— Нічого особливого.

— Сподіваюся, ви не поділяєте її дивацьких поглядів?

— Ну що ви, гер штурмбанфюрер? Ми з батьком давно засудили її не гідну німкені поведінку. Одного того, що вона знехтувала вашою щирою дружбою і заборонила вам відвідувати наш дім…

— Так, так, — похитав осудливо головою Хейніш. — Ваша матінка — жіночка з норовом. Ледь не згубила кар'єру вашого батька і мою на додачу… Та, на щастя, все тоді добре минулося!

Раптом уперше за час їхньої розмови на столі у Хейніша задзвонив телефон.

— Хейніш слухає. Що?! — заволав він. — І ви досі барилися з таким повідомленням? «Не знали, не знали…», — передражнив когось. — Функеля повідомили? Ах, уже на місці… Так от — нічого не чіпати до мого приїзду! — штурмбанфюрер роздратовано кинув трубку. — Ще новина — вбито бургомістра. Отак і живемо, любий Адольфе, мов на вулкані… Майєре! — гукнув і, коли рудий Віллі миттєво з'явився у дверях, наказав: — Ось мандат пана Шеєра. Поставте штамп без обмежень, потім подбайте про пана Шеєра згідно з моїми попередніми розпорядженнями. Свій сьогоднішній день присвятіть нашому гостеві з Берліна. На випадок чого — я в бургомістраті…

… Пан бургомістр лежав на підлозі долілиць. На потилиці його лисуватої голови запеклася кров.

— Знову — постріл ззаду, — зазначив Функель.

— Хто тут топтався й нишпорив? — спитав Хейніш, мацнувши швидким поглядом приміщення.

— Поліцаї, — зронив комендант.

— Ідіоти!

— Поголовно, — з похмурим сарказмом зголосився Функель. — А цей, — тицьнув пальцем на Зазроєва, — найбільший унікум! Це він, телепень, начовгав по підлозі болотом.

— Хто перший виявив труп?

— Двоє — бухгалтер Кляпрот і заступник Даурова пан Михальський.

— Затримали?

— Так точно!

— Кличте.

— Зазрой, ті пріводійт Кляпрот і Михальські. Бістро, свиня в чоботях! Пане штурмбанфюрер, бухгалтер гер Кляпрот — з фольксдойче, але теж недоумок. Навіть німецької мови не знає.

Аж тут повернувся, як завжди, неголений Зазроєв, що з гвинтівкою навперекіс супроводжував гера бухгалтера, підтоптаного й миршавого Кляпрота, сухенького старигана в окулярах у залізній оправі на зляканому личку, і сіренького, непоказного з голови до п'ят пана заступника.

— Фрейлейн Бергер, перекладайте, — наказав Хейніш. — Хто з цих двох побачив забитого перший?

— Я, — схвильовано пискнув стариган.

— За яких обставин це сталося?

— Розумієте, пане, — старого бухгалтера била гарячкова лихоманка, аж все його всохле тіло дивно тіпалося, — я приніс, як приношу щоранку, панові бургомістру папку з паперами на підпис. Зайшов, а пана Даурова нема…

— А хто був? — враз наполіг Хейніш.

— Труп, — злякано пробелькотів бухгалтер.

— Тьху!.

— Я ж казав, — зневажливо буркнув Функель, — що цей. бухгалтер — недотепа, хоч він і з фольксдойче.

— І що ви робили далі? — запитав Хейніш.

— Побіг до пана Михальського…

— Це так? — звернувся штурмбанфюрер до заступника Даурова.

— Так точно! Все свідчить про те, що пана бургомістра вбили під час несподіваного наскоку кіннотників-горян, що стався цієї ночі. Стріляли у вікно. Отвір у склі вказує на те, що постріл був один-єдиний. Але влучний. І не випадковий…

— Чому так вважаєте? — штурмбанфюрер підійшов до вікна. Не полишалося жодних сумнівів — стріляли з вулиці.

— Тому, що знайдено ось це, — відповів Михальський, простягаючи невеличкий аркушик.

Хейніш узяв папірець, подивився і передав Крістіні:

— Фрейлейн Бергер, що це таке?

Вона пробігла очима писане і суворо відповіла:

— Це — вирок.

— Що за чортівня? Який ще вирок? Читайте!

— «Ім'ям Союзу Радянських Соціалістичних Республік, — роздільно читала Крістіна, — суд народів Північного Кавказу…»

— Який ще суд? — спалахнув Хейніш.

— Тут написано: «…суд народів Північного Кавказу, розглянувши справу пре злодіяння гітлерівських катів та їхніх посіпак, прирік до розстрілу: зрадника Даурова — бургомістра, зрадника Михальського — його заступника…» — Крістіна зупинилася вагаючись.

