Я довго опирався бажанню провідати сонну стареньку вулицю, я боявся застати її не такою, яку пам’ятав і яка з’являлася у моїх снах, боявся, що не побачу зелених парканів, бо мали б їх замінити металеві сітки, боявся, що пропали уже й ті дерева, на яких щоранку вуркотали горлиці… А найбільше боявся асфальту, який ув’язнив її лоно…
До останнього менту вважав за безглуздя з’явитися на Голубій. Дорога, що вела туди, була незнайома, жодна з тих вуличок, що прямували до моєї, не зберегла себе в тому вигляді, в якому мені пам’яталася, і це сповнювало розпачем. Не було жодної надії, що Голуба вистояла, що не торкнувся її все зростаючий і зростаючий рівень нашого добробуту.
Тому я не повірив своїм очам, коли нарешті вийшов на Голубу. Мені здалося, що це тільки продовження сну, бо в житті такого не буває — моя вулиця мало чим змінилася за цілих двадцять літ. Властиво, можна сказати, що вона взагалі не змінилася, бо дещо тільки посіріла від старості, може, трохи більше облупилася, але й далі зосталася такою ж тихою і замріяною.
Кілька бабусь під парканом на лаві жують теплі м’які слова, гладять мене зацікавленими поглядами, покашлюють… Якщо я спитаю в них про Ілаялі, то побачу тільки здивовані обличчя… Тут ніхто нічого не може знати про Ілаялі, бо цим ім’ям нагородив її я.
Будиночок вугляра зберіг свою запущеність і непривітність. Дикий виноград намагається все приховати, але йому це вдається лише частково. Як і раніше, в хащах дикого винограду гніздяться горобці і заливають вулицю своїм голосним цвіріньканням. Що мені сказати, коли я зайду досередини? Хто я такий? Контролер своїх снів?.. Якщо я пригадаю їм себе і вони впізнають мене, то не промовлять нічого. Не захочуть зі мною говорити, щоб не ворушити давніх ран.
Але людина, яка з’являється тут вперше, повинна хоча б справдити число будинку, перш ніж зайти. Я вчасно зупиняюсь і задираю голову. Таблички на стіні не видно, вона під виноградом. Якщо я не хочу, щоб мене розсекретили, то повинен запитати у цих бабусь, де тут число сім… Хоча… чи впевнений я, що саме сім?.. Краще я запитаю про цей будинок, а тоді кивну головою — якраз він мені й потрібен…
А нащо вам цей будинок?.. Що за дурне питання? Дурне, бо я його не передбачав. Тепер мушу пояснити, що я з газової контори… Правда, коли я був малим, то газу ще тут не було і ми палили дровами, але зараз мусить бути… Мусить?.. Вони могли відмовитись від газу… Та пізно. Ви з газової контори?.. Для чого перепитувати?.. Ой, як добре, бо в мене якраз плитка зламалась і я вже третій день… Добре, добре, обов’язково, яке число вашого будинку, так, прізвище, національність, пробачте, це жарт. Але — пані Мандрикова! Боже мій, то се ви?! Цікаво, як ваша ялинка тепер виглядає…
Хвіртка рипить точнісінько так, як і колись. Хоча ні, в неї проник якийсь дивний звук і щось мені пригадав таке, що не мало відношення ані до цієї вулиці, ані до мого дитинства, але, що саме, я не зміг второпати і про всяк випадок ще раз відкрив і закрив хвіртку, навіть не задумуючись, як це безглуздо виглядає.
Тихше, попереджають листочки, ти нічим не повинен себе видати, працівник газової контори життєрадісна людина, йому невідома ностальгія, він ніколи нічого не згадує, тому не варто прислухатися до музики хвіртки. Інакше ці бабусі здогадаються.
Добре, добре, я більше не буду.
Прохолодна мідна клямка хворобливо зойкає, двері важко подаються вперед, і я потрапляю в темні сіни, де панує запах цвілі, квашеної капусти і роздутих від напахченого нафталіном шмаття старих меблів…
— Є тут хто-небудь?
Довкола тихо і непривітно, але я відчуваю, як хтось невидимий насторожено чекає, вслухається в кожне слово моє і в кожен мій крок. Сполоханий шурхіт ковзає повз моє вухо і нишкне так хутко, що я вже не впевнений, чи взагалі його почув.
— Я з газової контори!
Нарешті чийсь захриплий голос, який міг належати й чоловікові, й жінці, вигулькнув згори, з-за прочинених дверей, і сповз по сходах до мене:
— То з газової контори! Піди відчини!
