— З якого це дива він годує наших голубів? — обурювались мешканці й схвально закивали головами, коли двірник Пугарчик розігнав голубів мітлою і, дбайливо змівши зерно в калюжу, перемішав його з грязюкою.

— То наші голуби, і ми самі їх годуватимем! — кинув чужинцеві двірник, але той тільки мовчки знизав плечима і, як здалося всім, гірко всміхнувся, в тій усмішці була якась погорда чи співчуття — не розбереш, словом, вона аж ніяк не припала до вподоби мешканцям невеличкого містечка й тільки підсилила в їхніх душах презирство до волоцюги.

Потім трапилася ще одна річ, яка їх розлютила: приблуда дійшов сам, нікого не розпитуючи, до їдальні і щось кинув собаці, який сидів біля сходів, очікуючи свого господаря.

Всі тоді так і прикипіли до нього очима — візьме чи не візьме? Адже в цьому полягає престиж містечка!

— Не повинен взяти, — сказав двірник тоном, в якому вчувалася деяка доля сумніву. — Я знаю цього пса. Це пес аптекаря.

— Еге ж, еге ж, — підтвердив хтось. — То добрий собацюра. Я навіть торгувався за нього, та аптекар і слухати не хотів. Каже: цей собака всім собакам собака! Ого-го… Я знаю…

Але коли ця тричі проклята тварина, це мерзенне вошиве створіння, якому амбіція і гонор містечка під хвіст, зацікавлено обнюхавши те, що кинув приблуда, з пожадливістю хапнуло в зуби і зжерло, та ще й з великою вдячністю глипаючи на свого несподіваного хлібодавця, всі, хто це бачив, од жаху роти порозкривали, в серцях у них наростав гнів, якому бракувало ще зовсім невеличкої краплі, щоби він зміг вилитися назовні.

— Ото гадина! — цвиркнув крізь зуби двірник.

— Треба закликати аптекаря. Хай дасть йому прочухана за те, що так нас зганьбив.

Послали якогось хлопчака до аптекаря, який обідав у тій їдальні, куди зайшов приблуда. Аптекар вийшов на вулицю, витираючи хустинкою масні губи.

— Ну, що там скоїлося?

Йому нашвидку пояснили увесь жах ситуації, і він тоді теж розгнівався не на жарт, так, що підняв каменюку й пошпурив у власного пса.

— Марш, гадино! Щоб я тебе не видів!

Дітлахи теж почали шпурляти каміння навздогінці за собакою і вигукувати:

— А тю його! А тю!

Двірник тим часом підійшов до того місця, де перед тим сидів пес, і старанно обслідував, чи не лишилося недоїдків, щоби можна було визначити, що саме кинув собаці чужинець, але, на жаль, ні на що цікаве не натрапив і розчаровано розвів руками.

— О, я йому цього не вибачу! — аж кипів аптекар. — Я нині ж його отрую.

— Або втопіть! — порадив хтось. — Краще втопити, менше буде мучитись, бо й таке сказано: воно ж псюга! Несознательне существительне себто.

Потім усі, забувши про собаку, зацікавились тим, що робить волоцюга у їдальні, й вирядили делегацію в складі чотирьох чоловіків, котрі пішли на розвідини, дякуючи нагоді перепустити по кухлеві пива й не заробити при тім дорікань від своїх дружин.

Чужинця вони помітили в кутку за столиком. Він сидів сам, поклавши капелюха на підвіконня, а костур сперши на стіну. Сидів і чекав, щоб йому принесли обідати.

Чоловіки повсідалися по сусідству й замовили собі пива. Чужинець попросив якоїсь юшки і м’яса, а як побачив, що чоловікам принесли пиво, то й собі замовив, але не назвав, що саме, а просто кивнув головою у бік кухлів і проказав:

— І пити ще, будь ласка!

Голос його був м’який і тихий. Та й увесь він був якийсь аж надто сором’язливий і несміливий. Чоловіки навіть знизали плечима:

— Варто з-за якогось тюхтія робити в містечку стільки переполоху?..

Вони вирішили, що спокійно доп’ють пиво і розійдуться по своїх справах, залишивши чужинця в спокої, але тут сталася річ, яка їх дуже зацікавила, а потім знову обурила. Перед тим, як принести обід, офіціянт підсунув чужинцеві папірчик з рахунком і сказав:

— У нас наперед платять.

Але той зробив великі очі й незрозуміло похитав головою:

— Я… бачте… не маю грошей… Я просто дуже голодний… Не їв третій день… А грошей не маю…

Тоді офіціянт презирливо закопилив нижню губу й буркнув:

— Ну, то нема про що з вами й балакати. Забирайтеся геть! Ми волоцюг не годуємо!

