— Навіщо ви обдурюєте? — не витримав Олійник. — Адже ви знали, що я співробітник міліції, навіть заявили, що ви дружинник, а майор Новохатній ваш двоюрідний брат.
Чистяков закліпав повіками.
— Мало чого здуру не ляпнеш? — буркнув він. — Чого ви присікуєтесь? Справу хочете пришити?! Не вийде! Я чистий, як скельце. Якщо зараз мене не звільните, самі потім пошкодуєте. Я не шахрай, не злодій…
— Закликаю вас до порядку, — зупинив його Луговий. — Облиште свою розв'язну поведінку. Залякувати нас нічого. Ми діємо в межах закону… До речі, звідки ви знаєте слідчого Новохатнього?
— Ніякого Новохатнього я не знаю. Просто назвав перше-ліпше прізвище, що спало на думку. А що, хіба є такий? — Чистяков зробив наївне обличчя.
— Ми до цього ще повернемось. А зараз розкажіть, кому належить «Победа».
— Не знаю.
— Звідки ж у вас ключ від неї?
— Ключ? Гм… гм… Скільки можна повторювати? Я ж ремонтую автомашини. Сьогодні, наприклад, прийшов замовник, пузатий такий, в капелюсі, в окулярах… Відразу видно — велике цабе. Подивіться, каже, мою колясочку. Гальма щось не теє та й зчеплення підводить. Скільки коштуватиме — домовимось. У мене так заведено: добре заплатиш — зроблю як слід. І ти задоволений, і я задоволений. Як кажуть, повний порядок… Дав мені він ключ від машини, почав я копирсатись. Знайшов поломку, полагодив і почав випробовувати, як старенька бігає. Біля пасажу зупинився. Дам, думаю собі, мотору охолонути. Тут лейтенант, — Чистяков тицьнув пальцем в бік Олійника, — причепився. А за що — аллах його знає… От за що ви до мене причепились? За що?
— Де ж живе цей дивний власник автомашини? — спитав Луговий.
— Узнавайте, коли вам треба. А я клієнта ніколи не питаю, хто він, та чим займається, та де живе. Я в міліції не служу. Мені це ні до чого. Мені аби заплатив по совісті.
— Виходить, машина не ваша?
— Не моя, — підхопив Чистяков. — Все моє майно ось, на мені.
— Скільки ж часу ви ремонтували цю машину?
— Прийшла ця людина до мене так годині о сьомій чи о восьмій, а може, й пізніше. Аллах його зна… Годинника немає. Затримали ж мене, певно, опівдні.
— Ознайомтесь з протоколом огляду автомашини. Під переднім сидінням знайдено тілогрійку захисного кольору. В її кишені права водія на ваше ім'я.
— А-а! — вигукнув Чистяков, гарячково обдумуючи, як викрутитись. — От пам'ять! От пам'ять! — ляснув він себе по лобі. — Що ти скажеш?! І в школі через неї лиха зазнав. Як загадають вірша, товчу його, товчу, нічого в голові не залишається. А ватник мій, не відмовляюсь… Вийшло, значить, так: коли копирсався під машиною, кинув його на землю, щоб не забруднитись… Закінчив, сунув під сидіння.
— Ви запевняєте, що машину вам передали сьогодні вранці?
— Точнісінько так, товаришу начальник. Вранці, щоб її і її хазяїна дідько вхопив! Йолоп я, бити мене нікому. Навіщо я тільки згодився? Вона, певно, крадена?
— За довідкою автоінспекції, машина «Победа» 01–49 ГІД, з двигуном № 646701 і шасі № 231138 належить інженеру-геологу Квітчастому Глібові Павловичу і…
— Еге ж, еге ж, — повеселішав Чистяков. — Що я казав? Відразу його розкусив. Начальник.
— І, до вашого відому, Квітчастий з лютого перебуває в тривалому відрядженні у Якутській автономній республіці.
— Виходить, зі мною домовлявся не він. Але це мені байдуже…
— Чи відомо вам, що з гаража Квітчастого з-під замка зникла автомашина?
Кров важка, ніби ртуть, стукала Чистякову в скронях. На лобі виступив піт. Йому здавалося — щось велике, волохате схопило величезною лапою за горло й душить, душить… Він щосили рвонув комір сорочки. Ґудзик з тріском відлетів.
— Розповім, як є… Записуйте. Все одно нас не обдуриш… Квітчастого знаю. Доводилось його машину ремонтувати. Коли він їхав у відрядження, попросив: «Ти, Жоро, поки я у від'їзді, можеш їздити на моїй «Победі». А мені за це щомісяця посилай півсотні…»— Ви посилали?
— Аякже! За кого ви мене вважаєте? Якщо домовились — амба.
У нас є квитанції на грошові перекази?
