— То що ж, обер-лейтенанте, заглянемо в багажник моєї машини і перевіримо, чи не побилися пляшки? Я миттю, але за цю мить ви неодмінно надумайте гарну нагоду. — Шеєр вийшов з кімнати, а коли за якихось три хвилини повернувся, то в руках тримав пляшку, загорнуту в папір. Запитав значуще: — То що, є нагода?

— А що у вас? — пожвавішав Шютце.

— Е ні, не одразу! Пляшка у папері така ж таємнича й спокуслива, як гарна жінка у сукні. Тому до неї, як і до жінки, потрібен підхід…

— Ну, коли так!.. — з удаваною погрозою мовив обер-лейтенант. — То у мене, аби стяти їй голівку, є надійна старовинна зброя, котру таки варто замочити, — і Шютце вказав на вузький, видовжений згорток. Натякнув: — Теж у «сукні»… Оголити?

— Безумовно!

Обер-лейтенант нахилився, порпаючись над своїм скарбом, і нараз рвучко повернувся. В його руках синюватим металом зблиснув вузький клинок. Мовив хвальковито:

— Справжній хевсурський меч! Зброя переможених.

— О, це дійсно коштовний трофей! — радо підхопив Шеєр.

— Ще б пак, можна сказати — музейна річ.

— Дозвольте поглянути?

— Будь ласка.

Шеєр уважно оглянув клинок і спокійно, хоч і з легкою іронією, зазначив:

— Так, справді давня річ. Гадаю, цей меч було виготовлено ще до першої світової війни, десь на початку двадцятого століття. Приємно тримати в руках чудову німецьку зброю…

— Ви що верзете, гауптмане? — витріщився Шютце.

— А ось дивіться — мініатюрне тавро біля рукояті — «Золінген». Атож, колись наші золінгенівські зброярі виготовляли зразкові імітації хевсурських мечів і вигідно збували їх тут як місцеві сувеніри.

— Кат би їх узяв! — вилаявся спересердя обер-лейтенант. — Виходить, я пошився в дурні!

— Чому? Є нагода випити за уславлену німецьку зброю! А у мене — таки місцевий виріб, грузинський коньяк. Знавці запевняють, що він нічим не поступається французькому, а деякі гурмани навіть надають йому перевагу.

— Коли так, — жваво відгукнувся Шютце, — то ввіллємося до лав цих прихильників переконаними добровольцями!

Опісля минулих відвідин офіцерської їдальні, де Шеєр вперше здалеку показав себе Крістіні Бергер, гауптман знав, що обер-лейтенант хмеліє швидко. Пересвідчився наочно. Але там хоч були наїдки на закуску, а тут — чарка і цигарка до рота. І зараз, хоч Шютце хилив чарку за чаркою, та незчувся, як перейшов на товариське «ти» і вже мало не освідчувався у своїй приязні.

— Гарна ти людина, кореспонденте… Що мені подобається в тобі — не мацаєш жалюгідні пфеніги в кишені… Бо куди не кинь — самі скнари та здирники… Шкода, що у нас з тобою різні шляхи.

— Цебто в якому розумінні?

— А в такому, — раптом похнюпився Шютце. — Тебе чекають Берлін, вино, жінки, розумне товариство і напевне наукова слава… А мене, — він почав п'яно рахувати по пальцях, — Азербайджан, Грузія, Іран, Афганістан, а далі — Індія з її джунглями, отруйними зміями, малярією і холерою… І все — крізь бої та смерть…

— А ти певен, що дійдемо?

— Ха, само собою! Туди на з'єднання з нами вже сунуть через Єгипет війська Роммеля. А ми — ось тільки візьмемо Владикавказ! Далі — шлях вільний…

— Дещо я вже чув про це, ще у Берліні… Та от халепа — росіяни щось не складають зброї. Я ж оце зараз на власні очі бачив, як вони б'ються. Від танкової дивізії Траугота Герра майже нічого не лишилося. А Ельхотові ворота замкнені сьогодні, як і десять днів тому. — Шеєр з сумом зітхнув: — То було жахливе видовище, коли з полум'я виносили геть обгорілого генерала Хольмана… Де ж вона, ота Індія?

— Не потерпай, Адольфе, на те й війна. Герр та Хольман не перші генерали, що наклали головою у цій борні… А Владикавказ ми таки неодмінно візьмемо!

— Звідки у тебе така певність? А якщо візьмемо, то, вибач, коли?

Шютце поблажливо обійняв Шеєра за плечі, змовницьки нахилився до вуха.

— Чи тямиш ти, що то за один — Клейст? Скажу: справжній і непідробний військовий геній! Розумник! Росіяни зміцнили свої сили тут, в Ельхотових воротах, а тим часом Клейст… Ха, якби ж то росіяни знали, що він насправді замислив… Хлюпни до склянки ще! Пити — то вже пити!

Шеєр охоче налив. Шютце жадібно вихилив чарку, похапливо запалив чергову цигарку.

— За кілька днів події розгорнуться, — промимрив він.

— Ще по чарці? За події?

— Можна…

Шютце ще хильнув. Потягся до планшетки, вийняв з неї карту.

— Ось тут розгорнуться, — п'яно тицьнув пальцем десь праворуч від Ельхотових воріт. — Тепер збагнув?.. Геніальний задум! Для росіян — мов грім з ясного неба… Туди вже перекидаються війська, — він засунув карту до планшетки. — Все зрозумів? Розтрощимо росіян броньованим кулаком, а поки що — нехай стовбичать на своїх воротах, доки ми не захопимо весь дім.

