В ім’я нових ідеалів стару мораль, старі святині поспішили проголосити шкідливим пережитком. Проте письменник прозірливо показав, як надто дорогою ціною оплачена перемога приводить до неминучої втрати людського в людині. На тлі інших блискучих новел Хвильового «Мати» іноді видається надто простолінійною, плакатною. Авторові хак важливо дати точний діагноз суспільної хвороби, що мислитель, публіцист часом перемагає художника. Романтичне буяння фарб, молода залюбленість у сам «запах слова» тут. як у бага гьох пізніших творах письменника, поступається тверезішому аналізові.

Хвильовий-романтик умів бути й пильним спостерігачем, 'аналітиком дореволюційної дійсності. Критичний, сатиричний струмінь з’являється уже в ранній його прозі. Пізніше він на якийсь час стане домінантним, і Хвильо-вий-сатирик дасть такі свіфтівської сили сатиричні шедеври, як «Іван Іванович» та «Ревізор». У дебютних «Синіх етюдах» сатира представлена оповіданнями й новелами «Колонії, вілли...», «Свиня», «Кімната ч. 2», «Заулок», «Шляхетне гніздо».

Сюжет «Свині» змонтовано з ряду відразливих картин, епізодів брудного, сповненого дріб’язкових чвар і взаємних принижень «нового» побуту відповідальних радянських чиновників. Паноптикум «совбаринів» складають «христосик Карло Іванович», сповнений пихою вальяжний Райський, котрий вже навіть не може так собі підтримувати розмову, а лише робити «доклад по питанню», і нарешті — «конфектний, карамельний» підлабузник Пєтушков. Про останнього «так думають: тут — відповідальний там, там — відповідальний тут» [1,256]. У респектабельному «керівному» будинкові мешкають і їхні достойні подруги: вульгарна й егоїстична Хая і сварлива Яблучкіна, їхні стосунки окреслено з вбивчою точністю: «Стіна. За стіною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками — ходить. І Яблучкіна теж. Це так: два двори, паркан, біля паркану колючки. В колючках — і там собака, і тут собака:

— Грр! Гав! Гав!

— Грр! Гав! Гав!

Але паркан» [І, 256].

Всі інтереси зосереджені навколо підслухування й донощицтва, науш-ництва в кабінеті наркома і головне — талонів у раднаркомівську їдальню. Ранковою розвагою стає то кухонна сварка з-за сміття, то демонстрація своєї влади над сільською дівчиною-прибиральницею.

Згадка ж про свиню виконує роль новелістичного обрамлення. Починається твір зоологічною довідкою про свиню, закінчується «оголенням прийому»: «А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: «підложити свиню», не сказати про свиню — це прийом» [1,264].

Невеликою повістю «Іван Іванович» (1929) Хвильовий уже засвідчив віртуозне володіння сатиричним жанром. Гостра іронія, нищівний сарказм письменника спрямовані проти все тих же вічних обивателів, світової сволочі, котра скористалася плодами революції і проникла в усі соти нового суспільного організму. Обюрокрачення партійного і державного керівництва, панування фальшивої подвійної моралі для верхів і для низів, безоглядна спекуляція високими ідеалами — ці донині не зжиті явища зароджувалися уже в перші пореволюційні роки.

Коли в ранніх сатиричних творах Хвильовий не втримувався від дошкульних коментарів, осудливих авторських ремарок, то в пізніших речах («Іван Іванович», «Ревізор», «Оповідання про Степана Трохимовича» > іронічні ефекти здебільшого досягаються за допомогою іносказань, майстерно виписаних автохарактеристик і, взаємооцінок персонажів. А найголовніше — точно відібраних побутових деталей, предметних реалій, через які ніби підсвічується духовне єство героїв.

Про чиновного Івана Івановича читаємо, що цей «зразковий член такої-то колегії, такого-то тресту» [II, 9] був зовсім чужий буржуазним звичкам. Визнавав він тільки «батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми» [11,20], звичайно ж, радянського виробництва. Куховарка в нього не якась там старорежимна, а «член місцевого харчосмаку», і герой, достатньо скромна людина, «ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки. Явдоха спить на ліжкові на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату?» [II, 9, 15]. Подібні деталі й факти, ніби дані з точки зору героя, настільки виразні самі по собі, що не потребують авторських коментарів.

