Жора наче тінь шмигнув на вулицю і там зіткнувся з Чернушкіним. Тому потрібна була автомашина. Чернушкін відрахував дванадцять карбованців. Два — на бензин, а десять — платня за сьогоднішню роботу.

Чистяков миттю заправив машину біля бензоколонки і запобігливо відчинив Чернушкіну дверцята. Вони об'їздили півміста. Чистяков не раз бував у подібних поїздках і знав, що Чернушкін не любить розпитувань. Він зникав то в під'їзді одного будинку, то іншого, заходив в ювелірні магазини, в годинникові майстерні, в універмаг. Нарешті, вони зупинились біля пасажу.

Скориставшись зупинкою, Чистяков купив десяток пиріжків і пожадливо накинувся на них. «Навіщо Сергію Олександровичу потрібен Бабченко? — міркував він. — Адже після катавасії на Загорській пальт не шиють… А хто його зна? Може, Сергій Олександрович знову затіває справу… Ні з того ні з сього до Бабченка не поїде. Не така він людина… Ах, знову б усе закрутилося!..»

Поринувши у мрії, Чистяков не помічав, що вже кілька хвилин за ним уважно стежив лейтенант Олійник.

… Минула ніч для Олійника видалася тривожною. Разом з Шиловим та Якименком він брав участь в затриманні ватажка зграї валютчиків. Той жив на околиці міста у власному цегляному котеджі. Було відомо, що валютчик відправив сім'ю в Феодосію і сам щотижня літав у Крим, але цього дня він був у місті і мав з хвилини на хвилину приїхати додому на своїй «Волзі».

Години минали за годинами, а його все не було й не було. Вже пізніше стало відомо, шо в нього дорогою спустив скат. Приїхав він лише о другій ночі. Якименкові, Олійнику і Шилову довелося немало попрацювати. Ощадні книжки з вкладами на пред'явника, облігації трипроцентної виграшної позики, золоті браслети, брошки, годинники, персні з діамантами були заховані по тайниках. Американські долари, англійські фунти, царські золоті монети, п'ятірки й десятки, півімперіали та імперіали були знайдені в димарі…

Звільнився Олійник лише об одинадцятій годині ранку. І по дорозі додому зайшов у пасаж купити ультрамарину та свинцевих білил. У неділю їздив з етюдником на чудесний острівок і витратив ці фарби.

Отут він і звернув увагу на Чистякова. Лейтенант придивився. Ні, вони ніколи не зустрічались. І все-таки це тупе обличчя з нахабними витрішкуватими очима було знайоме.

В Олійника, як і в більшості художників, виробилась звичка тренувати зорову пам'ять. Досить було йому побачити кого-небудь один раз, щоб надовго запам'ятати. Але невже цього разу пам'ять зрадила? Олійник пройшов раз-другий, зупинився віддалік, знову пройшов повз Чистякова і раптом помітив на його правій руці витатуйованого орла, що тримає рятувальний круг з написом: «Жора 1937». Мимоволі пригадалися свідчення Балашова — сторожа з гаража автодорожного інституту. Напружуючи пам'ять, Олійник намагався відтворити портрет злочинця, що вкрав номери. Так, все разюче збігалося: зріст, колір волосся, татуїровка, фасон штанів, сорочка… А головне — машина! «Победа» блакитного кольору!

Це він!.. А якщо знову помилка, як з Паськом? Вдруге йому не пробачать… Але чи є в нього моральне право пройти мимо лише із страху перед неприємностями?! Звичайно, злочинця врешті арештують, та скільки, перебуваючи на свободі, він може завдати шкоди державі, людям… Адже він не побоявся наплети на озброєного працівника міліції… Але не можна ж затримати людину лише за те, що на пій зелені оксамитові штани, строката сорочка, татуїровка… І хіба мало у великому місті блакитних «Побед»?

Олійник підсвідомо зволікав остаточне рішення. Знову він пройшов, пильно вдивляючись у незнайомця. «Де ж мої очі! — дорікнув Собі Олійник, нарешті побачивши плюшевого Буратіно, що звисав біля лобового скла. — Вчора ж комісар орієнтував! — Олійник переклав пістолет з кобури в кишеню піджака і поспішив до машини, але зупинився. Схоже на те, що він когось чекає… Спільників?.. Непогано б застукати всіх…»

А Чистякова розморила спека, й він поліз у машину. «Збирається їхати», — стривожився Олійник і кинувся до «Победи».

