Правобережна Україна стала ареною жорстокої полiтичної боротьби. Поряд з П. Дорошенком претендентами на гетьманство виступили П. Суховiй, що опирався на допомогу Кримського ханства, й М. Ханенко — прибiчник шляхетської Польщi. Результатом цiєї боротьби, в якiй були зацiкавленi в першу чергу iноземнi держави, стало величезне спустошення й пограбування Правобережної України. У 1672 р. окремi татарськi чамбули доходили до Вiсли, Сану i Карпат. Десятки тисяч людей було полонено i вiдправлено на невiльницькi ринки. Iншi, рятуючись вiд ординцiв, тiкали на територiю Росiйської держави. Рiч Посполита змушена була укласти з султанською Туреччиною договiр (жовтень 1672 р.), згiдно якого частина Правобережної України (Подiлля) переходила пiд владу Порти. Брацлавщина й пiвденна Київщина залишалися в руках турецького ставленика П. Дорошенка. Крiм того, шляхетська Польща зобов'язувалась виплатити Туреччинi величезну контрибуцiю — 80 тис. талерiв одразу i щорiчно давати 22 тис. злотих данини [41].
У цiй складнiй ситуацiї I. Сiрко проводив лiнiю, спрямовану на припинення боротьби окремих старшинських угрупувань та змiцнення росiйсько — української єдностi. Вiн належав до тiєї частини патрiотично настроєної козацької старшини, чиє полiтичне кредо характеризувалося вiрнiстю рiшенням Переяславської ради 1654 р., визначеною позицiєю щодо подiй на українських землях. Його вимоги, а головне практичнi дiї, були спiвзвучнi прагненням i настроям широких верств народу (особливо iдея росiйсько — української єдностi), вiдповiдали їхнiм думам, надiям та сподiванням [42]. Очолюванi I. Сiрком, запорожцi здiйснили ряд вдалих походiв проти Кримського ханства й турецьких фортець. Вони громили загони Суховiя та ординцiв, завдавши їм вiдчутних поразок пiд Ольхiвцями й на Тясминi. Кошовий отаман у всi перiоди свого життя та дiяльностi виступав проти ворожої українському народу полiтичної лiнiї П. Дорошенка, який орiєнтувався на султанську Туреччину. Не випадково проти народного улюбленця телися тенета змов та пiдступництв. Сучасник цих подiй писав, що правобережний гетьман" хотiв яким — небудь способом зжити з свiту Сiрка, цiлковитого противника його планiв, страшного татарам ворога, людину, що начебто за допомогою якогось передчуття вiдвернула український народ вiд протекторату Туреччини. 3 цiєю метою кiлька разiв запрошував його на конференцiю пiд покровом зовнiшньої дружби, зрадницьки готувався припинити його життя. Тiльки досвiдчений противник не потрапив в його сiтi. 3 тим бiльшою наполегливiстю думав Дорошенко, як би позбутися людини, яку ненавидiв, вiн довго шукав засобiв для цього" [43].
Контакти I. Сiрка з П. Дорошенком (до речi, досить повно вiдтворенi у романi) не означали вiдступництва кошового отамана вiд своїх полiтичних принципiв В серединi 70–х рр. XVII ст. ситуацiя на Правобережжi складалася не на користь гетьмана. Ще на початку 1674 р на правий берег Днiпра було здiйснено спiльний похiд росiйської армiї i лiвобережних козакiв, внаслiдок якого десять полкiв Правобережної України оголосили про своє возз'єднання з Лiвобережною Україною в складi Росiйської держави. Активiзувалася боротьба Запорозької Сiчi проти експансiї султанської Туреччини й Кримського ханства. Протягом 1675 р. запорожцi, очолюванi I. Сiрком, неодноразово громили ординцiв пiд Перекопом й на узбepeжжi Криму. Яскравою сторiнкою у спiльнiй боротьбi росiйського та українського народiв проти iноземних завойовникiв став спiльний похiд восени 1675 р. запорожцiв та донцiв разом з калмиками на Кримське ханство [44]. (Деталi цього походу також вiдтворенi в романi Ю. Мушкетика) Занепокоєнi можливими наслiдками цiєї акцiї, татарськi загони залишили Правобережжя и спiшно повернулись у Крим.
