Підвівшись він спитав, хто убив Зосю. Ваші бандити, уповци? Ні, сказав Яків, али то довго розказувати. Так довго, пане полковнику, що не тильки години, цілого дня, а може, й життя не стачить.
Говорив, плутаючи українські й польські слова. Млосно враз стало. Кшиштоф уважно подивився на нього. Тоді дістав з внутрішньої кишені маленьку пласку фляжку.
— Віп’єм, жолнєж, за памнєть?
Але тут його погляд впав на сусідні могилки і він змінився на лиці. Хоч написи були українські, мабуть, прочитав і зрозумів. Бо сказав тихо:
— Свєнти Езусе... Джєчі... Мале джєчі...
Перехрестився і простяг фляжку Якову.
— За неїну пам’ять, — сказав Яків і, вже коли надпив м’якої, зовсім не пекучої рідини — горілка, коньяк? — мовив: — Мені, пане Кшиштоф, шкода, що вибрала Зося мене. Али я був щасливим.
Кшиштоф теж надпив. І сказав, що щастя настільки складна річ, що, як ту пташку, в руках утримати важко, іноді просто неможливо. У мене теж була сім’я, є діти і внуки. Гарна дружина. Друга. Великої кар’єри не зробив, бо походження не те, але й Польщу покидати не захотів. Що вже тепер можна сказати про пережите й прожите... Воно було. Було. Є... Ходімо, пане Якуб. Воно було...
— Зачекай, — торкнув Яків за руку. — Ще підемо... Ходімо оно туди.
Він привів гостя до могилки Парасочки. Кшиштоф зиркнув, зблід, похитнувся.
— Моя... Цурка[28]?
— Так, — видихнув Яків.
— Тоже молода... Цо же то єстем таке...
Кшиштоф поцілував фото на пам’ятнику, перехрестився. Тоді поволі опустився на коліна. Зашептав якісь слова, певне, зновика молився.
Тоді, як підвівся, спитав, чому померла такою молодою.
— Боліла... Хворість чорна...
— Дзеці білі? У нєй?
Дочка. В інституті вчиться.
— Тутай внучки нєма?
— Нє... В городі. Луцьку. Вчиться.
— Отже, будуть правнуки, — задумливо мовив Кшиштоф.
Біля виходу з цвинтаря Кшиштоф ще спитав, скільки у нього тепер дітей. П’ятеро, відповів Яків, двоє ще живуть. У мене троє, сказав Кшиштоф. Від першої жінки. І ще й... Від Зосі, хтів сказати, зрозумів Яків.
Відставний полковник Собєський залишив маленький шматочок паперу. Візитувка. Якби довелося бути у Польщі... Проше пана жолнєжа...
— Якщо доведеться, — сказав Яків.
Знав, що не доведеться. Як і те, що ще раз і бачитися їм не випаде. Ні він до Польщі не поїде, ні Кшиштоф до їхнього села...
Ще раз обнялися і поцілувалися. Як і колись, щока пана полковника, хоч і у відставці, пахла дорогими парфумами. Ци одеколоном, хто його там розбере. А в Якова радість од зустрічі (таки була радість) з гіркотою перемішалася. Щось тяжке осіло в грудях. Ні, швидше остюк туди заліз. Дряпає і проситься назовні. Мов зерно на нім лишилося. Яків дивиться, як нежданий гість сідає у машину... Тисне у грудях, дряпає щось горло.
Машина від’їжджає.
13
Цепом — не цепом, а після тих самовільних походеньок Яків і сам боявся з двору кудись рушати. Та й на саме подвір’я з натугою вибирався. Хіба за поріг, двома руками на костур спираючись та дорогою притуляючись до стіни.
Зима випала хоч і сніжна, та не холодна. То ледь холодало — може, пару градусів, — то зранку морозець, легкий, із тонкою шкуринкою — кірочкою льоду на баюрі за хатою та у ночвах на дворі. До полудня кірочка перетворювалася на тонюсінькі острівці.
Олька зновика мусила їхати до Луцька і привозити получену в банку за його дорученням частину польської пенції, яка називалася грошовою допомогою колишнім воякам Війська Польського, що проливали кров за Жеч Посполиту. Кожен раз отримуючи ті цималі, як для нього, гроші — тож п’ятсот з чимось євро щороку — Яків подумки дякував Йосипові Ващуку, чоловікові з Луцька, родом з Городна, села за Любомнем, який взявся тих пенцій добиватися — не для себе, для нех — і сам усі потрібні документи оформляв. Гроші, звісно, Ольці та його внукам ішли, зразу віддавав, а зараз щось і Вікторії вділить, нехай.
