І прийшов нарешті той день, що його я так нетерпляче вижидав. Була неділя. Батько зодягнулися в нову сукману, а мене мати зодягли в чистенький одяг і ми оба з батьком пішли до церкви.

Церква була повніська народу.

Я став розглядатися по церкві, чи де не побачу гетьмана. Аж на крилосі біля нашого дяка замітив я сивобородого старця з великою бородою в дорогому козацькому жупані й із шаблею при боці.

Він стояв у крилосі. Аж як прийшло читання апостола підвівся й узяв у руки книгу та почав читати апостола. Я відразу здогадався, що це сам козацький гетьман.

Наш дяк Онуфрій Чечва був славний на всю околицю — такий гарний мав голос і так знався на дяківстві. Але як гетьман Сагайдачний почав читати апостола, то геть загнав у кут нашого реєнтого: хоч старий уже був, а такий дзвінкий мав голос, так гарно читав. Як наша церква церквою, а старенька вже вона, то ще мабуть ніхто в ній так гарно не читав апостола.

По богослуженні, як люди висипалися з церкви, то більш ні про що не говорили, тільки про гетьмана Конашевича-Сагайдачного.

— Ну, геть загнав гетьман у кут нашого реєнтого — говорив один, — цей видно до всього мистець, і до шаблі і до крилоса.

— Гетьман він славний, гордість нашого села тай усеї Самбірщини — говорив другий.

— А бачите, хоч славний він, та не гордий, не соромиться свого роду й побожний. Бо то інший, як би вийшов так високо, то вже не приступай до нього, а цей у церкві і між народом станув собі, ще й апостола читає.

А якась жінка говорила:

— І горді тепер Конаші, що такого родича мають та й не погордив ними, загостив.

— Ба й мають бути за що горді — говорив солтис — він, кажуть, із самим королем розмовляє, король радиться в нього, а королевича Володислава в походах віддає під його опіку. Оповідав мені син панотця, що у Львові на священика вчиться, що як Сагайдачний був у Варшаві в короля, то король йому мовив: «Ото я на твою опіку посилаю сина мойого». А коли король виїжджав зі Львова з арцибіскупської камениці, Сагайдачний стояв у воріт і поклонився йому, король поклав йому руку на голову й мовив так: «Узявши на поміч Господа Бога, ото я з вами сміло йду проти наших неприятелів». Казав панотців Софрон, що бачив це все на власні очі й на власні вуха чув, бо близенько стояв.

Ось таке говорили люди з церкви йдучи.

А ми, себто я й батько, пішли до хати Федора Конаша, де заїхав був гетьман. Як ми надійшли, гетьман стояв уже перед хатою та розмовляв із Федором.

Батько поклонився йому, а він відклонився тай каже:

— Здорові були Максиме! Давно ми не бачилися — додав.

— Ой, давно, паноньку! — каже батько.

Молоді ми ще тоді були — каже гетьман. — Та не панькайте мені, Максиме. Ми ж собі своє, та й не пан я, а козак. У козаків усі рівні собі.

— Не звичайний ви козак — кажуть мої тато, — а славний козацький гетьман.

— Не славніший я від усього січового козацтва. В нас на Січі так: сьогодні простий козак, а завтра кошовий отаман, сьогодні кошовий, а завтра простий козак. Усе по волі братства козацького.

А на це мої батько:

— О таке, то не гаразд!

Розсміявся гетьман тай каже:

— Чому не добре, Максиме?

А батько в відповідь:

— Я так своїм простим розумом міркую, що воно не добре. От у мене є господарство, поле! Я господар, як і мій батько був і дбаю про поле, як умію та можу. А як би так на моє поле приходив що року інший господар, то як би воно те поле виглядало? Я сам, коли знав би, що по мені прийде на господарку якийсь ледащо, не мав би охоти до праці…

Гетьман задумався:

— Гм! Воно й ваша правда! Та дарма, такий старий звичай у нас на Січі і не зломиш його покищо. Та от оповідайте, Максиме, що біля вас чувати, як вам живеться, як поводиться?

А Федір Конаш каже:

— Ходімте в хату та там поговоримо. Пішли ми в хату, всі три посідали на лавках за столом, а я стояв біля батька:

— А це ваш синок? — питає гетьман у батька.

— Мій, одинак — кажуть батько.

Гетьман погладив мене по голові тай питає:

— А як тебе звати, козаче?