«Звідки ж саме готується новий наступ? — чекав Шеєр, бо надто недбало тицяв Шютце пальцем до карти. — Може, перепитати, — майнула думка. — Ні, так грубо про військові таємниці не розпитують. Хто зна, що пригадає цей Шютце на тверезу голову. Найменша необережність і… Несумнівне одне: німці готують удар в іншому місці. Якщо праворуч… Це обхід!»

— Ти ж тільки, Адольфе, про це, — Шютце притулив пальця до губів, — т-с-с, нікому… Ані пари з рота! То я лише тобі: адже ти все одно про це писатимеш…

Шеєр посміхнувся.

— Це точно! Але, обер-лейтенанте, не залишати ж нам пляшку. Вип'ємо за успіхи наших військ! — Шеєр підняв чарку, з щемом думаючи про тих, що ось зараз, ось і цієї миті стоять на смерть, відбиваючи шалені атаки фашистських загарбників.

— За зустріч у Владикавказі! — звівся на ноги з чаркою в руці Шютце. — Там відсвяткуємо перемогу за всіма правилами.

— Неодмінно!

— Із красунями, як ти мені, Адольфе, обіцяв. Ще не забув?

— Якщо не помиляюсь, тебе приваблюють осетинки?

— Точно! Значить — не забув…

Розділ дванадцятий

ЦІНА І БЕЗЦІНЬ

Задум Клейста — план Клейста— дії Клейста… Він був завчасно з'ясований і повідомлений і все ж виявився фатальною несподіванкою, що зламала лінію фронту і сталевими клинцями танкових ножиць шматувала заскочені зненацька, відірвані одна від одної радянські частини, що втратили зв'язок зі штабом, а відтак пружність координованих дій.

Три тижні не вщухав штурм Ельхотових воріт, що відчиняли Алхан-Чуртську долину — шлях на Грозний, Махачкалу і Баку, а також на столицю Північної Осетії Орджонікідзе і далі — на Військово-Грузинську дорогу і Дар'яльську ущелину, до серця Іверії Тбілісі. Штурм дедалі слабшав, але не вщухав ані на день. Клейст знімав з позицій пошарпані частини, але назад вони вже не поверталися. Дивізія СС «Вікінг» взагалі була перекинута в район Сталінграда. Здавалося, становище стабілізується, німці виснажилися, їхній «залізничний» графік зруйновано. Аж раптом з району Баксаненка і Старої Фортеці Клейст завдав нищівного удару — у наступ на столицю Кабардино-Балкарії Нальчик ринули одразу дві танкові дивізії, за ними — гірськострілецька дивізія румунських вояків, посилена ударними моточастинами німецької піхоти. 26 жовтня командування групи армій «А» доповідало фюрерові, що особисто керував кавказькою операцією під кодовою назвою «Едельвейс» по телефону через Сталіно — П'ятигорськ — район Нальчика, сидячи в бетонованому підземному лігвищі «Вервольф» під Вінницею: «У районі 1-ї танкової армії наступ на Нальчик, вочевидь, захопив супротивника зненацька. Танкові дивізії вже першого дня просунулися до Псиганса, деякі їх частини звернули на північ і створили передумови для оточення приблизно чотирьох дивізій супротивника. Знищення цього угруповання мусить завершитися за кілька днів. Супротивника відкинуто в гори. Уявляється, що просунення танковими силами в південному, а потім у східному напрямі на Орджонікідзе відкриє широкі перспективи…» Танкова підкова захопила Нальчик. Запеклі бої зруйнували Чіколу, Дігору, Ардон і Кірово. Зранку 2 листопада ворог силами до 100 танків прорвав зовнішній обвід Орджонікідзевського укріпленого району на дільниці Фіаг-Дон — Дзаурікау і передовими частинами вийшов до передмістя столиці Осетії. Увечері того ж дня він захопив Гізель — місто за якийсь десяток кілометрів на північ, обійшовши з півдня намертво замкнені Ельхотові ворота. На безпосередніх підступах до Орджонікідзе, на вкрай вузькому фронті, ворог страхітливою потугою атакував гірське селище Майрамадаг, яке захищала лише зведена бригада з курсантів військово-морських училищ. І знову, як це було в Одесі і Севастополі, Керчі і Новоросійську, а тепер далеко від моря, в крученому хаосі захмарних гір, зринуло моторошне для ворога словосполучення «чорна смерть» — моряки стояли непохитно проти цілої гірськострілецької дивізії і абверівського полка спеціального призначення «Бранденбург», посилених авіацією, гірською артилерією і шістьма десятками «тигрів», обладнаних для бойових дій у горах. Майрамадаг намертво замкнув Суарську ущелину, що прямо вела до Військово-Грузинської дороги. Військова машина вермахту знову починала гальмувати, та це не завадило генералові кавалерії фон Макензену самовпевнено надіслати фюрерові хвальковиту телеграму: «Сили супротивника, що до останнього часу знаходилися на західному березі Тереку, можна вважати знищеними… Залишки їх, відкинуті в гори, йдуть назустріч своїй загибелі… Переслідування супротивника в напрямі Владикавказа триває». Смертельна небезпека чорною хмарою зависла над сивим Кавказом…