Хвильовий не забуває згадати і про тодішню полеміку з вусппівськими діячами про сумновідомий «генеральний стиль» революційної доби. Отож «цілком свідомий партієць» Іван Іванович визначає лише те ідеологічно витримане мистецтво, «що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм справжнього мажорного реалізму» [11,20].

Весь цей замкнений в собі, наскрізь фальшивий маленький світик, в якому живуть герої, зображено майже зовсім поза зв’язками з великим світом реальних людських інтересів і турбот. Пропорції тут цілковито зміщені, і автор наголошує на цьому в своєрідних підзаголовках, де коротко викладається зміст кожного з розділів. (Письменник свідомо дбає про^іерегук з такими ж авторськими ремарками б «Мандрах Гулівера» Дж. Свіфта, аж до одвертої стилізації манери вислову геніального попередника. Недаремно Хвильовий кілька разів згадує в повісті про Свіфта. «Чіткий силует» англійського сатирика у цей період творчості був дуже дорогим для автора «Івана’ Івановича».) Отож випадково покладена в чужий портфель цілком легальна стенограма пленуму наводить на героя панічний жах, майбутня чисткі партії видається загибеллю революції, а суть обіцяного довірливому читачеві «трагічного фіналу» всього лиш виключення з партії в ході чистки. Система цінностей у цьому номенклатурному світі викривлена незбагненно. Єдиним голосом реальності чуються слова куховарки Явдохи, що наспівує якусь свою пісню про майбутню кару на її нових панів. Постать мовчазної Явдохи нагадує образ служниці Варвари у новелі М. Коцюбинського «Сміх». Але в цьому потворному світі пасивна героїня Хвильового не здатна на бунт.

Впродовж 1929—>1931 рр., аж поки не був остаточно позбавлений можливості друкуватися, Хвильовий написав кілька блискучих сюжетних сатиричних творів, у яких піднісся до широких узагальнень, показав кепоодино-кість подібних моральних деформацій, потворних явищ тогочасної дійсності.

Таким чином, у творчій. еволюції.Хвильового можна досить чітко вирізнити два етапи. Перший — це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926-^1927 рр.,— період поступового переходу до спокійнішої, врівноваже-нішої конкретно-реалістичної манери письма, оволодіння майстерністю сюжетобудови, посилення інтересу до великих прозових форм. Ось як характеризував цей пізніший період творчості Хвильового А. Любченко: «Велика прекрасна художня простота, хоч характерні хвильовістські нотки й відтінки залишаються. Тяжіння до спокійного, переконливого своєю правдою життєвою, змалювання дійсності. Тяжіння до класичності. Глибоке зазирання в життя, знання життя, тонкий психологізм. Між рядків — тепла сумовита усмішка (все осінь, осінь... в різних одмінах — улюблений образ, улюблений час)» ³.

Важко передбачити, як розвивався б могутній талант Хвильового за нормальних умов. Мемуаристи згадують, що письменник часом вважав свої ранні твори лише етюдами до майбутнього великого полотна, мріяв написати роман. Як романіст він так і не встиг розкритися, не дожив до віку творчої зрілості. Маємо лише кілька обнадійливих спроб. До кращих творів у прозовому доробку митця належить «Повість про санаторійну юну». Відомі лише частини роману «Вальдшнепи». 1925 р. було опубліковано на сторінках київського журналу «Життя й революція» початок роману «Іраїда», який, як свідчить один з листів М. Хвильового, був, очевидно, знищений.

Принаймні вже опублікована на початку 1924 р. «Повість про санаторійну зону» була багатообіцяючою заявкою молодого письменника на оволодіння жанрами «великої» прози, хоча твір написано у тій же притаманній ранньому Хвильовому лірико-імпресіоністичній манері. Тут (як і в багатьох новелах письменника) постає галерея зайвих людей,-вчорашніх палких борців за нове життя, в якому тепер їм немає місця. І сама відгороджена від світу санаторійна зона бачиться уособленням останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя героїв. Недарма так багато писали дослідники про «кассандрівське» обдарування Хвильового — зіркість і точність багатьох авторських оцінок, прогнозів, попереджень просто разюча. У заміському санаторії збираються різні люди, здебільшого невдахи чи надломлені життям учорашні борці, які болісно переживають крах своїх ідеалів.