітаймо його зі спасівкою, — підказав Франьо.

— Та спитайте, — спохватилася Супронова, — як вродили яблука і чи вже їх посвятили. Бо ми вже.

— Ну — яблука! — пирхнув Буслик. — У них там більше ті, як його, апельцини.

— …вітаємо вас зі спасівкою, із гарним врожаєм. Як ся маєте? Як ваше здоров’я?

— Є в мене рецепта — люкс! — прицмокнув Буслик, та відразу ж і зойкнув од щипка Бусликової.

— Пфу-у, — витер піт з чола пан Цєпа. — А пишемо вам от з якої причини. Чи не булибисьте, пане президент, такий ласкавий, аби нарешті припинити тоту вашу холодну войну, бо нам більше, бігме, терпцю нема. Вам воно, може, й легко йде, а нам важкувато. Ми по страшнім лихоліттю ще-м ся не оговтали, а ви напосілися, як тоті круки, та й дзьобаєте…

— Гов-тпру! — ожив Супрун. — Чи не занадто? Хто дзьобає? Де дзьобає?

— Правильно, — кивнув Буслик, — ніхто не дзьобає. Це просто психичеська атака.

Цєпа знову закотив очі на стелю і прочитав:

— …а ви напосілися… І спокою не даєте. Приїхали б ви у Люботин на Софіївку, то й самі побачили б, як нам ця зимна война життя псує.

— Я б його такою картофляною кишкою вгостила! — сказала Супрунова.

— А я би му вишнівки налив, — додав Буслик.

— Імперіаліста вгощати?! — вдавано обурився Супрун.

— Гноївки йому! — вдарив по столу Франьо. — Геть імперіалізм! Дайош Нью-Йорк!

— Пишіть… — сказав Цєпа. — Руський народ дуже мирний. А український — ще мирніший. А вже люботинський — такий мирний, що…

— …б’ють по лівій, підставляють праву, та ще й дякую кажуть, — засміявся Франьо, а за ним і весь стіл.

— Нє, відав, нині діла не буде, — сказав Супрун, ховаючи папір.

— І то правда — знайшов час, — погодилася Супрунова. — Я ще добре би-м подумала, заки тото писати. Аби-но якої біди не було.

— А то ніби яка біда? — здивувався Супрун. — Тепер відлига. Свобода. Всьо можна. Хочу — президенту пишу, а хочу — папі римському. А то що не розкрию «Перець», а вони мене бомбами страшать! Що то за робота? Хлоп прийшов з роботи змучений, повечеряв, ліг спочити, а вони його бомбами страшат! Газету візьму — і там страшат! А на то всьо нерви йдут. Я так більше не годен.

— От не бійся, переженем Америку, то тоді їх будем страшити, — сказав Буслик.

— Е ні. З тобою ми ніколи Америки не переженем.

— А то чого?

— Бо тоді всі відразу побачать, що в тебе штани залатані.

Буслик, не звертаючи уваги на сміх, встав з келішком і проголосив:

— Я би-м хотів випити за наших нових гостей, бо вони сі спізнили, тойво, і не чули, як ми пили за господиню, то, може, думают, жи ми ще не пили… але ми вже — ге-ге, нє?… о, то я теперво хочу випити за них… бо й таке: мій дідо воювали з Гарібальдом… тіко, тойво, не з ним, а в його войску… так що маю право… били мої дідо австріяків, курча лімонада, аж сі курило… правда, що мої татуньо вже були в австріяцькім войску і били італійців, але то нічо… бо й так ніц з того не вийшло… і я, грішний, так само трохи, тойво, стріляв до них, бо мусив стрілєти… але при першій нагоді задер ноги до паса і гайда до хати… словом, давайте, тойво, за дружбу з італійцями, абисьмо нігди їден в другого не стрілєли, бо то не файно… Ага, ше-м си нагадав: хоч я і не є італієць, але клюски люб’ю так, що їв би-м їх день і ніч… Нє-нє, пані Супрунова, не думайте, жи то я кажу вам наперекір, що у вас клюсок нема, нє… всьо тут мені так смакує, що ну, але клюски — то моя слабість…

Ніхто вже його не слухав, одні сміються, інші, не чекаючи кінця тієї промови, вже перехилили чарку, а Марта потроху освоюється і сміливіше зиркає на гостей, а як погляди схрещуються, то не ховає очі. Лише уривки Бусликової орації долинають до неї серед загального гомону.