Позбавлений вiйськової пiдтримки з боку ординцiв, П. Дорошенко опинився в цiлковитiй iзоляцiї На Правобережжi пiднялася нова хвиля народних виступiв проти гетьмана запроданця Визрiвало невдоволення i серед найближчого оточення турецького ставленика. Вiдомо, наприклад, що бiльша частина старшини залишила Чигирин i перейшла на Лiвобережжя. I. Сiрко, який репрезентував думку Сiчi про те, що необхiдно припинити мiжусобицi, в цiй ситуацiї виступив iнiцiатором органiзацiї посольства запорожцiв до П. Дорошенка з тим, щоб домогтися вiд останнього прийняти росiйське пiдданство (Це питання розглядалося на загальнiй вiйськовiй радi ще 12 березня 1675 р.) [45]. У романi виразно показано, як невдовзi в гетьманську резиденцiю прибув об єднаний загiн запорожцiв та донцiв (500 чол.) на чолi з кошовим отаманом. Триденнi переговори завершилися складанням П. Дорошенком присяги на вiрнiсть Росiйськiй державi [46]. Одночасно вiн передав I Сiрку гетьманську булаву, бунчук, прапор i деяке озброєння фортецi.
Оцiнки та ставлення до цiєї полiтичної акцiї з боку рiзних суспiльних категорiй населення України та Роси були далеко не однозначними. Побоюючись втратити владу, лiвобережний гетьман I. Самойлович розпочав кампанiю оббрiхування I. Сiрка i запорожцiв. Певне невдоволення формальною стороною справи висловив царський уряд, який вважав, що лише йому належить право на затвердження чи усунення неугодних гетьманiв. Вiн зажадав вiд П. Дорошенка присягнути гетьману I. Самойловичу i командуючому росiйськими вiйськами на Українi Г. Ромодановському [47]. Iншою була реакцiя на подив Чигиринi з боку Запорожжя Сiч в цiлому пiдтримувала цю полiтичну акцiю, оцiнюючи присягу П. Дорошенка як свою безкровну перемогу над султанською Туреччиною. Безперечно, характеризуючи ставлення Вiйська Запорозького до цих подiй, слiд мати на увазi i певнi амбiцiї запорозької старшини, що здавна прагнула грати основну роль у полiтичному життi України.
Що стосується П. Дорошенка, то вiн продовжував зачитатися у своїй чигиринськiй резиденцiї i вiв подвiйну гру. Лише у 1676 р. П. Дорошенко склав зброю перед вiиськами Г. Ромодановського та I. Самойловича.
Ю. Мушкетик у романi" Яса" прагне показати соцiальне економiчне та суспiльне життя на Українi у другiй половинi XVII ст. у всiй його скiлдностi та суперечностi. Автор вдало вiдтiнив новi тенденцiї, якi з'явилися i набули поширення у господарському розвитку та соцiальному становищi рiзних суспiльних категорiй населення Лiвобережжя. Зокрема, вiн показав поступовий, але неухильний процес феодалiзацiї козацької верхiвки, нагромадження у її руках значних земельних воiодiнь i тисяч залежних селян Зажерливiсть, користолюбство нестримну жадобу збагачення, цинiзм при виборi методiв досягнення мети репрезентує у романi гетьман Лiвобережноi України I. Самойлович (1672–1687). Гетьманська булава дала йому якнайширшi можливостi до швидкого збагачення. Вiдомо, що вiн належав до категорiї найбiльших землевласникiв Лiвобережжя (лише у Стародубському полку гетьман володiв 12 вiльними вiйськовими селами). В рiзних районах краю йому належали млини, цеховi майстернi, руднi, винокурнi, пiдприємства по виготовленню полотна та селiтри. Спецiальнi представники цього феодала вели великi за обсягом торговi операцiї на ярмарках й ринках України та ценiральних районiв Росiйської держави [48]. Збагачувались як родина гетьмана, так i його найближче оточення. Наприклад, на" вспартя i подпоможенiє"вiн передав своєму синовi ряд сiл у Стародубському полку i млини на р. Ворi. Значний вплив на I. Самойловича мав переяславський купець I. Томара, дiти якого зайняли високi старшинськi посади у гетьманськiй старшинськiй адмiнiстрацiї [49]. Козацька старшина, поступово вiдособлюючись вiд решти козацтва, домагалася поширення на неї прав i привiлеїв росiйського дворянства.
Суперечностi мiж I. Самойловичем та I. Сiрком не були суперечностями двох рiзних за характером людей. Вони мали глибше корiння i своєрiдно вiдображали рiзнi погляди на суспiльно — полiтичнi процеси, що вiдбувалися на Українi в другiй половинi XVII ст. Козацька старшина Лiвобережжя, добиваючись привiлеїв, ставала на цiлях поступового обмеження особистих прав i привiлеїв рядового козацтва та селянства, завойованих ними в ходi шестилiтньої кровопролитної вiйни з класовим ворогом. Запорозька Сiч завжди розглядалася українськими гетьманами як осередок вольницi, а кiш Вiйська Запорозького — як небезпечний суперник v боротьбi за домiнуюче мiсце у полiтичнiй сферi.