— Гарно, пане отамане, куєш слова, а чи ж так чиниш? — знову заперечив Василь Романовський, уникаючи Сiркового погляду. — Гетьман мружить око, бо ж ви й з Дорошенком вели перемови…

Сiрко похилився грудьми на стiл, уперся гострим поглядом в обличчя Самойловичевого посла, й той не одважився казати далi…

— Гетьман жмурить око, а ми свої очi видивилися, чекаючи вашої допомоги. Хiба то погано, що Дорошенка одкинули од татар, — сказав кошовий. — Самойловичу кортить Дорошенкова булава, її треба здобути на чесних виборах у Сiчi, як здобув свою батько Хмiль. Поки ж лежатиме в запорозькiй скринi. А гетьману перекажи, нехай кипить гнiвом не проти нас, а проти ворога. Небавом буде трафунок, де тому гнiву пролитися. — Вiн пiдвiвся з лави й пiшов навкiс по свiтлицi. Десь на серединi її вiдстала половиця й порипувала, коли ступав на неї. Кошовий до того скрипу звик, а Василь Романовський щораз здригав, клiпав важкими повiками. — Те, що ми пустили на свої землi присиваських татар — абищиця. Який же ми приклад подаємо iншим народам, прирiкаючи найближчих сусiдiв на смерть, хто б вони не були. А тi важкi утарчки, котрi вели з татарами та турками минулої зими та влiтку, — теж не останнє лихо. Сила басурманська множиться й впаде на нас знову. Польський король у своєму листi пише, що й вони, i нiмцi, й iншi європейськi народи чекають в страховi, що азiатичнi варвари ось — ось переступлять свої межi. Перспективою розуму ми побачили це здалеку. Й писали про те його мосцi. Одначе не знайшли вiдгуку в серцi гетьмана. Сподiваємось, що знайдемо нарештi. Коли ж i далi будемо натирати одне одного — погинемо всi. Якщо ж станемо єдинокупно — жодна ворожа нога не ступить на Україну. Мусимо, хочемо того чи не хочемо, прийти до згоди. Щодо нас, то ми — готовi давно.

Мить помовчав, його душа рвонулася до посла й зiв'яла. Вона рвонулася, аби розтермосити, розворушити, щоби вiн, коли повернеться в Батурин, гаряче виповiв гетьмановi все, збив його з холодної й хитрої обережностi. Так бувало завжди: розмовляючи зi спiвбесiдником, Сiрко повертав його собi або на спiльника, або на нещадимого ворога. Йому гаряче хотiлося зараз мати Романовського за спiльника. Але бачив i розумiв — то неможливо. Романовський не дав пробитися до душi жодному слову. Й не дасть. Свою поведенцiю, свої вчинки i слова вiн розмислив наперед, вiн знає, що йому вигiдно, а що — нi, й нiчого iншого знати не хоче. Такий вiн чоловiк, мiж такими зрiс i тим тримається на посольствi. Його душа давно всохла, ще й прицвiла, як житнiй сухар, жодне живе слово не проб'ється до нього. Державнi посли здебiльшого такi всi. Вони не мають власної думки, а пропихають ту, яку їм вклали в голову їхнi повелителi. Й душа там як пересохлий бубон: хто в нього вдарить, тому й загуркоче. Катове плем'я, катiвська служба! Сiрко розумiє те, знає давно, але серцем не може примиритися. Бодай їх… Але то хоч посли одного народу до iншого. А це — одноземець, свiй собака! I всi iншi попихачi ори гетьманському дворi зараз такi. Пiсля сильного волею Хмельницького i могутнiх соратникiв його, пiсля авантюрних Виговських та Брюховецьких надiйшов час розважливих, помiркованих Многогрiшних та Самойловичiв. Тепер на вищi сходинки перлася сiрiсть, а часом — мiцно прихована пiдступнiсть та хижа хитрiсть, вони єдино могли доскочити влади та втриматися при нiй. Вони привчилися жити чужою волею та чужим розумом, вiддалися в повну покору тим, хто сидiв ще вище. Щирiсть та бистрий розум i не могли доскочити тих щаблiв. Щирiсть не могла миритися з неправдою, не вмiла прикриватися й падала з найнижчих приступцiв. Гострий розум теж викликав пiдозру, та й не мав на чому гостритися, бо мимоволi випирав, накликаючи на себе бiду. Тепер цiнувалися тихiсть, безвiдмовнiсть, терплячiсть, тiльки терплячим виконанням волi вищих можна було видертися з натовпу подiбних собi. З iншого боку, те, що кожному з них був вiдкритий шлях нагору, й змушувало їх служити вiрно. А те, що не всiм випадало стати значними урядовцями, — на те вже божа воля. На старiсть немало їх ставало бубнiями, злостивцями, але тодi вже не мали чим вкусити, в них випадали зуби, вони сидiли по хуторах, кутулялн пеньками динi дубiвки i згонили злiсть на челядi. В часи вiйни Хмельницького i кривавого розору та братовбивчої рiзанини по тому нагору вискакувало теж немало людей лукавих, пiдступних, проте смiливих, сильних, вони не вмiли прилаштуватися, щось ламали, щось трощили, ступали невлад, їх одтирали й тримали пiд зiрким наглядом. Бо ж могли впасти в якусь авантюру. А Романовський не впаде. Й не ступить кроку з обраної дороги. Про це свiдчила його поведенцiя, його обличчя, а найбiльше — очi, їх нетекучнй погляд, i самi вони мовби олов'янi, не пропускають углиб свiтла й чужої думки.

