А сам пан гетьман знову почав носитися з великими планами коаліції Франція — Швеція — Турція. Біда була тільки в тому, що всі ці великі плани виникали з благальних і малих причин, як, наприклад, і тепер.

їхало посольство до Турції. А возглавляли його Беное і Скаржинський — обидва прихильники гетьмана. Цього було досить, щоб почати розмови про союз із Турцією.

Посли дійсно щиро використали своє посольське становище в цілях опозиції. Були у французького посла Кастеляна, у шведського агента Карльсона, у бувшого господаря Молдавії Григорія Гики, у великого візира Алі-паші, але всюди потерпіли невдачу. Великий візир так той прямо казав: «Хочете, щоби ми з вами мали справу? Але як можна мати діло з народом, де для того, аби щось зробити, треба перш за все накрити тридцять тисяч голів одною шапкою».

На біду, про всі ці заходи довідався російський резидент Вешняков, довів о тім до відома Кайзерлінга, а Кайзерлінг передав Августові й Брюлеві — і полетіли знову всі великі наміри пана гетьмана шкереберть.

Як собі хочете, а се розчаровувало. Можна було захотіти усунутися від політики взагалі, отже, в тім рахунку й від усяких конфедерацій. А не треба конфедерацій — не треба й запобігати ласки шляхти, не треба висилати для її рятунку хоругов, оплачуючи їх власним коштом. Панове-шляхта були такі великомисльні, що обдарували на сеймику пана гетьмана копійками, а удержання на збільшеному пайку стількохсот людей — це вже пахло не копійками. Та ще ж се не хто-будь, а солдати Потоцького. Вони мусять бути настільки забезпечені, щоб не грабувати, як солдати державні, населення. А це все, прощу вас, коштує.

Словом, якби Довбуш зачекав іще трохи на великі політичні заміри пана гетьмана коронного, які фатальним збігом обставин знову мусили би стати неудачними, то, може би, хоругви Потоцького було відкликано на місця й опришкам стало би легше. Але Довбуш, на жаль, великої політики не знав і чув тільки, що йому важко дихати.

Останніми часами все частіше й частіше Довбушеві доводиться перебувати на Угорщині. Як тільки треба передишки, то Олекса туди, бо Чорногора вже перестала бути безпечним сховищем.

Але грабувати на Угорщині Олекса все ж не грабує — зоставляє Угорщину чистою. Бо якби спаскудити собі Угорщину, польська влада мала би підстави вдатися до угорських властей з пропозицією спільної акції проти опришків. А так — в угорських властей нема підстави турбувати свої поліційні органи ради встановлення безпеченства підданих чужої держави.

Олекса це учитує і заховується на території Угорщини спокійно, хоч опришки-угорчуки не раз набридають вимогами нападати то на того, то на того багатого угорського пана, та Олекса завжди відмовляє, а з деякими поміщиками, маленькими очевидно, то навіть запанібрата. От в угорському селі Будищах є панок Регник. Так той часто купує в Олекси награбоване фантя, упряж, матерію — та, краще сказати, що попало.

І від частого перебування Олекси на Угорщині і склад його ватаги тепер майже начисто угорський. Минули ті часи, коли опришки, напавши на двір чи місто, могли спокійно, з піснями й музикою йти собі на Чорногору, не ховаючися, їдучи прямо серединою вулиці. Тепер майже щоразу треба було відбиватися, оборонятися, ризикувати життям. Ремесло опришка перестало бути таким, що обіцяло легке, веселе, п'яне життя, дорогий одяг, вічну свободу. Навпаки, воно стало небезпечним, і тому все трудніше й трудніше приходилось вербувати нових хлопців. І особливо в Галичині, де всі оці напади й труднощі були очевидними.

На Угорщині знаходити людей було легше — там показні сторони опришківського життя не затьмарювалися вічною небезпекою, і хлопців приманювали здобичі. От хоч би Тодор. Се був наймит у того Регника з Будищ. Власне за його поміччю поміщик мав зносини з Довбушем. То от сей Тодор таскав-таскав панові награбоване добро, а сам як був обдертий, так і зостався. Несе які-небудь дорогі матерії, а сам у сорочці-мазанці. І чоловікові набридло нарешті. Чого я буду вічно таскати добро у панську кишеню, а не в свою? І я такий же само добрий, як і всякий інший. І приєднався до ватаги Довбуша.

