— От сюди Польща?

— Польши.

— А сюди Угорщина?

— Угоршіна.

— А ось туди Волощина?

— Ає…

— Так-ак… Ану, пане отамане, іди сюди на часину — я щось хочу тобі сказати.

Відійшли. Михайло хвилювався.

— Що ж, пане отамане… Видно, у нас тут діла не буде. От скільки я вже тут теліпаюся, а ніякого толку нема. Що з того, що ми ото розіб'ємо пару-другу корчем? Воно, правда, християнське діло, слова нема, але… але це ще не робота. А як де й удається вам що добре взяти, то налітають смоляки, міліція, волоська хоругов — пішла вся здобич ік чортовій матері на куліш. Чи ти нещасливий, отамане, чи ляхи тут у вас якісь особливі, а тільки толку у вас не буде. Оце ти тепер зостався без хлопців — значить, знов нічого порядного затіяти не зможеш.

— До чого то ти все ведеш?

— А до того я веду, що хочу розпрощатися з тобою. Тільки я не хочу так, щоб утікати, а хочу добром, бо все ж ти гарна людина і полюбив я тебе дуже. Тільки тут і для тебе простору нема. От тебе до нас туди — одразу ми би тебе полковником вибрали. Що якби ти справді надумався? Я би тебе попровадив, бо я всі ходи й виходи знаю. Ходім справді.

Довбуш криво посміхнувся.

— Не вийшов би я у вас на полковника. Я тамтого краю не знаю, а тут… Кожна жила моя до йкоїсь кєчери приросла. Я див'юси на верх, а мені в голові: отут тоді таке було, а тоді таке… Ні… У сім краю й кров моя, і диханє моє. Видорви мене видси — і серце розірветси, витече кров. Ні… Гуцула брати з гір не мож. Нам нічим дихати у ваших долах. Озми пструга і кинь його у помийницю. За мінуту вже буде пузцем ід'горі. Так і гуцул. Отруя для нас — повітря ваших долин. Ми від віків дихаємо отсим-о.

І повів рукою довкола себе, а між пальцями йому переливався срібний потік ароматного повітря. Прозоре, напоєне смолами цілющими, випарами найздоровших трав, воно лилося з оцих вершин, з небес, підіймалося з землі й роздувало груди, а вони просили: «Ще… ще такого нектару… завжди… до кінця життя…»

І Михайло зрозумів цей жест Довбуша краще всіх його слів.

— Так… Ну… спасибі тобі, пане отамане, за все твоє добро. Прости мені, може, чим тебе вразив. Я піду звідси на Волощину. Не пішов тоді з Верланом — може би, тепер хазяїном уже був… А може, й знайду там Верлана, якщо живий, або ще наших хлопців яких. А може, наберу собі козаків там таких що ну! І приведу. Отоді ми покажемо панам.

Тричі поцілувалися на прощання — пішов собі Михайло, затягнувши: Ой гай, мати, ой гай, мати, Ой гай зелененький, Від'їжджає з Украї Козак молоденький…

Довго дивився услід Олекса, і нащо вже міцна була людина, а дві сльози покотилися з очей. Чи за Михайлом, чи за всім своїм минулим?

Олекса повернув на Ясінь, а Павло ніби на Ямну, але скоро скрутив у праву руку й подався на Путилів. Не близький то був світ, а що зробиш…

Сказав Олекса Єлені своє рішення. Думав, оживиться, заблищать очі, кинеться на шию з криком: «Нарешті!» — а нічого того не було. Вислухала так само безучасно, як і всяку іншу вістку, аж Олексі й дивно, й неприємно стало. «Я для тебе он яку жертву приношу, а ти…»

Потім подумав, що це ж його жінка хвора. Нехай видужає — тоді буде вміти й говорити, і радуватися, і все. Тепер розучилася.

Попрощався, казав приготовлятися поволі і пішов.

Коли Олекса попав до Криворівні, Баюрак з волохами бавили там уже три дні.

— Єк же тобі гостилоси? — питав Олекса.

— Єт… Аж нієк… Ховав-смиси через цілий чєс, не показував-смиси нікому. Навіть у церкві не був — боєвси. Волоска ота хоругов клєта вешталаси околицев. А Михайло де?

— Пішов на Волошшіну…

Баюрак свиснув.

— Ой га! Розсипаєтси наше товариство.

Осі вся Довбуш у старого Мечівника. Се був давній приятель Олекси, порядний ґазда, сам би ніколи не пішов в опришки, але цінив Довбуша власне за ідейний напрямок його опришківства.

Так-от від цього Мечівника довідався Олекса таких новин, які відразу змінили усі його плани на найближче будуче.

