Вівчарі стріли хлопців із погано скритим страхом, але скоро заспокоїлися, побачивши, що лихого нічого не буде.

Олекса розпитував, чи стоять іще патрулі й де сам Пшелуський. За Пшелуського вівчарі не знали казати, що ж до патрулів, то говорили, що їх видано-невидано по всіх селах. Та всіх чіпають, вирви вимагають. А не даси — б'ють.

Олекса звернувся до Орфенюка:

«— Ано скоч подивиси, ци не йдут наші легіні.

Орфенюк, не розуміючи, витріщив очі. Баюрак був догадливішим.

— Зара піду.

І побіг. За якийсь час прийшов.

— Не видко. Видев, на інчу полонину пішли.

— Но, най ідут. Вни знают, шо ми тут. Єк треба буде — який прибігне.

І жили тут наші кілька день. Трохи помагали пастухам, а більше лежали горі черевом та вигрівалися. Таки відвикли трохи від роботи й вона їм смерділа.

Ватаг посилав у село одного з пастухів. Олекса міг думати, що хлопець, не дивлячись на всі накази, може комусь сказати, шо от на полонині Довбуш сам третій. Тому перед відходом пастуха звернувся до своїх хлопців.

— Но-но, йдім до товариства та треба й нам посуватиси на села. Доста ми вже ту бавили.

Хлопці прощалися з пастухами і йшли. Але не на села, а далі на полонини. Так пожили трохи у Валищука Василя, потім у Митника.

Коли Митникові його вівчар переказав, що Довбуш гостить у них і легко його можна піймати та дістати обіцяну нагороду, Митник злаяв дурного вівчаря й звелів мовчати.

— Як вернеш, то Довбуш буде ше у нас, то лиш іскажи, шо я просив, аби моїх кітлів та рушниць не брав. Най їдє, шо хтє, най б'ют баранів — то все байка. А без кітлів та рушниць я каліка.

Але доки ік так сидіти на полонинах? Воно приємно, звичайно, але так і до віку можна чекати. І Олекса рішив іти. Втрьох не трудно було прохопитися через які хочеш патрулі.

Оповів хлопцям свій план помсти на багачах.

— Єк свої вже на нашу голов важут, то вже… Треба їм показати, шо то є. Ідім почерез Скупову на Річку, там зітнемо Дідушку. Витак Мочернака, витак Дзвінчука у Космачі. Най си варуют богачі. Я їх не займав… Я не ходив на їх вівці, на їх добро… А тепер — най си начювают… І усім буде таке.

Сильно олютивси Олексючьок на багачів.

Пан Пшелуський теж почував себе [погано].

Головна річ, що занадто він хвалився, виступаючи проти! Довбуша. Казав навіть, що відчуває певну образу гонору, що його, полковника, посилають проти якихось хлопів.

— Чи моя шабля не згодилася би проти шведа або москаля, що її пан гетьман уживає на якогось хлопа? На хлопа треба йти з нагаєм, а не з шаблею.

Потішав себе тільки тим, що це буде недовго. Як той казав: «Не довго бавився, а справився добре…»

Кум підсміювався й єхидно співав охотничу пісеньку «Сидить заєць на межі, а мисливці про нього нічого не знають».

Пан Пшелуський сердився.

— Чого співаєш? Чого співаєш? Ось побачиш!

— Отже ж і побачу. Ти думаєш, що в горах так само, як тут. Ого… Попотієш іще, нім ти того Довбуша зловиш.

Коли трапилася та перша удача, пан полковник набундючився поверх міри, але кум зостався на небитих позиціях скептицизму.

— Ну що з того, що ти піймав п'ятьох? Півтораста вас душ два місяці їздили і п'ятьох піймали. По тридцять душ на одного опришка. Признайся, що хвалитися тут іще нема чим. Тридцять озброєних кінних їздців, дістаючи повне і немале утримання в стані піймати за два місяці одного рядового опришка. Та навіть і не опришків, а новачків, які ще й пороху не бачили, ще не вступали до ватаги Довбуша. їх би пустити треба, а ви їх повішали. А сам Довбуш із своєю гвардією цілий і давно вже замість страчених п'ятьох має свіжих двадцять п'ять легінів.

Пан полковник знову сердився, знову вихвалявся. Але коли минув рік — а Довбуш на свободі, минуло два — а Довбуш на свободі, і третій вже розпочався — а Довбуш усе ще на свободі. Тривога почала заповзати в серце пана полковника, як би йому не пришили союзу з Довбушем…

Пан полковник признавався вже часом, що прямо тратить надію.

