Але зараз, коли пригадує він свою балачку з батьком, нараз стає йому перед очима дивний вираз обличчя вітця, коли Штефан вимовив слово «Солотвина». Тоді Штефан не надав сьому значення, але тепер…

Невже дєдя дав знати в Богородчани? А якщо так, то він міг же дати знати й ще кудись, що ми маємо йти… Нас можуть перестріти, зробити засідку, постріляти братів… І в цьому буду винен я, необережне моє слово.

Він не знав іще, чи воно так, але могло бути так — і це не давало йому спокою.

Що робити? Може, сказати товаришам, щоби тікали зараз, щоб ішли зовсім убік, аби і здалеку не ступити на звичайну дорогу, якою хтось би думав, що можна було би йти з Богородчан.

А як нічого нема?

Може, сказати, як я випадково вимовив слово «Солотвина» й що мені показалося?

А як нічого нема?

Так бився з думками Штефан, як нараз вартові дали крайній сигнал тривоги. Сталося! Тепер ясно, що се батько. Більше нікому.

Так воно було в дійсності. Старий Онуфрак, виправивши Матлюка, тоді тільки сообразив, що пошився, властиво, у дурні. В кращому разі посланець забере собі всю нагороду, в гіршому, найгіршому разі — може замість каштеляновій зробити донос Довбушеві, сподіваючися, що сей ліпше винагородить. А тоді… і мороз ішов по шкурі старого війта.

Тепер треба ставити на банк. Десь в околиці, кажуть, перебуває ота волоська хоругов, що ганяється за Довбушем. Дати би їм знати.

Се вже така річ, що нікому доручити, — і війт хоче йти сам. Уже лагодиться, хоч знає, що се риск, великий риск, коли — в'їжджає оця волоська хоругов до села. Слава тобі, Господи.

Війт був у начальника й оповів йому, де зараз Довбуш і як його найкраще перестрінути.

— Я вже таки знаю, шо вни від Солотвина звернуть на Бабче… Не були би вни гуцули, єкби не схокіли йти полонинами замість дороги. На мій гонір вам кау — йдут на Бабче.

Начальник хоругви, молодий зухвалий офіцер-чужоземець слухав, поляскуючи себе нагаєм по халяві.

— А от ти й поведеш нас на оте своє Бабче.

— Я вас не поведу, бо я на уряді, але дам вам провідника.

В результаті сих балачок була несподівана поява волоської хоругви перед опришками на полонині.

З цією хоругвою опришки ніколи не могли витримати. Вона була висвічена, як регулярне військо, порушувалося за звуками трубки, й опришкам з їх примітивною командою: «Переймай!», «Забігай!» — трудно було встояти.

Зараз теж. Хлопці поховалися в кущі й відстрілювалися деякий час, але коли свист отамана розрішив утечу, всі порскнули — хто куди бачив.

Всі, окрім одного. Штефан сидів за кущем і відстрілювався. Баюрак, біжачи'мимо, крикнув:

— Кікай! Чо сидиш? — Але Штефан тільки махнув рукою.

Стріляв, поки міг. Коли його оточили волохи, він, ранений, кинувся на них із рогатиною, і його було розсічено шаблями на шматки.

Ніхто, окрім волохів, не скористався із того богородчанського походу. Опришки покидали всю здобич. Старий Онуфрак не дістав нічого, а тільки вбито йому сина — тоді тільки зрозумів війт, що посилав волохів не на кого, як на рідного сина. Се на нього так вплинуло, що він хотів зректися отаманства, але страх перед Довбушем задержав його на уряді, бо як-не-як малася якась охорона.

Не покористав і Матлюк Семен. Коли вже дідичка вернула до Богородчан, вона хотіла навіть знайти того ґазду, що дав їй знати про Довбуша й урятував життя; посилала до Ляховець, бо єдине, що запам'ятала, так це те, що той господар був із Ляховець, — але Семен притих і не признався. Стріча з Довбушем так його налякала, що він нічого вже й не хотів, жодної нагороди, аби тільки його імені ніхто не згадав.

Дідичка простерла свою великодушність до того, що за послугу одного ляхівчанина обдарувала всю ляховецьку громаду. Подарувала велику толоку, що сягала від Ляховець аж по Глебівку, Саджавку, Росівку. Щось вище тисячі трьохсот моргів.

Ляхівчани сміялися, що все ж таки Довбуш, властиво, дав їм толоку.

Аж на четвертий день зійшлися всі в гостинній хаті Цюперєка. Всі, та не зовсім — Штефана не було.

