— Ті затшем обманівайт мєня? — недобрим, видзвонюючим голосом тихо запитав він поліцая, неквапом витягуючи парабелум. Його очі теж виблискували смертю, швидкою і невблаганною. — Кто убіль обер-лейтенанта Мюллер? Ті стрілял?

Поліцай отетерів. Його важка щелепа відвалилася, і складалося дивне враження, ніби між волохатою папахою з цяточками нажаханих очей і неголеною чадрою-щетиною утворилося чорне печерне провалля.

— О господи! — глухо долинуло з тієї порожнечі. — Гер комендант, — похапливо заблагав поліцай, — ніхто нікого не вбивав і не стріляв усю ніч… Слово даю! Я особисто бачив, як пан обер-лейтенант зводили приїхати сюди, потім вийшли з машини і, ледь тримаючись на ногах, пересіли на заднє сидіння… Там і поснули вони…

— Ті авто подходіль?

— Підходив… І коли побачив, що гер обер-лейтенант уклалися на задньому сидінні спочити, я почав сумлінно охороняти їхній шляхетний спокій… Згідно з вашим наказом, гер комендант!

— Ті сволочной штючка, Зазрой! Ті придумайт со мной шютка шютіль, да? — Довготелесий Функель схопив невеличкого на зріст поліцая за комір і мало не поволік до машини. — Смотреть! Што ті відель?

— Не може бути! — відсахнувся Зазроєв від мертвих очей Мюллера. — Я ж сам, на власні очі бачив…

Він дійсно бачив, як обер-лейтенант, хитко ступаючи і ледь соваючись, перебрався на заднє сидіння. Він справді деякий час спостерігав, як Мюллер незграбно й п'яно вовтузився там. вкладаючись спати. Він достеменно знав, що на спинці переднього сидіння стирчать ноги спочиваючого начальства. Спритної і швидкої тіні, що майнула в темінь з протилежного боку машини він не помітив.

— Сдавайт оружіє! — Комендант зірвав з плеча очманілого від розпачу поліцая гвинтівку. — Садісь в мой «опель». Будешь расказивайт в слюжба безопасность. Ферштест ду? Гансе! — гукнув він до свого водія німецькою. — Поведеш услід мені машину покійного бідолахи Мюллера.

На подвір'ї СД Функель з неприємністю запримітив всюдисущого руданя Віллі Майєра. Справа не в тім, щоб надто веселий помічник Хейніша чимось дратував коменданта або сунув носа не в своє діло, заважаючи гідно виконувати іншим свій високий обов'язок перед «тисячолітнім» рейхом і особисто фюрером. Ні, цією службовою вадою чиновної нишпорки Майєр не відзначався. Просто Функель вчасно не дотямив привести забитого Мюллера в більш-менш пристойний вигляд, і зараз, як і раніше, ноги небіжчика красувалися ще не стоптаними підошвами поряд із заклопотаним обличчям водія машини. Прикро, та вже нічого путнього не вдієш. А Віллі Майєр легкою ходою пружного, тренованого тіла хутко сунув до них, цікаво позираючи саме на чоботи Мюллера, безумовно, зайві і недоречні як розважальне видовисько.

— Що трапилося? — запитав він Функеля, забувши ранкове «гутен морген» або «хайль».

— Самі подивіться, — буркотливо відповів гой.

Майєр тільки кинув до машини оком і одразу ж діловито поцікавився:

— І хто ж де його?

Функель, їло встиг вилізти з «опеля», лише мовчки знизав плечима.

Майєр відчинив дверцята машини і, зігнувшись, поліз до задубілого Мюллера. Пристрелили обер-лейтенанта зі спини, проте навколо закривавленої цяточки порохового гару ніби не було. А коли це так, що має точно встановити експертиза, то стріляли не впритул, отже, вбивство сталося не в машині. На підлозі валялися розчавлений кимось кашкет небіжчика і шинель, що горбом сповзла гід час руху. Майєр підхопив її, аби прикрити байдужого до його клопотів обер-лейтенанта, і з кишені вішали чудові, гарної роботи рукавички. Майєр знову мимовільно звернув увагу на їхню вишукану елегантність, і йому пригадалося, як позаминулого вечора Мюллер ледь не перед кожним хизувався французьким коньяком «Мартель» найвищого гатунку та ананасами до нього, а також оцими рукавичками, що їх надіслала йому з окупованого Парижа певна Ельза, заможна дочка юнкера-багатія зі Східної Пруссії. «Мартель» — для всіх моїх друзів! — ліз із пляшками сп'янілий Мюллер. — Дівоча увага і пестощі — лише для мене!» Нахвалявся, бідолаха, по війні з Ельзочкою побратися, а повінчався з костомахою. Проте видудлені пляшки справді сіяв скрізь, у будь-якій компанії…

— Варто вам, гауптмане, особисто доповісти Хейнішу про вбивство Мюллера, — порадив Майєр. — Буде лихо, якщо повідомить хтось інший. А так все вийде на гаразд — ви, наскільки я розумію, принаймні перший опинилися на місці злочину.

