Изменить стиль страницы

— Пусте! Краще я вам зараз дам перший урок, як користуватися магнітофоном. — Хейніш поляскав по металевому ящику, що стояв у нього на журнальному столику, зняв кришку. Увігнав штепсель в розетку. Засвітилася червона сигнальна лампочка. Майєр з цікавістю спостерігав. Він знався на магнітофонах і збрехав про всяк випадок. Щоправда, цей новенький магнітофон був незнайомої конструкції — техніка, особливо секретна, вдосконалюється швидко.

— Ви чували свій голос у записі?

— Не доводилося, пане оберштурмбанфюрер.

— Це те, що мені зараз треба. Кажіть, я записую…

— Що казати?

— На ваш вибір, що заманеться…

Справді, що сказати? Особливо враховуючи, що запис у Хейніша може лишитися…

Віллі виструнчився, клацнув закаблуками і, мов на екзамені, виголосив «фюрер-принцип», втілений у статуті та практичній діяльності всіх організацій СС:

— Нація, імперія, фюрер! Фюрер діє! Фюрер творить! Фюрер думає за всіх нас! Авторитет і влада фюрера безмежні. Ми обожнюємо фюрера!

— Хайль Гітлер! — ревнув і собі Хейніш і лише після цього натиснув на клавіш. — Зараз перемотаємо плівку. — Натис на інший клавіш. — Тепер послухаємо. Вмикаю!

Магнітофонні кола оберталися спочатку нечутно. Аж ось залунало: «Кажіть, я записую…» — «Що казати?» — «На ваш вибір, що заманеться…»

— Ну, що скажете? — запитав Хейніш, коли вони прослухали запис.

— Про що?

— Про запис!

— Чистий. Звук добрий.

— Я не про це, — не терпілося Хейнішу. — Я питаю про голоси? Ви їх упізнали?

— Ваш — упізнав, мій — як чужий. Аж не віриться.

— Отож-бо воно і є! — задоволено мовив Хейніш. — Уявляєте: ніхто не впізнає власного голосу. Чому?

— Хтозна…

— Пояснення просте: людина чує свій голос із себе. Вона не чує себе іззовні, тому й не впізнає власного голосу. Він здається іншим за тембром.

— Розумію. Але яке це має практичне значення?

— До цього ми й підходимо.

Хейніш вимкнув магнітофон, накрив футляром.

— Обергрупенфюрер Кальтенбруннер запропонував мені працювати в групі «Цепелін».

— Щиро вітаю вас з високим призначенням, пане оберштурмбанфюрер!

— Дякую! Я вважаю, що ми добре спрацювалися з вами, Віллі…

— О! Радий це чути.

— І тому не забув про вас. Ви їдете зі мною в Берлін!

— Не знаю, як і дякувати…

— З подяками — потім! — замахав рукою Хейніш. — Річ у тім, що на «Цепелін» ми з вами починаємо працювати вже зараз. Тому я не в усьому можу довіритись своїм, уже, по суті, колишнім, підлеглим.

— Починаю розуміти.

— У мене є кілька агентів, яких я лишаю для роботи в тилу ворога. Всі вони — з місцевих унтерменшів. Я маю намір провести з ними бесіди і записати розмову на плівку. Непомітно. Ваше завдання: обладнати магнітофон у себе в номері. Мікрофон замаскувати у мене.

— На коли?

— Бесіди відбудуться післязавтра, вночі. З кожним агентом розмовлятиму окремо. Запис — чудовий гачок!

— Хіба письмове зобов’язання менш надійне?

— Ви, Майєре, оперуєте категоріями європейської цивілізованої людини і тому подекуди забуваєте, що маємо справу з дикунами. На них запис справляє приголомшливе психологічне враження! Особливо сильно діє власний голос, що лунає ніби чужий. Додайте ще відповідний зміст… Зрозуміли?

— Так точно!

— Дійте!

Але Віллі Майєр не пішов, як належало, а якось непевно, що не схоже було на нього, мовив:

— Дозвольте звернутися, пане оберштурмбанфюрер!

— Щось не ясно?

— Я не з цього приводу. У зв’язку з від’їздом до Берліна…

— Кажіть!

— Мені здається, — сказав Майєр, і в його голосі раптом забриніла суворість, — було б негарно з мого боку покинути напризволяще дитину фронтового товариша.

— Про що ви? — здивувався Хейніш. — Що за дитина? Чия?

— Адольфа Шеєра.

— Що?!

— Хіба ви не помітили?

— Що?

— Фрейлейн Бергер вагітна.

Хейніш замислився:

— Розумію… Але чи певні ви?

— Я не певен — я знаю. Вона носить дитину Адольфа Шеєра, що загинув на бойовому посту.

— Вона не обмовилася мені про це ані словом. Навіть не натякнула.

— Соромиться.

— Дурненька!

— Дівоча цнотливість, знаєте… І шлюб не зареєстровано.

— До чого ви ведете, Віллі?