Потягнувся до неї, ніби то й справдешня його дочка.
— А ви нічогенькі, діду Якове, — сказала Ніна, котра принесла пенцію государську, вкраїнську.
— Ци ти гинчого хотіла? Та ж мусиш на столєтіє поздоровлєніє принести, — Яків посміхнувся з хитринкою. — То гляди, й чарку заробиш.
— То ж у вас десь день народження в кінці зими? — спитала Ніна.
— Ага. Двайціть п’єтого лютого.
За Ніною несподівано навідалася Ганька. Гандзя, дочка його і Трохимової Гандзі. Десь на рік чи два за Ольку старша. Привіталася, стала, як укопана, коло самого порога.
— Казала Олька, що ви-те хтіли мене бачити?
Хтів бачити? Яків наморщив лоба, поплямкав губами. Щось таке він, як хорував, казав доньці. Авжеж, коли вона згадала, що Ганька хазяйство доглядає, доки вона коло батька возиться.
«Хай би прийшла, є одна розмова», — так, здається, сказав.
А що мав мовити тепер?
Пекло, давно хотів знати — ци щось розказала Гандзя своїм дітям. Про нього, убивцю їхнього батька.
Нащо то йому? Спокійніше на душі буде?
Тепер, по тому, як Ганька дивилася, зрозумів — не сказала.
Та й раніше мав би знати.
Те, що з баса дивилася завсігди Ганька на нього... Могло щось гинче значити...
Сказати їй? А нащо? Нє, тягар на душі є... Не піде в землю з тим тягарем... Тре’ сказати... Тре’, ой тре’...
— Я, Ганю, от що мав тобі сказати...
Умовк. Добував слова, ніби упущене відро з глибокого колодязя.
Далеко-далеко вода темніла. Холодна — знав — зуби зведе.
— Я знаю, — сказала Ганя.
— Що ти знаєш? — Якову аж дух забило.
— Що то ви-те забили мого покійного тата.
Зна... єш...
— Так...
— І ти...
Ганя потопталася на місці. За клямку взялася.
— Мені скоро сімдесят стукне... А ваша сотня коло воріт стоїть... Мати ж покійна казали, що ви-те каялися... В душі воно клубок стоїть, нияк не проходить... Али назад ніц не вернеш... Та й помагали ви-те нам...
Натисла на клямку. Крутнула головою.
— Та й мені здається — любили вас покійні мама... Ненавиділи й любили... Бувайте, дядьку Якове...
З тим і вийшла поспішно. Гримнули вхідні двері.
— Бувай, — прошептав Яків.
Клубок... У нього на душі ціла гора стояла...
І думав не раз — Зося й доньки, та їхня смерть — то йому покара за Трохима. Хоч їхня смерть од висилки їх у Сибір (бо ж куркулем уже вважали) врятувала.
Назад не вернеш...
Назад не вернеш...
Не вернеш назад...
Хотів би вернути. Може, й у Сибір на каторгу легше було б піти.
Відбув би строк... А так покара безстрокова... До самісінької смерти... Як і за того чоловіка, що в лісі лежить...
***
Помагав... Авжеж, і по хазяйству приходив... А як став їздити на заробітки — по своїй області, на Дніпропетровщину, в Сибір, аби подалі од колхозу, од поденщини ненависної — воли пасти, хати й грубки мурувати, часом хліви, корівники — то й гроші висилав. По килько раз на рік, бувало. Здогадувалася Гандзя від кого, сердилася, як стрічалися. Али приймала. Думала, що то давнє озивається. Озивалося, та не те.
Давнє... Тільки й того, що провів, ну, може, разів десяток, пригорнув пару раз...
— Заради пані польської мене тоді кинув, Ясю...
То її шепіт, коли вже ночувати приходив. Шепіт. Обійми. Чимраз жаскіші. Вал, що не спинити.
— Любив її, Гандзю.
— А мене?
— Тебе теперка люблю.
— Коли старість голоблі наставляє.
Старість... Тоді ж ще й п’ятдесяти не було. Обоє вдівці.
А між ними — ніби Трохим стояв. А то й лежав поруч на ліжку. Часом здавалося Якову, як до хати її підходив: от відчинить двері, а за ними Трохим стріне. Стріне й подивиться, а то й...