Так само Іван із села Валені, Аналія із села Серби — служив у пана Думби. І ще, і ще угорські хлопці — а з Галичини вже майже нікого. А хто і є з гуцулів, то більше все з того ж Ясеня. Крицєків пристав — буйний, задерикуватий хлопець, особливо неможливий у хмелю. Василь Баюрак пристав. Він, правда, родом із Дори. Ото Ямна, Зелене, Микуличин, Дора — то все були добра коротницького старости Цетнера, найбільшого дідича у горах. Села ці багато давали опришків — от і цього Баюрака.

Він служив у Ясені у багатого ґазди Семена Пранничука. Пас йому овець, коли раз завітав до тої полонини Довбуш із своїми хлопцями. Двадцять душ у повній зброї йдуть неспішно на колибу.

Не новина було бачити Василеві опришків. Особливо в Ясені, де тепер що не хата, то опришок або тісно з ними зв'язаний, як-от Ващук, Бойки, — та мало хіба?

Тож не злякався Василь, коли побачив ватагу. А може, тільки й чекав такого випадку — хто його знає…

А тим часом один опришок ловить одного барана, другий другого. Велять спорожнити дзерівний котел, вішають його на берфелу. В котлі варять юшку з одного барана. Коли зварилася, виїли юшку й м'ясо поїли, а другого барана зварили й м'ясо побрали в бордюки й тайстри. Взяли ще на дорогу п'ять будзів.

Василь мовчав-мовчав, а потім і каже:

— А шо му ґазді говорити?

— Скажеш, шо був Довбуш та й забрав вівці.

— Не повірит.

— Ну то тікай з нами.

Довбуш має один план, а хлопців малувато. Але Баюрак не може ж так кинути скотину, тому питає:

— Аз худобов?

— Дамо знати на сусіцьку полонину, аби прийшли та й заватагували.

Раз худоба не зостанеться без пригляду, Василь згоден.

Ночували в лісі. Полягали хлопці довкола вогню, і Погляне-погляне Олекса по своїх легінях — все чужі обличчя. Нема вже й одного з тих, що слухали отця Кралевича, як він оповідав про гайдамаків. Нема вже тих, хто хоч іноді, хоч краєм розумів, що не варто бути самим тільки розбійником, що ми малі люди, але й перед ними можуть стояти великі завдання. А це вже народ — аби поживитися, попити, погуляти. Що з такими зробиш та й чи варто щось робити?

Кінчати… треба кінчати… Може, згодом, як поволі, не спішачи наберу людей таких, як сам хочу. А тепер — треба перепочити. Вісіїм літ без віддиху — це багато. Та й часи не по тому: смоляки, хоругви насідають. Час, таки справді час трохи припинити, щезнути з очей влади. І Єлена, може би, відхляла, бо ходить, як нежива. Не може забути.

Але все ж перед тим треба дещо покінчити. Та й відходити так скромно теж не хотілося би. Вже як відходити, то з грюкотом, з блиском. Щось таке витіяти, щоб пани довго пам'ятали Довбуша. Що се буде, Олекса ще не знає, але щось надумає.

А поки що діло теж непогане. Прийшли селяни з-під Богородчан, скаржилися на свою пані, що погано з людьми обходиться. Просили допомогти.

Олекса давно вже не бачив у себе таких послів, тому з радістю згодився й закомандував похід на Богородчани.

Штефан Онуфрак просить, аби шлях взяти на Зелену, бо він хоче побувати у батька.

Олекса слухає, а думки, негарні думки вертяться в голові.

Мало хіба хлопців просяться часом побувати у батька-матері. Се ж так природно й нікого не дивує. Але…

Але батько Штефана війт — і це ставить Шефана в особливе становище. Він, Штефан, ніби хлопець як хлопець: і б'ється добре, і товариський, а все щось не так, якось бокують від нього трохи товариші, не такий він чомусь, як усі інші. Ці настрої хлопців передаються й Олексі — й оце він слухає просьби Штефана, а сам думає: а що, як тут… зрада. І власне для того, щоб перевірити, дає згоду і шлях бере на Зелену. Під селом задержує ватагу, а Штефан іде до батька.

— Але дивиси, вертай борзо. Бо нам має зазорети При Солотвині,— дає наказ Довбуш.