***

   Парасці-бабці, коли переставилася на тамтий світ, було цілих вісімдесят шість, вісімдесят сьомий ішов. Чоловіка на цільних двайціть п’єть пережила, щитай, ци скіко там. А от Параска-внучка й до трийцяти не дотягла.

   Після того страшного вечора геть зниділа вона. Всього боялася — ночі, темряви, гавкоту собак, навіть голосного крику, а через пару літ і несподівано сказаного слова. Не раз вечорами і через рік, і навіть через десять, ввижалося їй, що хтось іде до хати. Тоді тулилася до нього, до бабці, до сестричок. А раз, вернувшись із поля, знайшов її, тремтячу, під столом.

   Потім стала хапати падуча. Чорна хвороба. Билася тогді головою об що попало. Не помагали ні знахарі, ні дохтура.

   Чого, як не дивно, не боялася — цвинтаря, могилок. Раз рано встала й сюди пішла.

   — До мами йду, — казала всім, хто стрічався. — До мами хочу.

   Оте — до мами хочу — не раз од неї чули.

   Школу кинула й поступово ставала тихим лякливим звірям. Страшенно чистоту любила, не могла терпіти бруду, а долівку щодень мила — все їй здавалося, що кров там.

   Боявся Яків, щоб із Ольгою щось не сталося — нє, міцнішою виявилася найменша дочка.

   Менших за себе — Ольку і Артемка — Парасочка вельми любила. Маму їм заміняла.

   Али чудна була. Чудна і... Така, мовби дві Параски у ній жило. Ци жила за когось.

   Десь за років три до смерти сказала раптом — за столом якраз сиділи, Яків із зарібків у Сибірі вернувся:

   — Тату, я хочу, щоб ви-те знайшли того лейтенанта. Знайшли і вбили.

   — Де ж я його знайти можу? Я ж навіть фамілії його ни знаю. А як до того кагебе поткнуся...

   — Отже, не любили маму, — сказала Парасочка і метнулася з-за столу.

   Господи, ци ж він не любив Зосю!

   А потім був... Нащо згадувати...

   Та їхня розмова у кагибе...

   Приступ... Лікарня...

   Той чоловік... Слідоватєль...

   А як вийшла з лікарні, то вже навесні завербувалася десь у східні області на буряки. Восени прислала письмо, що вийшла заміж. Та пожила недовго — до першого приступу. Чоловік відмовився — то вже потім сама розказала, як вернулася в положенні, грубою.

   Була у Якова надія — може, коли родить, пройде та страшна хороба. Не пройшла. Дівчинка народилася. Параска неї Зосею назвала. Третя Зося теперка десь на Полтавщині вчителює, поїхала туди з Києва на прахтику, то й заміж вийшла. Двох внуків і їдного правнука має од найменшої Зосі Яків. Раз на років п’ять таки приїжджають.

   А Параска собі тут, на могилках, смерть і найшла. Пішла сюди, та, певно, й надийшла та чорна. Ци й біла. Ци й біла окаянниця. Нє, таки чорна, за ніч чорніша болєзня, бо найшли з геть побитою головою. Правда, за огорожею. Тико ж слід був червоний од могил. Ішла чи й повзла.

   А може, йшла й падала. Вже од мами.

   ***

   — Господи! — шепче Яків.

   Пощо ж людина так мучиться, хочеться йому сказати. Спитати когось. Бога чи свого, свійського, як чєсом казав, апостола. Хранителя.

   Він силиться, аби не обвиснути на руках двох чужих йому людей. А он і могилка Парасочки. Тоді то був край могилок. А тепер ген куди розрослося. Тутечки скраю хлопчаки колись м’яча ганяли, він якось сварився на них, як уздрів, ганив. А тепер не поганяєш. Хрести...

   Яків спиняється. Світ пливе перед його очима. З туману випливає хрест і карточка Парасчина. Єдина, що збереглася. Якщо не рахувати ту, з польських часів, али там вона зусім маленька. Зося тоді наполягла — до міста з’їздити та зазнимкуватися. Всією сім’єю. Хотіла й з батьками, али теї відмовилися. То й збереглося три карточки. На їдній Зося, він, Парасочка, Зосечка, ну, й Улянка малесенька на руках. На другій

   Зосечка й Парасочка стоять, взявшись за руки. Ну, й Парасочка окремо. Схотіла сама знятися. Більша сестричок була...

