Козак натирав усе дужче, вiн розпалився, шабля його викреслювала кола вужчi й вужчi, молодик — спантеличений, збитий з мiсця, зляканий, задки вiдступав до води. А той не зупинявся, тиснув дужче, гнав у високий, вище людського зросту, ситняг. Ось молодик уже у водi по кiсточки, по колiна, по пояс. А шабля в руцi козака — велетня сичала, як гад, стригла на сiчку зелений ситняг, вiн падав на воду, обсипав молодика з усiх бокiв, i той врештi злякався не на жарт, заволав:

— Пробi! На помiч! Убивають!

Ситняг було вистрижено до води, лишився тiльки бiля молодика — зрiзаний врiвень з його головою та плечима. Достеменно як кущ у панських садах, обтятий садiвником з усiх бокiв. Сiрко, хоч який був зажурений, посмiхнувся.

Коли молодик вилiз iз води, козак сховав до пiхов шаблю, сказав:

— З тебе штоф за науку.

Молодик крутив переляканими очима, витирав руками пiт. Побачивши кошового, кинувся до нього, навiть забув пiдiбрати покинуту на березi шаблю.

— Вiн мене хотiв убити. Вiн… — Сльози ганьби й злостi не давали козаковi говорити, молодик ковтав їх, вимахуючи руками в бiк велетня. А той стояв i посмiхався. Аж тепер Сiрко роздивився, що це не Кайдан. Просто козак був дуже схожий на Кайдана. Сiрковi спохмурнiло на душi. Вiн чув, що Кайдан пiшов на Орiль i не повернувся. Отаман знав про татарський набiг на приорiльськi слободи. Надiї на те, що Кайдан залишився живий, було дуже мало. Й споночiло в кошового на душi. Загинув ще один валечний козак. I збiднiв свiт, i сам Сiрко наблизився на крок до рокованого пруга. Гай — гай, який козак був! Все менше i менше родить їх рiдна земля, а ворогiв бiльшає.

— Дурного твоя мати має сина, — махнув на молодика рукою велетень i пiшов до куренiв.

— Ви ж бачили, пане кошовий, — вже трохи погамувавши сльози й страх, закликав Сiрка собi — в свiдки молодик. — Хотiв зарубати у водi. Щоб, значся, нiхто не дознав…

— Коли б хотiв — зарубав би сто разiв, — сказав розважливо Сiрко. — А то, може, й носитимеш голову в його дяку. Вiн таки заробив своє око горiлки чесно.

Молодик спантеличено подивився на Сiрка й, тицяючи широким лезом шаблi, не влучаючи в надiлки, подався навздогiн за козаком.

Отаман пiшов до шинку. З пониззя тягло вологим вiтром, на плавнi накочувалася туга, сiра хмара. Пiдминала грудьми високi осокори, налягала на дуби, верболiз гнувся долу й випорскував — пручався. Отаман повiв краєм ока на хмару: буде велика гроза.

Вiн ще не дiйшов до шинку, як з майдану полетiло сiно, сухо зашарудiло на дубах листя. Синьо мигнула блискавиця, грiм пiшов верхом. I враз вiтер рвонувся з такою силою, аж заскрипiли дуби i з крайньої стрiхи вирвало кiлька стрiпкiв соломи. Закипiла в протоцi вода, очерети на косi впали i вже не пiдводилися. Десь у лузi спалахнула пожежа — блискавиця пiдпалила стiг або суху деревину

Отаман зайшов у сiнцi шинку, зупинився. Любив грозу, любив спостерiгати її. Косо лив дощ, косо хилився очерет, косо кресали блискавицi. Потоки води падали на острiв, на рiчку, на кущi й дерева, на Великий Луг, де попричаювалася, поховалася звiрота, завмерла в чорнiй панiцi й страховi. До самого дна просвiчували синю водяну гладiнь палюче — бiлi блискавицi, й велетенськi смугастi й рябi од старостi щуки, що пережили за вiк тисячi таких гроз, умудрено очiкували, коли скiнчиться шал вогню та води и дурне, отетерiле на радощах риб'я кинеться гуляти по озеру їм на поживу. Хижаки, вони всi мають поживу по веремiях. I молода сова, що вибрала собi пристановисько в дуплi осики бiля млина, при самiм вершечку дерева, гойдалася разом зi стовбуром, а коли вiн затрiщав, хотiла вилетiти, проте, ослiплена блискавицею, пугукнула зi страху, i її крик одразу ж накрила громовиця.

Сiрко перехрестився на червоно — синю блискавицю, що перекреслила Заднiпров'я, i зайшов до корчми. Дерев'янi вiконницi були щiльно причиненi, по кутках горiли олiйнi лiхтарi.