— У чім річ? — нервував Хейніш. — Читайте все!

— «… убивцю мирних жителів, старих, жінок і дітей Хейніша — штурмбанфюрера СС…»

— Що?! — сполошився Хейніш, якого раптом пойняло ще не звідане почуття приреченості, смертельної небезпеки, що чигала з кожного кутка. — Дуже зухвало! — проте силкувався всміхнутися. — Дайте-но мені, фрейлейн Бергер, цей вирок. Буде сувенір на веселу згадку. — Він акуратно згорнув папірець і поклав до кишені.

Розділ дев'ятий

КОРЕСПОНДЕНТ З БЕРЛІНА

З певного часу Крістіна Бергер мала в офіцерській їдальні свій власний «штамтіш» — постійний стіл. За іронією долі він стояв під стіною, оздобленою плакатами «Обережно, ворог підслуховує!», «Не базікай з незнайомим: він може виявитися шпигуном» і просто «Пс-ст!» — вуста з прикладеним до них пальцем. Їдальня вирувала. Незнайомі офіцери напідпитку бадьоро й галасливо виставляли все нові пляшки шнапсу, хилили чарки «за перемогу німецької зброї», комизилися, з відвертою хтивістю залицяючись до офіціанток. Поводили себе так, ніби їм все дозволено, і це справді відповідало дійсності: їм було дозволено все — вони йшли на фронт. «Знову передислоковують частини, готуючи наступ, — відзначила подумки, уважно роздивляючись і запам'ятовуючи військові позначки на мундирах. — Тепер, після того, як взяли Малгобек, посунуть на Грозний та Орджонікідзе…» Чи буде нове, фанфарне «зондермельдунг» — важливе повідомлення по радіо про перемогу? Важко їй було, до лиха важко… Іноді мало не безтямно кортіло вихопити пістолет і уколошкати хоча б двох-трьох. Не мала й на це права — права з честю загинути у відкритому бою. Одного разу вона вихопила пістолет — загинула Варвара Іванівна. Не могла собі вибачити. Тепер — по всьому — шукала й знаходила інші, безпечніші варіанти знешкодження Мюллера. Даремна праця й так до краю напруженого і перевантаженого мозку.

Триматися, будь-що триматися, поки Марков не подасть вістину, дочекатися радіопередавача: конче потрібна рація! Без зв'язку її робота безплідна, марна, не має ніякого сенсу.

До того ж Крістіна помітила пильну увагу до себе з боку Хейніша, увагу зовсім іншого гатунку, аніж раніше, — приховано недовірливу, насторожено прискіпливу, холодну, ухильну. Останнім часом, куди б вона не пішла, їй траплявся завжди чемний, завжди завбачливий, завжди усміхнений Віллі Майєр, якому скрізь виявлялося «по дорозі» з нею. Він і зараз спритно порався ножем і виделкою за її столом під «протишпигунськими гаслами». Її занепокоїло учорашнє бажання надто уважного Віллі почистити її пістолет. Отже, підозру з неї не знято…

— Запевняю вас, фрейлейн, чистка зброї — аж ніяк не жіноче рукоділля, — приязно розтлумачив він Крістіні. — Мастило для зброї — то не парфуми для ніжних, дівочих рук…

З її пістолетом Віллі пішов до сусідньої кімнати, куди одразу ж квапливо прибігло пивне барило на ім'я Кеслер. Невже таки підозра?.. Але ж слідство у справі Мюллера завершено. Вона власноручно друкувала звіт Хейніша його зверхнику обер-фюрерові СС Корземану. Віллі повернувся хвилин через тридцять і з ґречним уклоном підніс їй сліпучо вилискуючий пістолет, немов дарував квіти. — Крістіно, невже ви досі жодного разу не стріляли з цієї чудової іграшки?

— Поки що не траплялося нагоди…

До їдальні ввалилася ще юрба новоприбулих.

— Я вже піду, Віллі, — звернулася Крістіна з-за столу. — Сьогодні тут аж надто галасливо…

— Разом, фрейлейн, тільки разом! Треба ж комусь боронити вас від бойових дій заповзятих фронтовиків.

Звісно, мав рацію. Безсоромні мацаки хмільних спідничників зависали на півдорозі в повітрі, коли очі натикалися на чорний есесівський мундир Майєра.

— Фрейлейн Крістіно! — загорлав хтось з гомінливого виру.

Вона обернулася. З келихом у руці її радо вітав знайомий зв'язківець зі штабу Клейста обер-лейтенант Шютце.