Того вечора Балясного було звільнено. Ми ж проваландалися в Гадячі ще кілька днів, ніякого слідства Савич більше не чинив, кілька разів зустрічався з Милорадовичем, а про що гомоніли — не відаю. Щоправда, і в гостину до гадяцького полковника Савич не ходив, може, той не запрошував, а може, генеральний суддя не захотів. Він уже натомився, умлівав від спекоти — був це дуже тілистий, неначе з пшеничного тіста виліплений, чоловік, — раз по раз утирався велетенською шовковою хусткою, тратив час на килимі під грушею за кухлем холодного узвару й вимірковував спосіб скорше вернутися в Глухів. Біля обережного, нерішучого Скоропадського і сам став обережним, хоч душею вболівав за козацьку справу. Либонь, у його жилах гомоніла справжня козацька кров, напоєна полиновим запахом Дикого поля, яке вздовж і впоперек об'їздили його предки, любив козацьку пісню, розповіді про минувшину, аж трохи загорявся від них, але надто багато додалося до тієї крові солодких наливок та густих заморських вин, кров пригускла. Тепер біля Полуботка та кров зануртувала швидше. Повернувшись до Глухова, Полуботкові склав звіт про Милорадовича правдивий. Полуботок закликав гадяцького полковника до Глухова. Проте Милорадович у Глухів не поспішав, натомість його обоз торував путь до північної столиці, в палубах високих возів погойдувалися барила з анисівкою, вишнівкою, горілку везли в дарунок цареві (Петро дарунки любив). Старший команди віз у скриньці листа, в якому гадяцький полковник нагадував Петрові про свої заслуги перед імперією та ускаржувався на причіпки нового уряду, а також ще одного листа–подяку цареві від гадяцьких козаків та міщан за"присилку до них такого зацного каваліра". Підписи вибивав киями. І коли"гадяцький кавалір"приїхав до Глухова, то на столі перед Полуботком вже лежало цареве послання, в якому було сказано:"Оного гадяцького полковника всіляко шанувати і всіляке належне шанування віддавати".

Указ прийшов на гетьманську канцелярію, а сам Милорадович отримав орден на стрічці. Два тижні пиячив з тієї радості гадяцький полковник, напившись роздягався догола, ставав перед дзеркалом, чіпляв через плече стрічку з орденом і вигукував у дзеркало до власного відображення:"Хто ти такий?"І сам відповідав:"Ясновельможний пан полковник, його царської величності кавалір". Одного разу його служник Самійло заліз у димар, і, коли Милорадович запитав до дзеркала:"Хто ти такий", Самійло прогундосив з грубки:"Волоський вар'ят і дурень царя небесного". Милорадович упав з переляку, а отямившись, підійшов до вікна, Семен саме вилазив з димаря, полковник ухопив рушницю й застрілив його. Ще й сам подав позов, буцім Семен хотів його пограбувати, й склав на мертвого Семена неславу. Челядники, котрих привів у свідки, потвердили, буцім Семен лазив у грубку для грабунку.

Тими пиятиками, вбивством Семена і судом над ним, вже мертвим, вкинув Гадяч у неймовірний переляк.

…Милорадович зайшов до світлиці сягнистою ходою, шабля летіла за ним, неначе довгошия птаха, що склала крила і шугає з височині, закаблуками стукотів, неначе ступав по гайку власного будинку. В світлиці найдовався довго. Ми, канцеляристи, стовпилися біля вікон, які виходили на ґанок, чекали. Сподівалися, що почуємо крик, сварку, погрози… Милорадович вийшов тихо, ледь зігнувшись, ступав м'яко, шаблю в наділках тримав у лівій руці. Вже зійшовши з ґанку, одягнув шапку. Зупинився, чомусь оглянувся. Повільно пішов з двору.

Що то за розмова відбулася в них з Полуботком, про що гомоніли — невідомо, Полуботок після того покликав мене й звелів переписати якийсь папіру і був такий, як і завше — спокійний, розважливий.

По тому на довгий час лихі чутки по гадяцькому полковнику запали. Либонь, затаївся до певного часу. А може, й сказав йому щось таке чернігівський полковник, може, й прохукав у душу дірку якимись особливими словами, мовляв, ти ж вже наш, пустив коріння в цю землю, і брати твої також, не забивайте давнього пагіння, бо воно колись заглушить вас. Бог над нами один, всі ми діти його.

Не знаю. А таки заповажав хоч трохи Полуботка Милорадович, бо пізніше, коли мав можливість люто помститися, продати, не помотався; не підтримав, не став на його сторону — чужоземна кров заговорила, — але й з арканом не кинувся. Одначе я забіг трохи наперед.

Від Скоропадського надходили вісті часто і все втішнії: цар дуже ласкавий до гетьмана, на банкетах садовить тільки поруч себе, приймає Скоропадського то в Кремлі, то в Німецькій слободі, сенатори, всі синодальні поспішають наввипередки, аби засвідчити українському гетьману свою шану. Був з царем на похоронах генерала Кантакузіна, того самого, про якого ходила чутка, буцімто хочуть його настановити замість Скоропадського, пишно відзначали річницю Ніштадтського миру, псковський архієпископ — синодальний віце–президент — майже щодня навідує гетьмана, руку цілує, сват Петро Андрійович Толстой не знає, де посадовити й чим пригощати високого родича. І сам пан гетьман майже щодня приймає гостей високих, припаси тануть швидко, просить прислати то кілька куф горілки, то круп всіляких, сушні і всього іншого. Цар поїхав на води до Алонца, лікувати міхур сечовий, а гетьману наказав чекати на нього. Дочекався. Знову цар возив його з одного банкету на інший. І мчали в Москву, й летіли з Москви козаки вістові, глухівський ратушний підписар Савка, машталір гетьманського двору Григорій Заєць, Яків Маркевич, старший канцелярист гетьманської канцелярії Григорій Тимошівський, один раз возив припаси сам генеральний бунчужний Яків Лизогуб. З часом добрі вісті чи то почали губитися в дорозі, чи то нічого було передавати, натомість з'явилися неприємні, тривожні. Надійшла промеморія, щоб прядиво з України везли тільки в російські міста, і ще одна, котрою заборонялося на Україні робити смолу та поташ (а де їх взяти?), далі — указ, за яким у Глухові розташовувалися ще два російські полки.

Не встигли отямитись від тих промеморій, як надійшов царський указ — відправити десять тисяч козаків на Ладогу та десять тисяч на Терек, на тому указі Скоропадський прописав, якому полку куди йти: на Ладогу Чернігівському на чолі з полковим суддею Василем Томарою та полку Полтавському на чолі з наказним полковником Іваном Черняком, на Терек — полкам Миргородському, Прилуцькому і Київському. Й ще один указ: скласти по всій Україні присягу про престолонаслідування — престол наслідує особа, на яку вкаже імператор в своєму тестаменті. Такого не було ніколи в жодній країні.

Полуботок на те сказав:

— Напишемо цидулу, старшина підпише. Нехай там як собі хочуть: нам від того ні солодко ні гірко.

На указ про посилку козаків на Ладогу та на Терек Полуботок одписав, що це зробити майже неможливо — настало морове повітря, хвороба викосить козаків у дорозі, до того ж, нині ще трава не піднялася й води високі, потрібно чекати просухи та паші. Підписар ратушний глухівський Савка повіз того листа в Сенат і ще одного, таємно, Скоропадському, в якому Полуботок натискав на гетьмана, аби той не піддавався, аби одбивався, бо такими посилками людей і постоями вигубимо Україну до решти й не буде нам прощення ні від люду нинішнього, ні від дітей та внуків наших. У листі до Скоропадського перераховувалися всі постої, указувалося, скільки в якому полку лишилося козаків, і розповідалося, як вони обшарпалися та озлиденіли. Полковник підказував гетьману, аби писав цареві листа особисто й водночас заручився підтримкою всіх значних людей у Москві — сенаторів, губернаторів, генералів, зичливих гетьману, а також тих, які мають на Україні маєтності, і вони також убожіють від постоїв та поборів.

Опираючись на той лист, Скоропадський з старшинами, які були з ним у Москві, написали цареві промеморію з шести пунктів. У промеморії насамперед вказали на те, що за останні роки Україна оскуділа й виснажилася до краю, козаків та посполитих лишилося мало, але й з них третину щорічно забирають у походи, отож козаки йдуть на Ладогу, під Царицин та в Кримські степи, а їхні жінки мусять годувати драгунів, котрі стоять по їхніх хатах постоями, і мусять ті жінки забезпечувати російське військо та форпости підводами (а то ще підводи драгуни беруть силою), і навіть прогонів їм не платять, чого немає ніде в царстві Московському. Якщо ж хто намагається підводу не дати, того забивають у заліза й завдають до секвестру. Поскаржитися немає кому, бо московитські коменданти від українців скарг не приймають, а спіймані самоправці–солдати до українського суду не йдуть.