Мокiй Сироватка сидiв осторонь усiх за перекинутим догори дном барильцем, запивав чорне горе. Трагiчну вiсть привезла голуба грецька шхуна пiд бiлими вiтрилами. Греки вантажили на турецькому березi оливи, й там їм оповiли про звитяжного козака, якого прислав з українських степiв у подарунок великому вiзиру кримський хан i який не захотiв обмiняти життя й кохання на вiтчизну та вiру. I Сiрко, i Сироватка поховали Лаврiна в мислях ще ранiше — адже ж його не було серед убитих та полонених пiд Ладижином, а козак не пушинка, куди б його не завiяло, мусив вернутися на Сiч або хоч подати про себе вiсть, а тодi Сироватка дознав про Лаврiна правду, вернув його для себе й кошового з мертвих, уже отаман знайшов татарина, який погодився за грошi переправити за море листа, та в цей час на них упала чорна вiсть. Нова, справжня Лаврiнова смерть чомусь була ще важчою, нiж та, перша, безвiсна. Вона впала на них зненацька, велетенською горою, приголомшила й придушила. Кожен нiс тягар по — своєму. Сироватка подав у церквi на часточку, молився нишком, горе мiцно приросло йому до серця, але вiн не хотiв, щоб хто — небудь знав про те. Лишився у свiтi сам, не справдились йому надiї на тиху старiсть бiля Лрврiна, на внукiв, на ласку. Лаврiн так i не дiзнався, що має батька, а Сироватка жодної години не втiшався вiдкрито сином. Кошовий теж замовив у церквi канон по Лаврiновi, вiдстояли його всiм Кущiвським куренем, до котрого був приписаний Перехрест, наказав записати його в поминальнi списки й вiдслужити молебень у церквах монастирiв Межигiрського, Самарського та Нехворощанського.

Догiдливий корчмар, обiп'ятий по стану бiлим полотняним мiшком, подав кошовому ослiнчика, й той сiв поруч Сироватки. Обоє не знали, як‑то спiвчувати, не вмiли гоїти словами рани й сидiли мовчки. Випили, без примовлянь, по чарцi й посхиляли голови. Не однаковi їм бродили в голосах думки, й горе" всотувалось у серця по — рiзному. А довкола гримкотiло, дзвенiло, гоготiло — гуляло козацтво, що за ним не було чути й громовицi. Сироватчине й Сiркове горе було серед того шаленства як маленький сiрий острiвець серед весняної повенi. Щоправда, й гулянка та була не стiльки весела, скiльки одчайна. Нетяги вже допивали краю, не завтра — позавтра брагарники витурять їх з шинкiв утришия. А допоки в шинку верховодив козак Ластiвка. Плечi в нього — як жорновi каменi, кулаки — як молоти, ще й мовби литi з бронзи — весну й лiто до походу м'яв шкури в зимiвнику на Самарi. В чересi у Ластiвки ще брязкотiли таляри, те чув меленький карячкуватий циган, липнув до козака, обiцяв по трьох картах вгадати, куди тому стелиться дорога, але той одмахувався од нього, як од набридливої мухи, бо знав свою дорогу й так:

— До зрiзiв зi шкурами, цигане, йди ти пiд три чорти!

Хтось iз козакiв порвався почаркувати з Сiрком, але кошовий махнув рукою, i козак сiв. Запорожцi не мали звичаю набиватися будь — кому в дружбу своїми персонами, навiть кошовому, та й вмiли шанувати горе.

Вже нiхто не заважав їм iз Сироваткою дiлити навпiл мовчанку. Важчий i крутiший її шмат припадав Сироватцi, менший, хоч теж не малий, — Сiрковi. Але, либонь, Мокiй не хотiв i тiєї дiльби. Може, що всiєю мiзерiєю завжди володiв сам, що за все життя нiхто з ним нiчим не подiлився, то й вiн не волiв нiчого дiлити, навiть горе. Воно його, тiльки його. Мине час, i Сiч забуде молодого джуру. А йому в серцi рана — довiку. I нема на що сподiватися. Лишилися невиказанi слова, важкi, як свинець, i думки, думки. А попереду — сiра старiсть у якомусь монастирi, може, й не зовсiм старцiвська, бо має трохи грошей, закопаних над Скарбною. Призначалися вони на половiї воли та на рублену хату, на намисто для невiстки та медяники для онукiв. Не буде полових, не буде намиста, не буде медяникiв.

Хiба може вiн розказати все це кошовому?

Тихо, хоч i на самих басах, жебонiла десь у кутку кобза. Кобзарi — люди проникливi, тонкi, ще й безжальнi. Все вони знають, про все здогадуються, лiзуть у душу, коли їх i не просять.

Ой умирав козак та козаченько