   А на тій, що на могилці, дочка ніяково усміхається, мружиться, начеб од сонця. Ци й цілого світу начеб стидається.

   Щось спитати хоче, так часом здається Якову.

   Що ж?

   Яків шукає слова. Ті, що може сказати дочка. Що може спитати.

   Шукає і не знаходить.

   Сніг тепер замів могилу, хрест, на Параску насипався на карточці — перезняли з тої, що в хаті лишилася — і Яків простягає руку, щоб протерти.

   12

   На могилки він приходив і сам, і з сім’єю, і з більшою родиною. Тильки раз удвох. Удвох.

   Тогді, в якому ж то... Сімдесєт п’ятому, здається, бо ж свято велике було, трийцять літ Побєди.

   Не було тоді звички ще збирати ветеранів дев’ятого мая коло обеліска у сільському парку. Перед тим у клубі хіба збирали, вручали гроші, часом подарунок якийсь. На див’єте вони і самі часом ішли в центр. У столовці могли посидіти, почаркуватися, али то вже по обіді.

   А тоді зранку почув Яків, як машина під’їхала. Може, вперше до його хати після того пам’ятного Зосиного приїзду. З машини-«бобика» вискочили голова колхозний та партєйний секретар. Той секретар і сказав налякано, що в Любомль приїхала на свято Перемоги польська делегація. А в тій делегації виявився отставний воєнний, полковник Війська Польського. Який каже, що хоче побачити свого давнього знакомого і товариша по військовій службі Якова Меха. З села Загоряни. Ну, йому відмовити не змогли, друзі з-за Бугу все-таки. І через годину у вас, дядьку Якове, гості будуть, наводьте хоч якийсь марафет.

   — Полковник Війська Польського...

   Яків був спантеличений і став гадати: хто б то міг бути?

   — Щас скажу, як його фамілія...

   Партєйний секретар Іван Пахомович поліз до кишень й дістав маленьку засмальцьовану книжечку. Став плямкати губами.

   — Полковник... Полковник Собєський. Кшиштоф Собєський, от який у вас гість намічається. Знаєте такого?

   — Чом би не знати...

   Кшиштоф Собєський! Живий!

   Того дня святково вдягненого Якова повезли до колхозної контори. Начальство не хотіло, щоб польський гість бачив, як живе його колишній товариш по зброї.

   З польського легковика, який спинився біля контори десь годин за дві, вийшов зовсім сивий чоловік у військовій формі. Але і в сімдесят з чимось він був підтягнутим, з давньою виправкою.

   — Матка Боска! Жолнєж Якуб Мех!

   Колхозне начальство і супроводжуючі з району дивилися насторожено, мов боялися, що Яків передасть гостеві якесь зашифроване послання. А Кшиштоф казав, що давно мріяв побувати в цих краях. Що коли опинився у Любомлі, то згадав про давнього служаку, бравого улана Якуба Меха. Що, видно, його товажишу жилося не так, як йому, але він зберіг той добрий гострий уланський блиск в очах. І вже нахилившись до Якова, стиха:

   — А Зося? Зосі нема?

   Яків, стараючись пригадати напівзабуті польські слова, хоч поруч стояла молоденька перекладачка, сказав, що Зосі нема вже давно, скоро уже тридцять літ буде, як нема. Померла. Убили, сказав Яків. Кшиштоф нахмурився. Сказав, що часу обмаль, бо делегація зараз обідає і через дві години має вже бути на кордоні. І все ж він хотів би, якщо пан Якуб не проти, побувати на цвинтарі, біля могили Зосі. Де у вас, прошу пана, можна купити квіти? К’яти, звісно, сказав Кшиштоф.

   Де у них можна купити квіти? Хіба в Любомлі, розгублено відказав колгоспний голова. Можна послати машину. Зрештою згадали, що у агрономки великий квітник. Навіть троянди ростуть.

   Ми зараз, миттю привеземо. Не треба, м’яко заперечив полковник у відставці Собєський. І кивнув на «золоті шари», золоті кульки — жовті квіти на довгих стеблах, що росли під вікнами колгоспної контори. Якщо панове не проти, він хотів би... Звісно, заплатить... Партійний секретар кинувся сам рвати квіти, геть усі виполов...

   Три машини лишилися біля могилок. Яків і Кшиштоф пішли вдвох. Вдвох і стояли. Али перш Кшиштоф перехрестився по-католицьки і поцілував карточку на пам’ятнику. А тоді опустився на коліна. Стояв і щось шептав.