Кошовий пильно подивився в них, немовби хотiв пробуравити ту олов'яну кiрку. Нинi вiн оцiнює людей суворо й однозначно. Людська душа — не яблуко, де одна половинка може бути червоною, друга — зеленою. Вона — єдина. В цьому переконався давно, пiсля численних власних помилок, перейшовши через важкi, каламутнi рiки пiдступiв, наусту, обмов. Колись вiн був розвихрений i довiрливий, вiрив красивому слову, гарячому блиску очей, скупiй сльозi. З роками упевнився, що в свiтi немає нiчого облуднiшого, нiж слова, i отруйнiшого, нiж сльози. Рожевий квiт довiри обтрушували руки чужинцiв i своїх од — ступникiв, рубали шаблi i спопеляв вогонь. Нинi ця зав'язь проростає в його серцi важко, одначе буває й тепер — спалахне майже супроти суворого присуду розуму, й тодi вiн карається. Але тут помилки немає нiякої. То тiльки бажання кiльчиться й звивається в його серцi, бажання дiйти до совiстi тих, хто приїздить з гетьманської столицi. Але та совiсть — за сiмома замками. Однi бояться довiритись їй, аби не порубали малi дiти, iншi — аби не завадила примножити багатств, якi лежать у коморах. Романовський пiсля цього свого посольства докине туди кiлька жмень червiнцiв. Глибоке презирство й вiдраза заволодiли кошовим. Вiн зiтхнув i гидливо попрощався з послом.

Похмура меланхолiя вступила кошовому в серце. Вже давно нiщо його не радувало, не веселило, вiн мовби пригас увесь i обернувся. смутним зором кудись у глибiнь власної душi, байдуже спостерiгав людський крутiж, не пiдганяв, не торсав iнших, i вони дивували з того. Мовчазний, похмурий проходив по Сiчi, козаки розступалися перед ним, не одважувалися зачiпати. Спав мало, i снилися йому страшнi сни, товпами приходили порубанi в битвах товаришi, потятi його шаблею вороги поривалися й смiялися злiсно, потiшалися. Либонь, було їм чого потiшатися, викосив їх шаблею, як добрий косар трави, увесь вiк прорубувався до свiтлої таловини на обрiї, та й не прорубався. Справляв уряд за звичкою, всiм здавалося, що справляв його, як i ранiше, вправно, тiльки вiн знав, що це не так.

* * *

Покiнчивши з посольськими справами, Сiрко перейшов до справ господарських. Завтра мав виїхати на Орiль i Самару, а що не звик перекладати на iнших клопоти, терпляче правив уряд. На призьбi канцелярiї сидiли прохачi та позивачi, курили, димок вився за вiдчиненим вiкном, залiтав i в канцелярiю. Сiрковi лоскотало нiздрi, але сам поки що перекурити не виходив. Довго мiзкував над суплiкацiєю нежонатих козакiв, якi йшли в найми до жонатих з четвертої копiйки, вимагали ж — з третьої, а тодi поклав, щоб те порiшили на малому крузi, слухав суплiкацiю брагарникiв проти кантористiв, мовляв, тi правлять з усiх однаковий податок, кварту з куфи, — i з тих, у кого горiлка справжня, i з тих, у кого сам чвир; слухав двох сутяжникiв з Батуринського куреня, котрi презентували один на одного за старий кiнський пiтник; Сiрко хотiв помирити їх, пожартував, що видає i першого, й другого на волю шкодуючiй сторонi, а коли тi не здалися на жарт, сказав:

— Плюньте один одному в очi, а тодi утрiться й плюньте ще раз, може, прозрiєте. Бо висвiдчу барбарою з канцелярiї, ще й звелю посадити в пушкарню, аби помислили, котрий з вас дурнiший. Звели бучу за онучу.