Думки поділилися. Одні казали, що мала місце свідома зрада, другі стояли за несвідому, треті казали, що він погиб від своєї відваги.

— Видів-сми, єк він засів у хащі та й стрілєв. Я му кау — кікай. А він лиш махнув руков.

— То він і кікати не хтів, бо то го побратими прийшли. Вни го не стрілєли. А йк ми всі пшли, він вийшов ід ним та й поїхав.

Так ніхто нікому не доказав, і про Штефана скоро забули. Крицєків казав, правда, що він довідається про все, і якщо є зрада, то він і зсіче і старого, й молодого Онуфраків, але якось поговорили-поговорили і забули.

Та загалом уся подія зробила погане враження. Якусь унилість можна було помітити на обличчях хлопців. Що це воно таке? Усюди нас б'ють, ні в чому нам немає удачі, серед товариства зрада — хіба це робота? Що це за отаман, що не вміє дібрати товариства, не вміє поставити його в умови удач і побід.

А тут і старий Цюперєк шепоче, що довго засиджуватися в Ясені, мабуть, не доведеться.

— Шош ми си видит… ніби ваші пани ді присилали до наших… ніби аби разом… уни видти, а наші видци… аби не вас, ади…

Нерозмовний був старий, але пусто ніколи не говорив.

Хлопці шепочуться щось усе — благо отамана нема, він у жінки.

А з Єлени вже тільки тінь прежньої зосталася. Раніше вона відчувала тягар даного періоду життя, тепер вона відчувала тягар життя взагалі. Не було пощо жити. Чоловіка нема, дитини нема — для кого ж?

І Єлена опустилася. Вставала з самітнього ліжка розпатлана й не прибирала волосся. Позапихає як-небудь під хустку та так і ходить. Сорочки не міняє, постолів не роззуває й так, з брудними ногами, лягає й устає.

Олекса лагідний із нею, поводиться мов із хворою дитиною, а вона якось і не відчуває того. Вже не говорить, аби кидав опришківство, ні на що не скаржиться, мовчить — і тільки. Що звелів Олекса — зробить; куди скаже — піде. Неначе й притомна, неначе й несповна розуму. Пробує Олекса розговорити — відповідає одним-двома словами.

Нічим не цікавиться, ніщо її не інтересує. Олексі навіть здається, що якби він сказав їй: «Завтра мене вішають», — то вона лиш запитала б: «О котрій годині?»

Але довго сидіти вдома не можна: є ознака небезпеки. Дав Олекса Єлені грошей, сказав піти до Надвірної й купити трохи муки й трохи пшона.

— А я прийду та й заберу. Будемо, видев, зимувати усі при купі, то аби було шо їсти.

Пішов до Цюперєка — а там — ого! Вже Серечик утік, Мартинчук утік, Квітчук утік. А син Цюперєків каже, що прийде згодом, бо шош… у трунку коле… та й ніби голов болит…

А просто батько надоумив його, що тепер із Довбушем бути тісно — занадто насіли ляхи. Краще на деякий час «зректиси того», а там далі видно буде.

— Може, йкийс шєсливіший ватажко обберетси… Бо цес єкийс… Вісоко літат… На панів си завзєв, а пани, видиш… Ци ми панів подужєємо? Ой га!.. Не наша сила панів задушєти. Коби наша сила — ого!.. Давно би вже… А то видиш… У панів восько, армати… Та де?.. Нема шо говорити…

Зосталося при Довбушеві семеро хлопців. Усього-навсього. Троє волохів, Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Крицєків і той Михайло з України. Але він теж якось задумується. Не подобається йому брак єдності.

— Отакі ви… Десять душ вас, та й ті не знайдуть одної думки. Той у луг, а той у плуг. У нас по кількасот народу, а й то в усіх одна думка. — Може, воно й не так було в дійсності, але бодай так Михайло говорив.

Була вже пізня осінь. Сезон грабунків закінчився. Сходиться-стягається маржина до сіл, пустіють полонини. Стоять десь самітні стаї, вже не трембітає там ватаг рано і вечір, не дзвенять калатала, й пастухи не кричать різними покликами на скотину. Тихо, крадучися, підходить вовк-самітник до недавньої людської оселі і, переконавшися, що нікого нема, що він знову сам, довго й протяжливо завиє.

Скоро зима. Довга, сніжиста, гірська зима. Навіть у селі глибокі сніги роз'єднують гуцульські хати одну від одної на багато місяців — а що ж доперва у горах?