— Того зухвальця… от-от уже тримаю в руках, а він як вуж вислизне і знов розбиває.

Я маю відомості, що він тут, обставлю своїми всі дороги, стежки — а він чорт його знає, яким способом виховзнеться і вже розбиває десь далеко в тилу. Прямо сатана якась, а не чоловік. Два роки я за ним ганяюся, розіб'ю його хлопців, позабираю, повішаю — а він усе на свободі, усе наче сміється з мене. І я вже, коли хоч, прямо не знаю, чи я таки піймаю його колись. Хіба, може яким трафунком.

А оце почув пан Пшелуський про змову багачів гуцульських, так і зовсім йому це не подобалося.

«Та й справді. Як вони організують своїх гуцулів, таких, що їм ні указ, ні всякі там молдавські та угорські кордони, що не заявлять, як мені смоляки: «Ми втомилися й більше не можемо…» — а підуть із метою чогось добитися. То це ж вони, чого доброго, й піймають отого славного Довбуша… А я два роки ганявся за ним… Тоді до Станіслава хоч і не показуйся. Засміють, навіки засміють…»

І пан Пшелуський рад би перерватися, рад би подвоїти, удесятерити свою енергію, аби тільки не дати вирвати у себе трофей, але що тут можна зробити? На що тут придасться збільшення енергії? Узяти порожнє колесо й замість десяти оборотів закрутити його на сто — все одно толку не буде.

— Що можна ще зробити? Таж виступив, як ще сніг був. Ще опришки висиджувалися собі десь по своїх логовах, на шкірах, а ми вже лазили по полі у снігу, ставили патрулі, ночей не спали, стежили — а його нема. І чую, носом чую, що він, скурвий син, тут, що нікуди не пішов і тільки дратує мене, не даючи знака. Ну, та ладно — я все ж тебе перехитрую.

І рішив звинути всі патрулі, дати Довбушеві можливість проявити себе, аби хоч таким чином напасти на слід. А тим часом звідати отих багачів та подивитися, чи справді у них там що серйозне, чи дійсно вони такі вже небезпечні «союзники».

Може, я даремно й турбуюся. Може, й у них так само ні чорта не вийде, як і в мене.

Ясинівський патруль доніс свого часу, що бер на Краснопіллю знесла вода, отже, потрапити на той бік можна лише устєріцьким мостом. Але це не був вихід, бо устєріцький міст стояв понижче того місця, де сходяться Білий і Чорний Черемоші, отже, мостом потрапиш хіба на Довгополе, а на Краснопілля якби хотів, то треба знову-таки переправлятися через Білий Черемош, йти без дороги по непрохідних скелях. Чорт би взяв цей край увесь, що він непрохідний, а люди в ньому — невловимі.

Впрочім, пана Пшелуського чекала приємна несподіванка: люди поставили бер, отже, переїзд був свобідний. За бером царинка. Така весела — аж сміється, аж кличе відпочити. Молодиці є такі на світі, що як гляне на чоловіка, то стільки тим поглядом наговорить, що тільки слухай.

Впрочім, пану Пшелуському ніколи розглядатися по царинках. Зрештою, він їх цінить постільки, поскільки вони зможуть постачати паші для коней смоляцьких.

Через рожеву від сонця дорогу лягають упоперек тіні дерев, і здається тоді, що величезна драбина лежить на землі, ген простягається з темними щаблями.

Потік круто завертає наліво. Дорога перейшла через воду таки прямо, а потік уже далеко шумить ліворуч.

Але от що дивує пана полковника: таке велике село, оця Дідушкова Річка, а ні одної душі не побачив, он скільки вже проїхав. Мов вимерли люди. Баба тільки якась. Пан Пшелуський крикнув їй, а вона влипла у вориння й тільки показала рукою вперед.

От церква і горб, де обійстє Дідушки, хата в гражді. На горбі й кругом чомусь повно-повненно народу, а ні хати, ні гражди, нічого нема, лиш стовпом дими.

Вдарив коня острогами пан полковник і поскакав.

Одно величезне пожарище на місці Дідушкових будівель. Люди блукають по згарищу, щось витягують. Хлопець, Дідушків син, стоїть, плаче.

— Що таке?.. Що це?..

Двадцять голосів одразу обізвалося. Довели до відома пана полковника, що се Довбушева робота.