— Фрейлейн — сирота. Рідних у неї нема. Єдина надія — це мати Адольфа, Патріція Шеєр. Але чи прийме вона молоду матір з позашлюбною дитиною? Чим довести, що дитина Адольфа? Фамільна схожість виявляється згодом, і то не завжди. Адже дитина не обов’язково може бути схожа на батька, буває — на матір…

— Так, важкеньке питання! — крекнув Хейніш, але його хитруватий вигляд суперечив цьому твердженню. І він додав: — Здається, я знаю, як уладнати справу.

— Справді? — зрадів Майєр.

— Я слів на вітер не кидаю!

— О, пане оберштурмбанфюрер…

— Зайдіть до мене разом з нею.

— Слухаюсь!

За хвилину виструнчена шарфюрер Бергер відрапортувала:

— З’явилася на ваш виклик, пане оберштурмбанфюрер!

— На запросини, — люб’язно виправив її Хейніш, даючи зрозуміти, що розмова не матиме офіційного характеру. — Цього разу тема нашої розмови буде далекою від службових справ.

— Слухаю вас!

Хейніш запитав руба:

— Чому ви не повідомили мені, що готуєтесь стати матір’ю?

— Не думала, що вас це може цікавити.

Хейніш повчально підняв палець:

— У службі безпеки, фрейлейн, працюють люди, серед яких дружба вважається однією з головних позитивних рис. Більш того, на це є навіть відповідна графа в особистих анкетах. СД — одна велика, міцно збита сім’я, батько якої наш улюблений фюрер! Таким чином, ваша вагітність для нас, лицарів імперії, значною мірою теж є справою службовою, а не обмеженою колом ваших особистих, приватних турбот. Що ви скажете на це, Віллі? — звернувся він до Майєра, намагаючись розтягти службово-емоційний ефект.

— Цілком поділяю ваші мудрі міркування, пане оберштурмбанфюрер! Нема такої сфери громадського життя, до якої була б непричетна СД. Звісно, фрейлейн Бергер в силу обставин, які склалися в її житті, може цього й не знати.

— Ясна річ. Вона — фольксдойче. Наші принципи прості й зрозумілі. Між іншим, маємо наказ, що усім жінкам рейху треба бути матерями. Чи знаєте ви, фрейлейн, хто його підписав?

— Я про це вперше чую, — відповіла Крістіна щиру правду.

— Шеф СД, обергрупенфюрер Кальтенбруннер! Тепер ви зрозуміли, яку велику помилку зробили, приховавши від мене факт вашої вагітності? Вас якоюсь мірою виправдовує лише те, що ви досі не обізнані з деякими аспектами побутового життя рейху. А всі вони зводяться до одного: кожен живе для фюрера, для рейху, для остаточної перемоги. І в цьому розумінні народження дітей набуває стратегічного значення, тобто є часткою військової дисципліни на службі вищим інтересам нордичної раси.

Хейніш розцвітав у менторському запалі.

— Прийде час, і ми з допомогою наших високопатріотичних жінок перетворимо наш рейх в глобальний розплідник висопородних арійців! Уже зараз віддані фюрерові жінки забезпечують майбутню велич рейху добірними солдатами, не керуючись застарілими патріархальними уявленнями про шлюб і моральними догмами струхлявілого світу.

— Я не знала про це, — мало не пошепки мовила Крістіна.

Вона справді нічого подібного не чула. А між тим нацисти послідовно проводили політику шлюбно-сімейних стосунків, керуючись настановою фюрера про нагальну потребу «передусім перетворити шлюб із стану довготривалої расової ганьби в інститут високої святості, покликаної продовжувати образ і подобу божу».

Нічого не знала вона й про те, що в Німеччині уже існували свого роду злучні пункти, де відібрані з «породистих» есесівців жеребці, забезпечені висококалорійними спецпайками, опліднювали молодих жінок, яким ці примусові злучки були піднесені як «священний обов’язок перед рейхом». Шеф служби безпеки Кальтенбруннер, на наказ якого посилався Хейніш, чорним по білому накреслив: «Аби забезпечити німецькій нації панівне становище і водночас збільшити германське населення, необхідно зобов’язати всіх неодружених і пошлюблених німкень, у яких поки нема чотирьох дітей, народити до 35-ти років чотирьох дітей від чистокровних і здорових німців. Жодного значення не має та обставина, одружені ці чоловіки чи ні. Кожна сім’я з чотирма дітьми може віддати свого чоловіка для виконання цього завдання». А ось і теоретичне обгрунтування міністра землеробства Дарре: «Так само, як відродили ганноверського коня, добираючи породистих жеребців та кобил, ми шляхом добору відродимо чистий тип нордичного німця». І зголоднілі по жінках есесівські жеребчики, відбуваючи у відпустку до фатерлянду, одержували узаконений «привілей» на опліднення тилових кобил, яких лишень уподобають. Кобилам за кожен високопатріотичний статевий акт вручався за кошторисом одноразовий «подарунок фюрера» за стійкою таксою: буханець хліба, півкілограма конячої ковбаси, окраєць маргарину, три пакуночки сахарину, пляшка вина. Решта — від щедрот самого жеребця…