Сироватка оглянувся. Ворога вже було видно: татари мчали двома широкими рiками до могили. Мокiй метнувся поглядом до вогню: треба б утiкати, а вiн усе ще не розгорiвся, дрiбнi патички згоряли, а великi бралися чорною смагою, але не займалися. Вогонь мовби виїдав дiрку всерединi, пожирав, що легше, й не брався до тривкiшого. Мокiй трощив гiлля, ранився об колючки степової грушки, запихав його в гаряче дупло, з окiл котрого червонiли обгорiлi патички, — полум'я, однак, не схоплювало всiєї купи. Вiн придавив її грудьми, вогонь затрiщав, загоготiв, а позаду вже стугонiли копита, форкали конi, вигукували чаушi — все те котилося однiєю хвилею, котра пiдломлювала пiд себе одиноке, що трiпотiло на вершечку могили, серце. Сироватка вже бачив, що не встигне втекти, що татари ось — ось обтечуть могилу, дим виїдав йому очi, а вогонь трiпотiв тiльки на денцi купи, розпач ломив дозорцевi груди, тiпав ним, вибиваючи душу. Швидко оглянувся назад — в очу замиготiли зеленi прапорцi, розвихренi кiнськi гриви, бiлi, немовби розтягненi, плями облич, — похилився вперед i вилiз на купу. Вона затрiщала, присiла, й враз затрiщало полум'я, схопило її сотнею вогняних язикiв. Тепер Сироватка дивився просто в обличчя татарам, що летiли до могили, вимахували шаблями, залiзними й кизиловими булавами, арканами, алалакали, верещали, ревiли в яростi. Сонце тiльки — но скотилося за пруг, але було ще зовсiм видно. Сироватка добре бачив своїх ворогiв, розлютованих, нещадних, готових роздерти його на шмаття, їх були тисячi, переднi вже доскочили могили, а заднi вкрили степ до видноколу. Серце Сироватцi закипiло ненавистю, вiн аж простер вперед руки, рвонувся навстрiч своїм лютим ворогам. Це вони порубали його батька та матiр, це вони забрали в полон його Лаврiна й оддали проклятому турчину, щоб той розiрвав його на залiзних гаках. А тепер бiжать, щоб порубати його побратимiв на Сiчi i взяти в ясир малi дiти, сплюндрувати його землю, її трави i квiти, жита i калини. Але вiн не пустить їх, поставить супроти них своє серце.

Вогонь шаленiв, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики полум'я, й густий, бiлий дим застилав Сироватцi очi, окутував його бiлими клубками. I враз високе вогняне пасмо вихопилося з — пiд Сироватчиних нiг, обiйняло козака по груди. Спалахнули просмолена вiд нужi сорочка, i пояс, i кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на землю. Вiн стояв i горiв, як свiчка. Душа козача летiла до бога, а серце — до Великого Лугу, до маленької слободи Драбинiвки, до людей, до України.

* * *

Ополуднi троє козакiв пiд'їхали до могили. Обкружлявши довкола Слiпої, погукавши кiлька разiв i не вчувши вiдгуку, спрямували коней лiвим краєм балки до землянки. В переднього поперек сiдла перевисав мiшок iз пшоном, скочивши на землю, вiн кинув його в траву, розгнуздав, стриножив коня. Двоє iнших теж потриножили конi, а самi, заглянувши до куги, впевнившись, що там нiкого немає, посiдали в травi, повиймали люльки. То були вже немолодi, статечнi козаки, вони не звикли ганятися за невiдомiстю, волiли дочекатися, коли вона об'явиться їм сама.

Третiй, молодий, рвiйний, поблукавши трохи коло куги, побовтавшись пiдсакою в саджалцi, пiшов до могили. Це був Фiлон. Витягуючи шию, роззирався доокiл. Одвiчнi ковили, шорстка тирса, безмежжя та безбережжя. В самому Фiлоновi сталися перемiни: посуворiшало обличчя, густiше просiявся вус, потемнiли очi, проте в них буяла все та ж нспогамована вiдвага, й дужi руки не могли спокiйно влежати на синiм перевеслi пояса, котре туго охоплювало високий стан. Вiн щойно повертався в залогу, але путь їм лягала повз Сироватчину кугу, i вони заїхали сюди. Вiн сходив на могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кiнця власну вiдвагу, прислужитися товариству, стати врiвень з iншими товаришами куреня. Мусить заслужити тiєї честi власною хоробрiстю, власною шаблею. Тиждень проблукали в степах i не зустрiли жодного чимбулу, жодного татарина. А вiн сподiвався, якщо дiйде до сутички, викликати котрогось iз них на герць. А ще думав про Сироватку, нужденного, а чимось i валечного козака, який порятував його пiд час утечi вiд пана й допомiг добутись на Запорожжя. Ще й обiцявся бути йому за батька при якiйсь своїй лихiй пригодi. При якiй саме — не запам'ятав, щось таке сталося з Сироватчиним сином, i вiн їхав його шукати. Вiдтодi не бачилися. Як‑то вiн стрiне його зараз?

