Изменить стиль страницы

— То не страш таких лицарів, як пан Чесак, — скінчив за нього той веселий хлопець. — Пане майстер, хррр! Що вам так дзвонило перед хвилиною, чи ваші ножиці чи зуби?

Я посмілішав тепер і питаю того цікавого хлопця (пізніше довідався я, що він називається Красовський), чому вони тут сидять і відки їм прийшло говорити про татарів? Він каже мені, що біля Львова нечайно з'явилися татари, на кілька миль довкола попалили села, багато крови пролили, добичі дуже багато набрали, а що найсумніше, певно якихсь кілька тисяч людей на ликах у ясир спіймали. Вже їх орда завернула, але ще увихаються громадками та хапають, що дається.

— Я 'виїхав із паном Іллею зі Львова тому, що там пошесть. Він у пана Шпитка є першим справником. Ми були разом недалеко відси на селі. У Львові чорна смерть людей щодня сотнями змітала і велика ласка божа, хто там підчас тої пошести був, а лишився при житті. Кажуть, що вимерло десять тисяч людей. А у вас не було пошести?

Була і в наших сторонах пошесть, але лиш у Самборі і по містечках між жидами. Для нашого села Бог був ласкавий. Так нас минуло це страшне нещастя як чорна градова хмара, що одних лише пострашить, а на інших зате з громами висиплеться. Так теж кажу Красовському, а він говорить далі:

— Нині ранком виїхали ми до Львова, бо вже там пошесть минула. Їхало нас три: я, кравець Чесак і той золотар Льоренц, що тут із нами сидить. Подорозі стрінули ми обидвох мулярів. Пан Ляшкевич, що мене з доброї ласки взяв був із собою до Львова, а так певно від смерти врятував, мав зараз по нас виїхати другим возом. Їдемо бічною доріжкою, страшно вибоїстою, і вже недалеко було до львівського гостинця, аж ось гонить на коні якийсь чоловік, наче б сама смерть здоганяла його, минає нас і кричить: «Утікайте люди! Татари йдуть!» На це той чоловік, що нас віз, зіскочив із воза, відпряг коні, сів на одного та втікає, що тільки кінь вискочить, лишив віз у полі і нас на ньому. Пан Чесак, що був у хотинськім бою і є сміливого серця та розуміється на лицарських справах, зараз до ліса вказав дорогу, а ми за ним. І тепер так тут сидимо. Так то пан Чесак урятував нам життя, бо він то знає знаменито рятувати життя, так як і під Хотином чудом його сам собі врятував, уважаючи пильно на те,

Щоб так воювати сміло,
Аби з війни все вернутися ціло.

— А чи не так було, пане Чесак? — додав Красовський і глянув на кравця з веселим глумом.

— А може татарів зовсім нема — кажу я на це — може то йно страх. Піду я з ліса і погляну.

Я татарів досі не бачив, хоч від маленької дитини наслухався про цю страшенну кару божу, що майже рік-річно навіщувала українські країни, що земля аж кров'ю і сльозами спливала, а людське голосіння йшло лісами й полями і з червоною луною горіючих сіл піднімалося до неба. Тому три роки зараз після того страшного пораження поляків під Цецорою, татари великим загоном нахлинули на українські землі, а тоді впали і на наші самбірські околиці, бо аж у Кульчицях були.

Мій батько, котрий, як я вже згадував, багато світа бачив і багато чув, розказував багато про татарів, про ті тисячі нещасного християнського народу, що його вони ликами спутаних гонили від нас аж у Крим, а відтам їх наче худобину продавали у неволю туркам-поганцям. Сам батько фірманив у турецьку країну, то стрічав часом тих забраних нещасних людей і часом навіть своякам про них вісті привозив. Мій вуйко, небіжчик дяк Гринько, сам також співав і мене навчив співати сумну пісню про татарів. Я її досі пам'ятаю. І вона мені тепер у лісі пригадалася:

За річкою огні горять,
Там татари полон ділять,
Село наше запалили
І багатство розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть,
Коло шиї аркан в'ється,
А по ногах ланцюг б'ється,
А я бідний з діточками
Піду лісом стежечками.