— Навіщо? Страх як не люблю, коли кишені папірцями напхані.
— На яку адресу ви посилали перекази? В цю саму… як її там… біля Ташкента… Ara! Якутію… А в яке місто — забув…
— Куди ж ви наступного разу пошлете гроші, якщо забули адресу?
— А мені вона тепер ні до чого. Він от-от має приїхати.
— В якій поштовій філії ви переказували гроші?
— В різних… Де доведеться… В місті їх багато. Забув.
— Тоді, може, пригадаєте, де останній раз переказували?
— Останній раз? Поряд з моїм будинком. На Першотравневій…
— Товаришу Олійник, — сказав підполковник, — довідайтесь в поштовій філії.
— Не треба, — кусаючи побілілі губи, прохрипів Чистяков. — Набрехав я… Обдурив людину… Витратив гроші. Розійшлися, сам не знаю як…
— Ми розмовляємо от уже четверту годину і щоразу ви змінюєте свої показання.
— Ну, тут трохи вигадав… Що правда, то правда. Все інше, як було, так і розповідаю… Не вірите? Я…
Підполковник обірвав патякання.
— Чистяков Георгій Костянтинович, 1937 року народження, уродженець міста Тополиного, Запорізької області… — читав він. — В 1953 році судився за крадіжку грошей, зібраних у школі на новорічні подарунки. Так?
— Ну, так.
— Покарання ви відбували в колонії для неповнолітніх злочинців. Більшість з тих, що потрапляють до колонії, — суворо вів далі Луговий, — виправляються. Покарання є для них уроком на ціле життя. Ви ж відразу, як вийшли з колонії, напилися, побили матір…
— Вона не через це дала дуба, — перебив Чистяков. — Це мені пришили. Стара хворіла на серце… Я через неї теж натерпівся… Сама винна. Бачила, що я нетверезий, в поганому настрої, так ні ж… Лізе під руку. Ну, відштовхнув її злегенька, а вона бах головешкою об комод…
— Негіднику! Як ви смієте так говорити про матір?! — збілів Луговий. — Вона заподіяла собі смерть через вас! Смерть Парасковії Григорівни на вашій совісті!.. А майора Новохатнього ви знаєте тому, що коли вас втретє арештували, вже за спекуляцію, він провадив розслідування.
— Ну, хоча б і так… А що мати повісилась — її справа… Мораль мені нема чого читати, — обурився Чистяков. — За це затримувати не маєте ніякого права. Я теж закони знаю.
— Вас затримано за крадіжку «Победи», за напад на дільничного уповноваженого міліції Щербину і розкрадання ратину з фабрики «Спартак». Будете про це щиро розповідати?
Але Чистяков мовчав і тоді, коли його впізнав сторож Балашов, і тоді, коли йому пред'явили висновок експертизи про ідентичність слідів протекторів автомашини, на якій було вчинено напад на Щербину, з протекторами «Победи», яку він украв. І тільки коли до кабінету несподівано зайшов Квітчастий (в цей день він повернувся з Якутії), Чистяков не витримав.
— Я винен… Сам даю зізнання… Записуйте… Я перший, сам розповідаю… Це Квітчастий… В минулому році ремонтував його «Победу». Тоді він розповів, що їде кудись далеко і надовго… І як він поїхав, я взяв машину… Підібрав ключа до гаража… Калимив… Судіть… А більше ні в чім не винен і ніяких нападів на міліціонерів не чинив… — Не підводячи голови, поспішно додав: — І про ратин нічого не знаю.
— Бачу, ви не хочете бути відвертим до кінця, — закінчив допит Луговий. — Можете не сумніватись, що ваші спільники, злочини і комбінації найближчим часом будуть нам повністю відомі.
Арештованого вивели.
— Анатолію Максимовичу, — сказав підполковник Олійникові, — те, що вам вдалося затримати Чистякова, трохи відкрило завісу над цією історією. Дещо з'ясувалося. Але заспокоюватись рано. Чистяков, видно, битий жак.
ДОДОМУ ЙТИ НЕ МОЖНА
До деякої міри Чернушкін заспокоїв Тетерю. Може, й справді всі його тривоги і побоювання даремні? П'ятсот карбованців під ногами не валяються. Навряд чи Сахнові доводиться щодня одержувати такі великі гроші. А чого ревізору боятись? Адже про дописки знають лише вони вдвох. В найгіршому разі, коли рознюхають, розкопають, на місці Сахна завжди можна викрутитись: «Винен, не помітив»… Судити за це не будуть, лише покартають. А грошики в кишені… Ех, йому б ревізором! Він би вже розгорнув діяльність! Не чекав, поки принесуть гроші, а викликав би такого, як сам, завскладом, і запропонував потрусити гаманцем…