Козаки бiля куги не встигли випалити по стамбулцi, як Фiлон прибiг од могили й об'явив їм страшну вiсть. Спершу вони не повiрили, але Фiлоновi очi, у яких каламутився жах, упевнили їх, i вони посхоплювалися й пiшли до могили. Й теж побачили згвалтовану чужинськими копитами макiвку могили, й чорне кострище, й покремсане шаблями обгорiле козаче тiло. Довго стояли у важкому зацiпенiннi, нiхто не мовив жодного слова, бо всi слова були малi, не гожi обiйняти те, що сталося. Скорбно свистiв на гострiй шаблi гранiту вiтер, i козаки теж були як три уламки гранiту, тiльки злютованi воєдино звитягою й смертю.

Вони поховали Сироватчин прах на вершечку Слiпої, бiля уламка гранiту. Там, де козак ховався од ляського, татарського та iнших вiтрiв, подавав знак тривоги, там, звiдки зорив у кримський бiк. Аби стерiг степ сьогоднi, завтра, позавтра — сто, тисячу лiт. Щиро помолившись за його душу боговi, сумною черiдкою вернулися до землянки. Конi ще не напаслися й не перепочили, але треба було їхати й розказати козакам на бекетi й отаману на залозi, що ото вчора Сироватка востаннє подав їм знак, що його вогонь востаннє пробiг з краю Дикого Поля до Черкас та Самари, порятував християнський люд. Тепер їм доведеться пильнувати дужче, бо ж не стало дозорця попереду.

Козаки склали нужденну Сироватчину бутру, зняли з полика двi вовчi шкури, а зi стiн — кiлька сайгачих, якi захищали Сироватку вiд холоду, були сухi, годилися на товар (живому — живе), вiдшукали за стропом тестамент у дерев'янiй скриньцi, прочитали його."Вручаючи душу свою вседержителю моєму богу — вiтцю, своїм останнiм тестаментом, — писав Сироватка, — заповiдаю, скiльки моєї мiзерiї, щоб по смертi моїй наглiй од татарського чи турецького меча турбацiї не було, i зголошую: ратище, жупанок зелений, сливе новий, без дiрок, коня з кульбакою — кумовi Шевчику. Курiнному — шаблю — домаху, кошовому. Сiрку Iвану Дмитровому, — люльку — стамбулку зi срiбним обiдком. Маю грошi, закопанi в Вiйськовiй Скарбницi, в урочищi Крутий Луг над єриком Ґавиним, в трьох ступнях на схiд од дубового пнища при дубовi з приламаним верхом — сорок срiбних талярiв. П'ятнадцять заповiдаю на курiнь, обiд справити, п'ять — поповi у церкву на спомин душi… — В цьому мiсцi козак затнувся, слово було замазане, намагався прочитати проти свiтла: перша лiтера — "с", друга" и", а двi останнi зовсiм перекресленi, й так, не розiбравши, докiнчив: — …мого Лаврiна Перехреста, а всю решту — на малих дiтей на Сiчi, сирiч сирiт".

Козак вклав тестамент назад у скриньку, засунув її за пазуху. Коли запорожцi розтриножили конi, почали укладати в тороки Сироватчину мiзерiю, Фiлон, який весь цей час стояв замислений, задивлений у щось, зупинив їх.

— Не треба — сказав тихо. — Стане менi в пригодi. Я лишусь тут. Козаки не одмовляли його. Попрощалися, посiдали на конi й поїхали. Фiлон трохи провiв їх, довго дивився вслiд. Запорожцi, здавалося, пливли у високих травах, їхнi постатi зменшувалися на очах, ось вони на мить зупинилися, повдягали на ратища шапки, помахали йому. А тодi припустили конi й помчали, вже не оглядаючись. Здавалося, то тiльки чорнi шапки котяться до обрiю. В цю мить колюча, мов огонь, думка стрельнула Фiлоновi в голову: забув попросити в козакiв трута. А свiй сьогоднi ранком згубив. Вiн аж рвонувся навздогiн та й зупинився. Що мiг удiяти — запорожцi вже не помiтять знакiв, не почують голосу.

Вдаривши в досадi об долоню шапкою, спустився вниз, у балку. Зупинився пiд в'язком, розглядався. Тут мав жити. Бiля самої землянки помiтив прикладену дерном пiчурку, знявши кунтуш, одклав убiк дернину, розгрiб попiл. Вiн був уже холодний. Фiлон хотiв пiдвестися, як раптом на самому днi пiчурки побачив маленьку жарину. Вiдкрита подиховi вiтру, вона на мить заяснiла, а далi почала швидко зменшуватися, поступатися мiсцем попелясто — сiрiй паморозi, котра стискувала вогник з усiх бокiв. Фiлон вхопив жарину лiвою рукою, почав щосили дмухати на неї, а правою скуб вовну з шапки, збирав розкидане бiля дверей бадилля й сiно. Поклав вуглину на пiдпал i дмухав легенько, боячись загасити iскру, що ледве мрiла. Здавалося, вона ось — ось згасне.