— Віт, у двір! — прошепотіла і відпустила поводок.

Собака обнюхував двір, а його хазяйка в цей час постукала у вікно.

Вийшов Хатагов.

— Що трапилось?

— Ти що, не бачиш? — Крістіна показала на Віта, який нишпорив по закутках двору. — За собакою зайшла! Зірвався з повідка! — сказала на випадок можливого нагляду за нею, якщо прийдеться пояснювати, чому заходила до Хатагова.

Вона подала Хатагову маленький згорток і тихо мовила:

— Зліпок. Потрібен ключ…

— На коли?

— Операція завтра ввечері.

— Гаразд. У мене є слюсар, він зробить. Але вам сюди приходити не можна: вулиця зараз під наглядом патрулів. Когось шукають. Небезпечно.

— Де і у кого я візьму ключ?

Хатагов задумався.

— Скоріше. Патруль скоро повернеться, — квапила Крістіна.

— Чи зможете завтра в обід прийти на базар? — спитав Хатагов.

— Зможу. Буду прогулювати собаку.

— Тоді слухайте: на базарі, біля скоб’яного кіоска, буде торгувати рукавичками моя хазяйка, ви її знаєте. Підійдете до неї і поцікавитесь товаром. Вона вам покаже чоловіка, від якого одержите ключ. Здається, повертається патруль…

Крістіна шарпнула за поводок.

— Додому, Віт!

…Базар жив своїм життям. Торгували цивільні й військові. Тут були німецькі та румунські солдати й офіцери— продавали панчохи, дитячі ковдри, борошно… Крістіна, уникаючи зустрічі з поліцаями і гітлерівськими вояками, утримуючи на повідку Віта, пробилася на протилежний бік базару, де торгували шкіряними товарами. Підійшла до Хатагової.

— У вас є рукавички мого розміру?

— Треба пошукати, — Хатагова нагнулась до свого мішка. — Зараз він підійде, — пошепки мовила.

Крістіна почула за спиною чоловічий голос:

— Панночко, купіть мої рукавички.

Повернулась: перед нею стояв молодий хлопець у кубанці, зсунутій на потилицю, і тримав у руках добру дюжину рукавичок.

— Візьміть, будь ласка, оці — не пошкодуєте.

Крістіна одягла рукавичку на ліву руку і наштовхнулась пальцем на ключ.

— Ти чого це перехоплюєш покупця? — накинулась на хлопця Хатагова. — Бач, який знайшовся! Ану іди геть!

— Мовчати! — гримнула Крістіна і відійшла з хлопцем праворуч. — Я купую те, що мені подобається…

Прогулюючись пустельними, вітряними вулицями Ставрополя, Крістіна і Віллі востаннє узгоджували свої дії.

План Бергер був такий: після того, як Готенхауз вибив з дверей номера старий замок, він не зміг на його місце установити новий, бо там утворилася дірка, і він змушений був приладнати так званий «англійський» у другому місці дверей, а дірку було забито чорним диктом. Зроблено все це наспіх, ненадійно. Отже, дикт можна легко видавити з коридора.

Отвір був достатньо широкий, і Крістіна вирішила скористатися ним для того, щоб звідти, з номера, фотографувати «привидів» Хейніша, яких Віллі Майєр проводитиме до оберштурмбанфюрера по коридору, освітленому в достатній мірі для надчутливої плівки.

— Ще раз про порядок наших дій. — мовила Крістіна. — У зручний момент, коли в коридорі нікого не буде, ви видавлюєте фанерку і відмикаєте номер. Після того стукаєте до мене. Тричі по два коротких удари.

— Тричі по два коротких, — повторив Майєр.

— Я зачиняюся в номері. Агентів проводьте до Хейніша без поспіху, серединою коридора.

— Це зрозуміло…

— Скільки їх буде?

— Хейніш сказав — четверо.

— Ви їх знаєте в обличчя?

— Ні. Знаю тільки резидента.

— Хто він?

— Якийсь Шеварладзе, займає керівне становище в Північно-кавказькому легіоні[17]. Він очолюватиме групу цих агентів.

— Як же ви будете зустрічати їх, коли не знаєте в обличчя?

— При вході до готелю мені їх будуть передавати співробітники СД, з якими ці агенти мають зв’язок.

— Вони зустрінуться між собою?

— Ні. Виводити з готелю буду другим ходом. Агенти не повинні знати один одного. їх імена, псевдоніми, місця осідання відомі лише Хейнішу і резиденту.

— Отже, Хейніш розмовлятиме з агентами поодинці?

— Так. В присутності резидента — він повинен знати своїх підлеглих.

— Скільки це триватиме?

— Максимально — дві години.

— Це добре, — полегшено зітхнула Крістіна.