Чоловіки перезирнулися між собою і без слів вирішили, що тут щось не так. Вони покинули недопите пиво й подалися за чужинцем.

Юрба, що терпляче очікувала по той бік вулиці, заметушилася й зацікавлено прикипіла очима до чоловіків.

— Він не мав грошей! — повідомив один.

— Еге ж, він звичайний лайдак, — підтвердив другий.

— Він каже, три дні ріски в роті не мав! — сказав третій.

— Його вигнали звідти, як собаку, — докинув четвертий.

— А я не казав? — аж підскочив двірник. — Його негайно треба арештувати, бо то вам не просто волоцюга, то, певно, злочинець.

— Може, він із в’язниці драпонув? — майнула думка в котроїсь із жінок.

— Се вже то-очно, з в’язниці! — підтримав двірник. — Злодюжка якийсь або ще гірше — вбивця.

А мовчазний дотепер залізничний сторож глибокодумно заявив:

— Ану ж це і є той, хто в бійці вдарив мого покійного брата пляшкою по голові?!

Вся юрба співчутливими поглядами втупилася в сторожа, всім стало страшенно шкода його покійного брата, і всі одразу ж вирішили покликати міліцію, щоб арештувати цього… цього в’їдливого бандюгу.

А він, винуватець галасу й неспокою, зайшов у чийсь двір і попросив води, а як не шкода, то ще й хліба. Подумайте собі — яке нахабство! Піти в незнайомий двір і попросити їсти! Господар, що вийшов був саме з хати, сказав, що вода в колонці на вулиці, а хліб у магазині і що нема чого тут швендяти. Приблуда, ні слова не мовивши, повернувся й пішов. А господар пізніше розповідав, що чужинець навіть погрожував йому, але хіба його злякаєш — він бачив світа і не з полохливих.

Волоцюга, опинившись на вулиці, подався до колонки, але та була навколо оббита дощечками, і він не міг одночасно помпувати лівою, а праву підставити під струмінь. Колонка була дуже стара і натягала мало води, отож, коли він спробував качнути, а тоді підставити жмені під струмінь, нічого в нього не вийшло, бо за той час струмінь зникав і в долоні попадало заледве кілька крапель, які він жадібно злизував. Нарешті придумав кращого способу: скинувши капелюха, поклав його на те місце, куди падав струмінь води, але тут наспів міліціонер і опустив йому руку на плече. Волоцюга не встиг навіть підібрати капелюха з землі.

За міліціонером до відділку потяглася юрба людей в сподіванні на цікавий кінець цієї пригоди.

Двох чоловіків узяли за свідків. Міліціонер посадив чужинця біля столу й почав розпитувати:

— Хто ви такий і звідки прийшли? Або краще давайте сюди документи, бо ще збрешете.

Волоцюга якийсь час кліпав очима.

— Які документи?.. Я не брав жодних документів! Я їх не бачив.

— От дає! — ляснув себе по стегні один з чоловіків.

— Ну-ну, ви тут не бузіть! — гримнув міліціонер. — Повиймайте з кишень все, що у вас там є.

Волоцюга поклав на стіл кусень іржавого дроту, з півжмені пшениці і три цвяхи.

Присутні незрозуміло переглянулись.

— Нащо ви це все носите при собі? — спитав міліціонер. — Для чого цей дріт і ці цвяхи?

— Руки прибивали цвяхами… І ноги… А дротом голову…

— Що? Що ви верзете? Я вам зараз покажу, як зі мною жартувати! Ану живо мені кажіть, як вас звати?

— Мене… мене звати Ісусом, — відповів приблуда дуже тихим соромливим голосом.

— Цей чужинець знущається над нами! — вигукнув один з чоловіків.

— Якийсь псих! — докинув другий.

— За кого ти нас маєш?! — ляснув по столу міліціонер. — Знаємо твої штучки!

— Я просто дуже голодний. Я нічого не мав у роті вже третій день. Дайте мені поїсти…

— Спочатку ти нам скажеш, звідки і чого сюди прийшов.

Але чужинець мовчав.

— Ну?! — вигукнув міліціонер.

— Ну? — повторили за ним свідки.

— Я… я не знаю… Я просто прийшов до вас і хотів побачити… як ви тут… я просто прийшов, і все…

Голос цього приблуди знезброював присутніх своєю лагідністю і спокоєм, батьківська дбайливість вчувалася в ньому, щось тепле і рідне. Дивне чуття народжувалося в душах людей, коли вони чули його.