Над головою лунають важкі кроки, зі стелі сиплеться штукатурка, аж поки не починають скавуліти дерев’яні сходи, якими спускається темна важка постать.
— Добрий день. Я прийшов перевірити газ.
— Газ як газ.
Жінка, руки в боки, велика і товста, обличчя в темряві. Невже це мати Ілаялі? Щось бурчить незадоволено.
— А все ж таки я повинен перевірити. Самі розумієте — робота.
— Розуміємо, ходіть за мною.
Ми тебе впізнали, ми тебе впізнали, шепочуть сходи… Ти приходив сюди давно-давно і був такий малий і легенький, в коротеньких штанцях зі шлейками навхрест. Пам’ятаєш, як ти вирізав на нас три літери — ІЛА?.. Не бійся, ми тебе не видамо, ми вибачили тобі це, хоч і було нам боляче. Вже тих літер нема, не приглядайся, бо, коли дівчинка померла, господиня зішкребла їх. Ми питалися, навіщо вона це робить, але вона мовчала.
— Сюди.
Кімната велика й завалена всяким непотребом, повно павутиння й пороху. В кутку залізне ліжко, на ліжкові сидить сухорлявий чоловік з обличчям, що схоже на пожмаканий папір, з розбурханим волоссям і жилавими руками на колінах. Здається, це батько Ілаялі… Як про неї спитати?.. Оно під вікном на підлозі її лялька.
— У вас є діти? — киваю на ляльку.
Жінка насуплюється і цідить до чоловіка:
— Він питає, чи є в нас діти… Що йому відповісти?
Чоловік зводить голову, дивиться на мене білими, наче молоко, очима і каже:
— Скажи йому, що це його не стосується.
А жінка:
— Оно лічильник.
Я розгортаю записник, дбайливо переписую цифри і крадькома стежу за ними. Вони мовчать і не рухаються. Чекають з нетерпінням, коли ж я нарешті заберуся звідси. У них такий вигляд, наче я застав їх при виконанні якогось жахливого злочину. Чому в нього такі білі очі? Сам чорний, а очі…
— Очі… Чому у вас білі очі?
Але встряє жінка:
— Далебі, він стає настирливим. Скажи йому щось…
Вона впевнена, що чоловік її зараз скаже щось таке, від чого мене наче вітром винесе. Мабуть, це вже перевірено, бо задоволена усмішка викривила кутик вуст у чеканні насолоди. Вона переводить погляд з мене на чоловіка й назад, вона вже не вірить мені, що я з газової контори.
— Я нічого не скажу, — хрипить чоловік, — я не маю що казати. Кому не подобаються мої очі, може в них не дивитися.
Коли говорить, тіло його тремтить, а кістляві пальці з силою стискають худі коліна так, начеб уявляв собі, як душить мене за шию. Я ковтаю повітря…
— Я й не дивлюся…
— Чуєш? — підхоплює жінка. — Він дивиться на лічильник.
— Дивиться на лічильник… — повторює чоловік за нею і зітхає.
— Чи можна мені оглянути грубку?
Біля грубки я намагаюся згаяти трохи більше часу.
«Як у них дізнатися про Ілаялі?»
Я обмацую труби, дверцята, навіть попіл беру на палець і безглуздо розглядаю. Попіл гарячий, а грубка ледве тепла. Отже, в грубці не палили, а щось спалювали. Може, листи, які я писав до неї?
Ми тоді писали одне одному листи. В кутику аркуша малювали червоним олівцем великі вуста й цілували їх, надписавши: «Я тут поцілував» чи «поцілувала», перечитували вечорами і захлиналися від щастя.
— Що це за попіл? Ви спалювали папір?
— Це попіл моїх старих рейтузів, — відказує жінка і заливається реготом. Між її зубами багато слини, слина вся в білих дрібних бульбашках, все її тіло, наче настояне на дріжджах тісто, трясеться в спазмах сміху, і кожна складка на її велетенському животищі трясеться від сміху, і жмут чорних волосинок, що виткнувся з бородавки на підборідді, теж трясеться і… Господи, невже це вона породила Ілаялі?
Щось треба казати… щось казати…
— Один мій знайомий…
Вони насторожуються, не приховуючи ворожих поглядів.
— …шукає квартиру…
Вони думають: що йому треба?
— …І я… у вас нема… е-е… часом…
Перекидаються очима, наче м’ячиками.
— …кімнати?
Глухим голосом жінка проказує, наче молитву, яку щойно завчила: