— Слухаюсь, пане оберштурмбанфюрер!

Увечері фрейлейн Бергер, засмучена і враз змарніла, тихо спитала Майєра, дивлячись кудись убік:

— Віллі, скажіть правду… Він…

Майєр поквапився відповісти. Хоч не наважився сказати прямо — «загинув», але й не лишив надії:

— Літак розбився у горах. Втішних вістин нема…

Цієї миті Крістіні здалося, що в ній ворухнулося життя…

Першого дня, — а може, і другого, і третього? — у свідомості спливав один-єдиний спогад.

… Усе бовваніло, мов у тумані, і лише. звуки мозок сприймав чітко. Чув голоси, потім бачив бійців і спочатку не тямив, що говорять про нього:

— Диви, офіцер…

— Може, мертвий?

— Де мертвий? Баньками блимає…

— Ану, подивимось, що у нього в цій коробці?

І тут жах охопив Калину: засвітять плівку! Страшним зусиллям зібрав волю і всю її вклав у пекучий хрип:

— Не чіпайте!

— Ого, забалакав російською мовою!

— Повідомте в особливий відділ… Підполковнику Іриніну…

— Що робити, й самі знаємо…

Перед ним виріс сержант з автоматом.

— Негайно!.. Повторюю: Іриніну!..

Сержант повернувся до бійця:

— Чув? Повідомиш спершу лейтенанта…

Високо, в блакитному небі кружляло кілька «мігів». Ліворуч від них, ніби поступаючись небесним простором, тулилося до гір кілька цупких хмаринок. А під горами валував чорний дим, це там, де незграбно стирчав угору хрестоносний хвіст німецького аерофоторозвідника.

«Чи встиг Сорокін покинути літак? — майнула неспокійна думка. — Де він? Чому його нема?»

Праворуч гнівно вибухала гарматна пальба. Значить, неподалік лінія фронту. Калина намагався звестись хоч на лікті, звільнитися від парашута, та гострий біль у потилиці обпікав вогнем, знесилював і притискав до землі.

«Скільки ж тут лежу?» — занепокоєно подумав він.

Звідкілясь долинув гуркіт мотора. Він звів очі до неба. «Ні, це не літак… Це десь тут, на землі…» Побачив: підкотили «віліс» і «санлітучка». А Калина все збирав по краплині свідомість, щоб пильнувати за своїм фотоскарбом розвідника.

І лише коли почув голос генерала Роговцева, знову впав у морок невідомості. І тепер, коли поверталася пам'ять, навіть не відав, що це було — жахний сон чи реальність?

За дверима почулися невиразні голоси, але він впізнав їх, і, може, тому, що вони його схвилювали, в голові вияснилося, ніби клацнув якийсь вмикач освітлення. За дверима йшла типова госпітальна перепалка:

— Намагайтеся не перевтомлювати хворого.

— Навіщо перевтомлювати, дорогий лікарю! Ще слово, і ви з мене зробите хворого! Я сидітиму тихо, як мишка! Зовсім маленьке мишеня…

— Анзоре! — кволо покликав Калина.

— Ага! — заволав за дверима Тамбуліді. — Чуєте? Кличе сам! Які ж можуть ще бути розмови?

Двері рвучко розчахнулися, і до палати увійшов несподівано білий, як у зимовому маскхалаті, сяючий усмішкою Анзор.

— Ну чого дивишся, генацвале?.. Ну я… Ну Анзор… Ну прийшов… Ну чого дивитися?..

Калина щасливо позирав на нього, в душі тепліло, до горла підбирався судомливий клубок.

Тамбуліді підсунув до ліжка стілець і таємниче зашепотів:

— Знаєш, Костю, яка прикрість — вай! — розжалували тебе з гауптманів і позбавили нагороди… Жах! А потім підвищили у званні і дали іншу нагороду… Тепер ти наздогнав мене — теж майор і перегнав — орден Червоної Зірки маєш…

— Анзоре, я такий радий, що бачу тебе…

— Ну от — радий… А лікар каже: «Не перевтомлювати хворого». «Навіщо перевтомлювати, — це я кажу, — я ж йому підбадьорливі ліки несу». А він — до мене в сумку. «Це підбадьорливі?» — галасує і дістав пару пляшок кахетинського. «Так, генацвале, сто років життя гарантує!»

Калина слухав майора Тамбуліді і щасливо всміхався.

— Як же він спромігся обшукати тебе?

— Сам дивуюсь. Я його грізно питаю: «Давно цим займаєтесь?» А він мені зухвало: «Чим?» — «Пограбуванням поранених», — пояснюю чемно. Що тут сталося, що тут сталося — страх! Він як заволає на мене: «А я ось зараз вашому генералу подзвоню!» Ну я, звісно, вмить перелякався на смерть. Тремчу перед ним. Що робити, що робити? Аж тут мене осяяло — знайшов геніальний вихід. «Навіщо дзвонити, дорогий? — кажу. — Я пожартував, розумієш? Ха-ха-ха, розумієш? Завтра свято, розумієш? Бери вино, пий до дна за Перемогу, живи сто років, дорогий!» Отак, Костю, я і доп'явся до тебе…

Весь час, оповідаючи, Анзор непомітно порпався у сумці. Раптом у палаті запахло чимось смачним, вельми спокусливим і для Калини геть забутим. Він звів очі на Анзора і побачив того з двома разками шашликів на здоровезних, мов шпаги, шампурах.

— Ах, ах! — у захваті промовляв Анзор. — Який аромат! Казка!.. Бачиш — закуску приніс… Чого дивишся? Кушай, дорогий, на здоров'ячко. Спецзамовлення виключно для тебе! Є тут у мене один такий знайомий, Ахмед, живого баранця на голому камені дістане!..

— Ой Анзоре, ти невиправний.

— А ти не хвилюйся — моїм боржником будеш! Коли приїду до тебе, варениками з вишнями розрахуєшся.

— Ну, Анзоре!

— Сам знаю. Все Анзор та Анзор… Жах! Генерал тобі привіт передає, обнімає, цілує і навіть веселі анекдоти розповідає… І все заочно, все через мене. Анзор сюди, Анзор туди… І взагалі, як тебе тут лікують? Погано лікують! А все чому? Бо радіо мовчить! Чому вимкнули? Радіо сьогодні для кожного пораненого бійця — найкращі цілющі ліки!

Він увімкнув репродуктор, і в палаті залунав спокійний, трохи глухуватий, зі специфічним грузинським акцентом голос, що рівно і неквапно карбував, як завжди, точні, дохідливі і виважені слова:

— Я думаю, ніяка інша країна і ніяка інша армія не могли б витримати подібну навалу озвірілих банд німецько-фашистських розбійників та їхніх сателітів. Тільки наша Радянська країна і лише наша Червона Армія здатні витримати таку навалу. І не тільки витримати, а й подолати її.

«Сталін! Це промовляє Сталін!»

Рівно і впевнено, як безапеляційний вирок, що оскарженню не підлягає, лунали до героїчного радянського народу і всього прогресивного людства, що повстало на збройну боротьбу проти ненависного фашизму, заклики: знищити гітлерівську державу та її натхненників; зруйнувати осоружний «новий порядок» у Європі і покарати його творців.

Залунав могутній гімн:

Після закінчення трансляції урочистого засідання, присвяченого 25-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, в палаті запала тиша. Костю Калину охопило відчуття близької, вистражданої і тому неминучої перемоги. Він хотів запитати Анзора — коли? Та раптом майор Тамбуліді рвучко схопився на ноги і гаркнув сам собі:

— Струнко! Рівняння на генерала!

Помітивши здивований погляд Калини, пояснив:

— Я його по кроках впізнаю.

І справді, відчинилися двері, до палати увійшов генерал Роговцев власною персоною. З ним лікар — дрібненький стариган з настовбурченими войовничо сивими вусами.

— Так і є! — мовив Роговцев. — Контрабанду проносить Анзор Олександрович.

Лікар грізно ворухнув вусами і басисто проказав:

— Ваше вино у мене в тумбочці: Заберіть!

— Це подарунок, дорогий, — збентежено пробурмотів Тамбуліді. — Пий до дна, живи сто років…

— Як себе почуваєш, Костику?

— Нормально, товаришу генерал, — спробував навіть піднятися на доказ.

— Лежи, лежи… А що на це скаже медицина?

— Криза минулася, — оголосив лікар.

— Мені можна побалакати з ним на самоті?

— Цілком, товаришу генерал.

Лікар і майор Тамбуліді вийшли з палати разом, певно, й далі дискутувати про долю кахетинського. Роговцев поглянув на репродуктор.