— Хвилюєтесь? — співчутливо запитав Віллі.

— Трохи…

— Не варто — я ж вас страхуватиму, — заспокійливо мовив він.

Крістіна вдячно всміхнулася. Звісно, страховка Майєра не зайва. Навіть необхідна. Тільки йому не відомо, що Марков з підпільниками подбали й про це.

Її страхуватиме однорукий натирач підлог, що двічі на тиждень натирав уночі паркет коридорів. Скільки разів вона бачила цього непримітного, мовчазного чоловіка і жодного разу не звертала особливої уваги. Як і всі мешканці готелю. І от, виявляється, він — товариш, друг, боєць таємного фронту, лінія якого пролягає й по готельних коридорах… Сказати Майєрові? Мабуть, треба. Бо ще прожене. Але без подробиць. Лише натякнути, і край.

— Сьогодні вночі натиратимуть підлогу, — сказала вона.

— Про це не турбуйтеся: скасуємо! — запевнив Віллі.

— Не треба! — коротко наказала Крістіна.

— Чому? — здивувався Майєр.

— Взагалі не чіпайте натирача підлог, — замість відповіді додала вона.

— Зрозуміло… Ну що ж, нехай собі порається…

— І ще, Віллі: нам необхідний запис розмов.

— Це неможливо! — заперечив Майєр.

— Що заважає?

— Ну, самі подумайте…

— Я подумала. Треба створити необхідність перепису плівки. Може ж вона, наприклад, порватися?..

— Трапляється…

— Чому ж не може трапитися у вас?

— Зрозумів. Попробую зробити. — І, щось згадавши, задоволено додав: — Як добре, що я сказав Хейнішеві, що не вмію поратися з магнітофоном. Він не нарікатиме на мене, якщо пошматую плівку. Сам примусить склеїти і переписати. Йому, зрештою, що потрібно? Аби якісний запис…

— А ви казали — неможливо, — з докором мовила Крістіна.

— Ще не звик…

— Швидше звикайте, Віллі! Ну, що ж, здається, погодили все.

— Так!

— Тоді повертаємось до готелю.

…Тихий стукіт у двері. Тричі по два коротких удари. Час. Крістіна навшпиньках рушила до дверей. Віт тривожно підняв голову.

— Лежати! — наказала вона і вийшла в коридор.

Була в нічному халатику і м’яких кімнатних шльопанцях. У рукавичках. У дальньому кінці коридора спиною до неї совав ногою по паркету однорукий натирач підлог. Більше нікого. Мить — і вона просковзнула до номера Готенхауза. Обережно натиснула на двері. Тихо клацнув «язичок» замка. Все! Двері знову замкнені.

У номері було темно. Витягнувши руки, щоб не зачепитися, добралася до вікна і розсунула важкі штори. Стало світліше. Принаймні вгадувались обриси предметів. Намацала стілець і присунула його до дверей. Сіла. Глянула в отвір. Упевнилася, що фотографувати можна. Витягла з кишень «Мінокси». Лишилося одне — сидіти і чекати.

Аж ось — нарешті!

У коридорі з’явився Майер і зник на сходах. Однорукий навіть не озирнувся, так само ритмічно натирав підлогу. Крістіна була напоготові.

Од сходів з’явився незнайомець. За ним — Майєр. Крістіна аж прикусила губу з досади: перший «привид» ішов у кудлатій шапці, що затуляла йому навіть очі. Небагато дасть його фотокартка…

Майєр щось сказав незнайомцю. Той рвучко зняв шапку. Виявився геть голомозим. Важлива прикмета… Молодець, Віллі! Вчасно зорієнтувався… Клацнув фотоапарат. Клацнув другий. Майєр провів «привида» до Хейніша.

Однорукий не озирався. Натирав підлогу.

І знову сидіти і чекати. У темряві й тиші…

Вона не знала, скільки минуло часу, коли з’явився четвертий візитер. Сфотографувала і його. Все! Діло зроблено. Втоми не відчувала. Поставила на місце стілець. Глянула в коридор. Нікого. Тільки однорукий натирає підлогу. І коли вона вже взялася за ручку дверей, раптом побачила: прямо на неї йшов Жора Шмот. Він так несподівано з’явився і так швидко йшов, що однорукий не в силах був чимось допомогти. Що робити? Шмот вже витягав з кишені ключа. Вона сховала один фотоапарат під халат і кинулася до вікна. Трохи розгубилася. Залізні лещата лихих обставин нараз стиснули, мов капкан. Відчинила вікно, щоб вийти на покрівлю і перебути там, поки Шмот не покине номера. Спуститися униз, у двір, було неможливо, хоч близько й звисала пожежна драбина. Внизу стояла варта. І вулицями походжали патрулі…