— Івась Білик — кажу.

— Як виростеш, Івасю, — каже гетьман до мене, — то візьму тебе на Січ, будеш козаком.

— Добре, — відповів я, — піду! Я дуже хочу бути козаком.

Гетьман погладив мене знов по голові, добув із калитки червінця тай дав мені:

— На, Івасю, маєш на пам'ятку від мене.

— Подякуй, Івасю, пану гетьманові за такий дарунок.

Я поцілував гетьмана в руку.

Жінка Федора внесла пироги й запіканку.

У розмові батько оповів гетьманові про свій клопіт та журбу.

Гетьман записав собі все й обіцяв, що як буде в короля то в королівській канцелярії подбає про батькову справу.

— Сподіюся — говорив гетьман — що не довго прийдеться вам ждати королівської конфірмації на ваше вільництво. Я й королевича попрошу подбати про корисну полагоду. А треба вам знати, що король віддав королевича під мою опіку на ввесь час походу проти бісурмен. Будьте доброї думки, Максиме!

Батько веселі та вдоволені вернулися до дому. Червінця я дав батькові до переховку.

Гетьман поїхав на війну. Батько дальше були певні, що гетьман поладнає справу в батькову користь.

Але цим добрим думкам скоро мав прийти сумний кінець. Минав місяць за місяцем, а королівська конфірмація на батькове вільництво, що мала прийти на замок, як не надходила так не надходила. Підстароста став чимраз більше настоювати на батька, а мав спільника якогось мадяра-гайдука і великого колись любимця воєводи Мнішеха. Той мадяр, Ґерґей, дістався на двір іще хлопцем, а тепер у Кульчицях при підстарості сидів на ласкавім хлібі і він то ніби мав дане собі від старого пана це наше солтисівство. Тому оба допікали батькові, турбували його погрозами: або по доброму виносися, або витрясемо тебе з того вільництва, бо ми вже виграли справу на замку. Була це нечесна брехня, бо декрету не мали і навіть самі побоювалися, що таки може прийти ця королівська конфірмація. Бо довідалися вже якось про гетьманську обіцянку, хоч батько нікому не оповідали про це. Отже справи стояли так, що обі сторони боялися: батько, ану ж скривдять його? Підстароста і Ґерґей, ану ж конфірмація буде? Коли один і другий боїться, легко годитися.

— Заплатиш нам двісті золотих, а вже обіцяємо лишити тебе в спокою для любови ближнього — говорив Бжезінський.

— Нема у вас любови ближнього ні Бога, — говорили батько, — коли ви так соромно напосілися знищити мене. За гріхи мої дам сто золотих, але вже раз дайте мені спокій і на віки поквітуйте та хай вас Бог судить за мене бідного!

— Давайте ж зараз хоч би і сто, з милосердя лише годимося на таке!

Батько не мав стільки грошей, тому після довгих розмов стануло так, що батько на цих сто золотих записалися до св. Михайла, а за проволоку мусіли дати лихви цього дуката, що його я дістав від гетьмана Сагайдачного.

Мав мій батько тої зими слабий заробіток, а якось під весну року Божого 1622 виїхав до Львова з сіллю, хоч уже нерадо возив сіль, ба вже й був зовсім закинув прасільство, як то називали, але мусів їхати раз для зарібку, бо ж узяв був собі на голову такий тяжкий довг до св. Михайла, а також, щоби побачитися з вірменськими купцями, чи його де з товарами в кориснішу якусь дорогу не пішлють. Як вернувся, каже до мами якось несміло, наче боїться зажурити її: — Не буде того року великих фрахтів ані на Мадярщину ні на Волощину, а що має йти в цю сторону, то вже загодили інші фірмани. Для мене нічого не лишилося тай мусів би я хіба самбірським жидам возити віск і шкіру на сплав до Сяну. Але Жеребко виправляє за п'ять неділь валку зі Львова.

— В Туреччину! Ой, нещаслива я! — сказала мама і не дала батькові докінчити.

— А само собою, що в Туреччину — каже батько, — бо Жеребко лише з турецькими купцями веде свою торгівлю. Та не в глибину Туреччини, бо не до самого Царгорода, лише до Адріянополя й до Варни, над море. Там мають причалити кораблі з крамом Жеребка. Тому я згодився з Жеребком: гадаю, що з Божою поміччю, там і назад, зароблю по сто талярів.