Почалося з того, що Мечівничка розплакалася.

— Таже знаєте, пане втамане, шо моя дочка була в Космачі за отим Дзвінчуком Стефаном.

— Знаю. Але ж бо вона вмерла.

— А вмерла, прошу пана юнація… А я йшла до Штефана, аби він віно віддав, шо за дочков узєв. А він віддав дурничку, а пару волів та й корову задержєв. «Я, — кае, — гудував твою дочку та й кошт на ню клав…» Та й шо мені тепер робити, я й не знаю… Може би, ви му, пане юнацій, загрозили, ци єк… Бо він і на вас лихо говорив.

— Чкай, жінко, — перебиває старий. — Шо там він ті говорив, то пусте, а от ідім, Оле, набік трошки — я шос єнче ті скау.

І сказав таке, від чого закипіла кров у жилах Олекси.

— У Космачі був храм. І зійшлиси у Дзвінчука, ніби у цего мого зєтя, Мочернак микуличинський і Дідушка з Річки. Та й зкєв бесіду за тебе Мочернак. Вогорив, шо крайна пора тебе вбити, шо ні смолєки, ні пушкарі ніц не зроб'ют, докив не озмутси за цес справі самі гуцули. «Вни, — кае, — усі тоті полковники — шо вни знают? Ніц вони не знают. Треба гуцулів. Я самий наберу людей». — «А я гроші дам», — кае Дідушка. «А я й людей дам, і гроші дам, і самий тих людей поведу», — обзиваєси Дзвінчук. Вни си здивували з тої бесіди, бо звідки у него можут бути гроші? Не такий вже він маєтний. Дідушка, Мочернак — таки-то багачі. Шо супроти них Дзвінчук? Жєба. А й він туда лапу простєгат.

Засміялиси Дідушка з Мочернаком — нібито з жєрту, а Дзвінчук: «Ой не смійтеси, ґазди, лиш слухайте, шо вам іскажу».

І оповів їм справді таке, що мусили мати перед Штефаном респект.

Приходить до хати Дзвінчука не більше не менше, як сам губернатор яблонівський пан Колендовський й загинає таку розмову, що от ми, пани, всі добре зрозуміли, що ніякі полковники Довбуша не піймають, доки за це діло не візьмуться самі гуцули.

Так пан Колендовський запропонував Дзвінчукові взяти на себе організацію відділу з гуцулів.

— їм буде платитися щоднини, а коли зловлять Довбуша — кожний дістане добру нагороду. А тобі, якщо ти станеш на чолі, буде ще й осібна нагорода. Така, якої ніхто з гуцулів не має. Я вже балакав з ясновельможним паном воєводою новгородським Иосифом Яблоновським, і він сказав — слухай, що звільнить і тебе, і всіх твоїх потомків від усяких податків, від усяких данин по вік вічний. Розумієш? Скільки не будеш жити сам, жінка твоя, діти й дітей діти — ніхто нічого не буде платити, не буде знати панщини, податків. Воістину королівська нагорода. Ніхто, ніхто з гуцулів не має такого. Пан Колендовський, видимо, знав, що в характері гуцула є оте бажання особливого якогось виділення. Тому підкреслював, що ніхто з гуцулів такого відзначення не має.

Це спокусило Штефана, й він дав згоду. Колендовський обіцяв незабаром виплатити значну суму, а поки що радив підшукати людей.

І от трапляється, що два сильних чоловіка, перші багачі краю, теж беруться помогти справі. Дзвінчук одразу зрозумів, що при такій оказії добре можна поживитися з усіх боків, тому заявив охоту приступити до тріумвірату.

Багачі прирекли зі свого боку поміч, а також участь у зборі людей. І все це було запито добрим могоричем.

Отаке оповів Мечівник Олексі.

Закипіла кров у Довбуша.

— Нехай лєхи настают на наше жикє — ну то вже… Але свої, свої… Я їх не займав, багачів. Я не ходив на їх маєтки, не брав їх вівці. Просив-сми йкос у Д і душки дурничку — терх сиру, а він того не дав. Та я би міг, ідучи з легінями мимо, увесь сир у него забрати, усі вівці, корови, усе майно і саме жикє навіть… Ні… Погано я робив. Не треба було милувати багачів… Треба було їх бити, єк гадє.

І чим більше Олекса думав, тим запекліше ворушилася у нього лють на багачів. Ще якби ця вістка прийшла в якийсь інший час, може би, поставився до того Олекса інакше… Але зараз, коли все руйнувалося, коли життя переділялося по половині й перша половина відкидалася як неудачна, а друга ще невідомо яка буде — в цей момент відчути виступ у спину було особливо трудно.