— Я працівник міліції, — показав він посвідчення. — Прошу проїхати в управління.

— Навіщо? Я ніяких порушень не зробив.

— Приїдемо, розберемось.

— Даремно час гаєте, начальнику, — процідив Чистяков, нехотя включаючи мотор. — Відповідати будете за порушення прав громадянина.

Олійник промовчав.

«Чого він причепився? — неабияк перелякався Чистяков. — За машину? Таж номери в порядку і кузов уранці помив… Ану спробую пристрахати. А може, й вдасться…»

— Я не хто-небудь, а дружинник… І двоюрідний братуха в Києві у міліції працює… Може, доводилось чути, — Чистяков пригадав прізвище слідчого, що притягав його до кримінальної відповідальності за спекуляцію, — про майора Новохатнього Павла Арсеновича… — Ви не розмовляйте, — попередив Олійник. — Червоне світло! Дивіться за дорогою, отак буде краще.

Чистяков замовк. «Певно, в магазині засідку влаштували… Злапали Бабченка та Сергія Олександровича… Змитись би, а я чогось чекав… І як здихатися оцього. Так просто з ним не справишся, — кинув швидкий погляд на Олійника. — Здоровий… А якщо цюкнути по скроні гайковим ключем — тоді йому амба… Машина? Дідько з нею! Не моя. Рано чи пізно кидати…»

— Ви не туди звернули, — сказав Олійник. — Є коротша дорога.

— Знаю. Але там заборонений знак повісили, — збрехав Чистяков.

— Вранці проїжджав і ніякого знака я не бачив.

— Ви не бачили, а я бачив. На те й шофер. Порушу правила, то самі ж і присікаєтесь.

На цю малолюдну вулицю Чистяков звернув навмисно. Тут він знав один прохідний двір. «Зараз, гад, я тобі покажу!» — заскреготав він зубами і, зненацька круто вивернувши руль, на ходу вистрибнув.

Машина, втративши управління, врізалась у ліхтарний стовп. Почувся тріск, скрегіт металу, дзенькіт розбитого скла.

Гострий біль обпік обличчя Олійника, кров залила очі. Він щосили рвонув дверцята, їх заклинило. Насилу протиснувшись через розбите переднє вікно, Олійник виліз з машини І стрімголов кинувся в підворіття слідом за злочинцем. На ходу обтер кров хусточкою, і, важко дихаючи, оглянувся… Чистяков зник.

НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

Чернушкін застав Бабченка в підсобному приміщенні. Той приймав прогумовані плащі. Сів осторонь на запобігливо підсунутий Бабченком стілець.

Вчора увечері Макогон приніс перекуплені в Баку у «фарцовників» сто сорок доларів, десять золотих п'ятірок і три імперіали царського карбування. Між ними розгорівся справжній торг, якому позаздрили б завзяті базарні перекупки. Справа дійшла до взаємних докорів, образ, лайок… Макогон хапав свій вигорілий солом'яний капелюх, викрикуючи, що його ноги більше не буде в цьому домі, але в останню хвилину повертався і спускав карбованець-другий. Знову розгорявся запеклий торг. Кінець кінцем обидва домовилися про ціну. Слинячи пальці, Макогон тричі перелічив гроші і лише тоді витягнув загорнуті в брудну носову хусточку золоті монети й долари.

Коли справу було закінчено, Чернушкін сказав, що в Півня є сім ратинових пальт, і запропонував відвезти їх в Баку. Макогон розвів руками — людину, через яку він збував пальта, арештували… Саме це і привело Чернушкіна до Бабченка.

Прийнявши товар, Бабченко підійшов до гостя.

— Даруйте вже, — оскирився він повним ротом золотих зубів. — Примусив чекати. Нічого не зробиш — служба… З якої нагоди мали ласку завітати до нас, Сергію Олександровичу?

Але той не відразу виклав мету свого приїзду. Спочатку поцікавився, як іде торгівля, чи не було перевірок, що нового, і лиш тоді перейшов до справи. Усмішка зникла з обличчя Бабченка. Він почав відмагатися: магазин маленький, пальта з ратину літньої пори — товар не ходовий, не по сезону… Коли вже на те пішло, він, з глибокої поваги до Сергія Олександровича, рискне, але може взяти не більше як три пальта.