— Саме так! — гаряче підхопив Функель. — Я для цього й прибув безпосередньо до вас. Та як знати, коли заявиться; гер штурмбанфюрер?

— Він тут, у себе в кабінеті.

— Чого ж ви досі мовчали, Віллі?

— Боже мій, вам, гауптмане, все треба розжовувати до дрібниць. Невже ви гадаєте, що я з власної примхи стовбичу тут з самісінького передранку?

— Авжеж, любий Віллі, я про це не подумав… Невиправна втрата сердеги Мюллера геть вибила мене з колії. Але, Віллі, не відмовте в маленькій люб'язності…

— Слухаю вас.

— Я волів би зайти до Хейніша разом з вами. Ви ж його улюбленець, і ваша присутність, сподіваюся, дещо згальмує цілком виправданий гнів пана штурмбанфюрера.

— Згода! У цій делікатній справі я охоче складу вам компанію.

— О, Віллі, навіть не знаю, чим вам віддячити…

— То не біда, бо я знаю — білозубо всміхнувся Майєр. — Порахунки підіб'ємо у казино, чи не так?

— Про що мова, Віллі? Безумовно, так.

— Ну, а цього, — Майєр зневажливо хитнув головою в бік до краю одурілого поліцая, — поки що здамо під варту. Хай буде нашим цапом!

У кабінеті господар перебував не сам. Навколо штурмбанфюрера знервовано купчилося кілька офіцерів СД і навіть двійко абверівців. Відтак перебіг ночі, вочевидь, не обмежився лише однією надзвичайною подією, бо про загибель Мюллера жоден з присутніх ще не міг знати.

Хейніш відірвав погляд від паперів, розкладених на столі, і з подивом зиркнув на посірілого під цими удавано байдужими очима Функеля.

— У вас щось трапилося, що ви вдираєтеся отак зранку? — мерзлим голосом процідив він.

— Так точно! — вичавив із себе Функель. — Мюллера вбито!..

— Чотири, — незрозуміло зазначив Хейніш. Він узяв олівець і почав його стругати. Він завше так робив, коли відчував, що починає нервувати, а зовнішню витримку за будь-яких обставин штурмбанфюрер вважав однією з найвищих рис у нордичному характері істинного арійця. Однак останнім часом справи повелися до того кепсько, що всі олівці були ретельно загострені, і, аби вгамувати нерви, доводилося котрийсь з них навмисне ламати.

— На те війна, — зронив він сухо. — Цієї ночі — трьох… Мюллер — четвертий. Вас, гауптмане, коли вже самі нагодилися, я попрошу негайно посилити охорону довіреної вам місцевості, особливо у передгірках. Налагодьте діловий контакт з дислокованими у нас військовими частинами — хай допоможуть вояцькими патрульними групами на бронетранспортерах. Необхідно замкнути цих дикунів я кинджалами в горах! Інакше багатьом з нас не проминути сумної долі Мюллера.

— Яволь, гер штурмбанфюрер, зроблю все, як наказано. Негайно!.. Але дозволю звернути вашу увагу на випадок з Мюллером. В його тілі сидить не кинджал, а куля. Стріляли зі спини, а труп знайдено на задньому сидінні його власної машини. Загадкові обставини, за яких труп знайдено, наводять на думку, що Мюллера прибрав професіонал. — І Функель докладно виклав увесь відомий йому перебіг подій.

— З цього слід було починати! — суворо зазначив Хейніш. — А то вломилися в галасом «Мюллера вбито, Мюллера вбито…» Здається, він комусь дуже дошкульно став на заваді. Справді, маємо справу з ювелірно вчиненим злочином. Виникає запитання: чи не пов'язане усунення Мюллера з появою радянського парашутиста? До речі, досі не зловленого! — штурмбанфюрер, ніби караючи невисловленою доганою, по черзі обвів усіх присутніх важким поглядом. — Гадаю, моє припущення цілком вірогідне?

— Дуже слушне, гер штурмбанфюрер! — запопадливо підхопив Функель.

— Схоже на те! — провадив далі Хейніш. — Зрозуміло, вбивство Мюллера ми не залишимо без найретельнішого розслідування. Гауптштурмфюрер Кеслер, — звернувся він до одного з есесівців, що юрмилися за його плечима, — доручаю цю справу вам. Передусім разом з експертами огляньте труп, з'ясуйте, де саме був забитий обер-лейтенант. І негайно доповісти!