Але щойно козак Семен на розум і по правді обзнакомив мене з тими татарами, що про них я лише, як про якісь страхіття із казки, думав усе з жахом. Бо він їх знав, із ними бував, із ними воював і зовсім не боявся їх, а багато їх із батьком своїм повбивав. Розказував, що то нарід лише для таких страшний, що йому відпору не дадуть на час і сміливо, та що татари лише в чистому полі, то наступаючи то втікаючи, великою гурмою беруть перевагу, бо наче саранча опадають чотирма вітрами відразу. Але коби лише купою хоч би малою але густою проти них поставитися, вже розбігаються, а коби якийсь навіть непоказний замочок, коби засік або хворостяний запліток, а за ним козак із рушницею, то татарин уже втікає, що бувало горстка козаків з-поза валів і возів тисячі татарів прогонить і досить їх навбиває. Так то знакомі мені були ці поганці з живого оповідання, що я майже рад був, аби де за лісом показалися і знову ж кажу: — Вийду я з ліса тай подивлюся, що там на полі.

Хотіли мене здержати ті мулярі з кравцем, але я запевнив їх, що з-поза дерев голови не виставлю і татарин не побачить мене. А все краще піду, щоби були певні і спокійні, бо ось може надарма бояться, а нема чого. Тож дали мені пійти.

До берегу ліса було недалеко. Вже видно чисте поле глибоко і широко. Ховаюся за корчем і дивлюся, а тут полями, не дуже далеко від ліса, чвалує громадка їздців. Ще був добрий день, сонце ще не зачинало ховатися; добре їх можна було бачити. На зовсім непоказних кониках, із дуже буйними й довгими гривами й хвостами, що майже до самої землі сягали, сиділи ті дикі люди ніби звірі з чорними обличчями, бородаті, у баранячих шапках і таких самих кожухах, але вивернених наверх вовною, так що кожен із них подобав на ведмедя. То той то сей мав спису, у кожного був довгий лук на плечах. Їхали гострим трухцем, сильно похилені на конях, майже в каблук, бо на дуже коротких стременах, так що їм коліна сторчали, як коли хто на дуже низькому стільці сидить.

— Татари! — прошептав я сам до себе і не можу відірвати від них очей, так мені хотілося надивити на те, про що я наслухався таких страхітливих оповідань.

Вертаюся щойно по хвилині на полянку і кажу:

— Панове! На полі татари! Я бачив їх щось десять!

Ледве вимовив я це, а Чесак відразу бух! до ліса наче заяць і потонув у хащах без сліду, а Красовський дивиться на мене, чи не жартую я лише, але скоро бачить, що мені зовсім не до жартів. Усі поблідли і замовкли дуже стривожені, а я кажу:

— Піду я знову на чати, чи ще їх видко і чи більше не йде їх. А ви тут лишіться, аж вам скажу, що побачу.

— Коли так, то і я піду, — каже перший Красовський, якому вже проминув був перший страх.

— І ми також — кажуть мулярі і золотник, набираючи відваги. І вже всі інакше дивляться на мене ніж передше, бо досі мене, босу селянську дитину, за ніщо собі мали.

Тож ідуть за мною і кладуться за моїм приміром у корчі на самім березі лісу. Ледве ми хвилинку там побули, аж тут чуємо жалісний крик, наче б хто помочі просив. Дивимося, біжить якийсь старший чоловік без шапки, по-міськи зодітий, заживний дуже. Видно останнього віддиху добуває з себе неборак, до ліса зміряє під гору, а ноги йому вже плентаються і що раз то зашпортується, а за ним ледве на два «Богородице» гонять два татари.

Бачу, що пропав неборак, бо і піхотою можна б здогонити його легко, так слабо втікав, а що ж щойно на коні. Був уже дуже близько ліса. Коби так був молодший і не мав такого черева, може б іще допав був нас і найшов порятунок у гущавині, а так то вже йому татарин ось-ось їде на карку.

— Ох Ісусе, Ісусе! Пресвята Діво! — крикнув нараз коло мене Красовський — це ж пан Ляшкевич!

І став ломити руки і плакати жалісно наче дитина, та не перестає кричати: