— Але ж люди живуть стражданнями, вони убогі й нещасні…

— Треба вознестися над цим… Адже там…

Йогомосць узяв гребінь, почесав ним тім'я, зітхнув:

— Увесь вік я намагаюся примирити людей з Богом. І це мені не вдалося. Я кажу їм тільки правду, якою б гіркою вона не була. Я вчу їх жити а вони за це ненавидять мене. Скоро, мабуть, проженуть зовсім.

— Це не Божа заповідь, — несміливо мовив я.

Отець Єлисей раптом зблиснув очима, повернув голову до ікони"Зняття Ісуса з хреста", сказав:

— Бог зробив для мене багато, але й я для нього зробив немало. Іноді мені здається, що я зробив для нього більше…

— Він привів нас у світ…

— Мене народила мати, з Його благословіння… Я ж увесь вік вчу дурнів розуму, підлих страхаю Ним і примушую ставати добрішими, розкаюватись. Хоч це рідко вдається. Я вчу людей не тільки прощати, а й захищатися правдою. Я викриваю всіх отих… здирників, убивць. На старість вони стають дуже богомільні, плачуть над своєю пропащою долею, ще й вважають, що їх обдурило життя та злі люди. Вони розповідають сльозливі байки, в яких самі — жертви. Я вчу мирян не давати обдурювати себе і не прощати кривди.

— Навіть на сповіді?

— Ну… Яка кривда… Кривди, як і лиха, різні. У одного лихо — не зійшов часник на грядці, здохла качка, а в іншого — смерть брата, матері або, як оце нині, похід Дербентський. Як можу благословляти на цей похід козаків, коли то погибельне для них і не в нашу користь. Я знаю всіх утеклих городнянських козаків. Знаю навіть, де хто з них ховається. Але не викажу нізащо.

— Єпископи кажуть, що то гріх перед царем, — мовив я обережно. — Цар — Божий помазаник…

— Хіба ми знаємо, що таке справжній гріх? І чи може один гріх затулити інший? Ось ти розповідав про скарання в столиці людей. Та ще й невинних… І вважаєш, що можна такий гріх замолити в Бога?

— Не можна, — мліючи в душі, промовив.

— От бачиш. Царі й князі… їх багато. Сутність їхня — одна.

Я слухав, і щось отерпало в мені, щось вмирало і щось народжувалося. Власне, те почалося ще раніше, а тепер поплинуло лавою. Дні і ночі думав над тим, що бачив у Пітері, перетруював у думках і не міг виважити з душі все, що вклалося туди з малих літ, бо ж вважав, що чинитиму проти Божої волі. Я опирався, я мучився, я розіп'яв себе на власних думках, наче на хресті.

— Вночі хтось човником їздить на острів, — сказав зненацька. — Жінка.

— Дівчина. Ганна Легейдина, нареченому їсти возить. Утік він з півдороги, з степів донських. Любляться вони. А повінчати я їх боюся, — похилив голову піп, немовби вибачаючись переді мною: мовляв, отакий я — язиком, а отакий — на ділі. Я не осуджував його, бо й сам ще нікого не заступив грудьми. Одначе поклав собі, що намагатимусь жити іншим законом, справедливим. Христос сам розіп'явся за інших, він не скорився Пілатові, не вимолював у нього життя. Я передумував своє життя, життя людей, з якими зустрічався, бачив себе в минулому, немовби в двох образах: отак на кипарисі проглядає крізь один, свіжонамальований образ інший, давній — іншого святого, інше обличчя. Ми молимося цьому, другому, святому, хоч пам'ятаємо, що там є ще одна парсуна. Безгрішним був тільки Христос, це знають всі, одначе не з однаковим сумлінням дивляться на це: одні хочуть наслідувати його, також бути безгрішними, інші грішать без страху та совісті — мовляв, все одно всі в гріхах, а більше чи менше, те не має значення; як на мене нинішнього, потурати кривдникам, людожерам людським — потурати гріхові.

Забігаючи перед себе, мушу сказати, що диспут, який розпочали в Городні з отцем Єлисеєм, багато разів продовжували в Чернігові, єгомосць таки зайшов у повний розмир з мирянами й мусив вибиратися з парафії, я порекомендував його Полуботку, й полковник погодився взяти отця Єлисея домашнім духівником при каплиці над Стрижнем.

Поки я виважував у голові свої нові думки, а в серці відчай і страх, наш підосавул сказав, що за день ми обшукаємо село, всі хащі й поїдемо додому. Я страшенно стривожився, не знав, що мені робити з утікачем на острові, адже вже мовби почувався його спільником, спільником тієї дівчини… Цар забрав у мене любов, тепер він хоче забрати її в оцього хлопця та дівчини. Якщо він забере її — буде вчинено велику кривду, якщо ж я не допущу до того — стану супроти царя… Я вельми подосадував на себе і на життя: ну чому повсякчас маю ставати на той або на той бік, навіть у справах, які мене не стосуються, чому не можу махнути рукою і жити тільки власними клопотами?

Одначе щось підказувало мені: рятуючи чужу любов, я рятую і власну, нехай і занапащену, рятую себе самого і саму правду.

Проболівши душею день, увечері таки пішов у береги, але ледве не вскочив у халепу: ніч була темна, я чекав під вербою дівчину, й щойно вона ступила з човна, схопив її за руку. Вона вирвалася, кинулася тікати — мовчки, без крику, — я побіг за нею, гукаючи, щоб зупинилася, вона заплуталася в бур'яні і впала, я впав поруч неї й знову вхопив її за руку, вона виривалася, я ледве вгамував її, промовляючи:"З нами хресна сила, я свій, ти не бійся". Й коли вона трохи заспокоїлася, я сказав, аби верталася й попередила нареченого, що завтра буде облава в селі, нехай утікає в поле або в ліс, а наступної ночі вернеться на острів. Дівчина, мабуть, не вельми вірила мені — в темряві я бачив тільки її блискучі очі, — я перехрестився й забожився, що кажу правду. Повернувшись до хати, я помолився содіяному добру. Було трохи страшно, але в той же час почував у грудях твердий пружок, котрий появився невідь звідки. У мені мовби щось проростало, пробуджувалося, я прислухався з недовірою. Вже коли поверталися до Чернігова, розповів про втеклого козака та дівчину Борзаківському, а також про те, що попередив їх (мабуть, хотів раз і назавжди вивірити Борзаківського), а той, вислухавши мене, добряче вибанітував.

— Зробив — мовчи. Ніхто того не знає. Хочеш, щоб похвалив? А якщо я розкажу ще комусь? Живи сам по собі…

Ми їхали поруч, гнідий румак покусував мого мирного плохенького бурого коника, і я ледве втримував його й подумав, що навіть у цьому покусуванні є якийсь знак. І я раптом розсердився й сказав:

— Я не хочу жити собі. Але не хочу жити й для інших.

— Отакої, — здивувався Борзаківський. — І в поле не їдь, і дома не лишайся…

— Я так сказав, бо… ніби проснувся. Після Пітера й після того, що побачив удома. Ми оце їздили на лови… самих себе. Чому себе ловимо? Чому батожимо самі себе? Хіба гірші за інших?

— Всілякі…

— Так, а серед нас запроданці, що зреклися роду свого, батьків своїх, дідів своїх, шабель своїх, звичаїв своїх, коней своїх…

— Це вже ти заскочив… Коней не зрікається ніхто. І волів, і упругів…

— Це я знаю. Світ корчиться в злобі, зажерливості, люди множаться й народжують грішників — все гірших та гірших, кличуть до доброти, до всепрощення, а самі недобрі та лукаві. Світ занурений у розбій, захланність, загарбництво — чужих земель, чужого добра, чужої мудрості, — я це бачу…

— Іване, не говори, наче піп на проповіді, — попросив Борзаківський.

— Я увесь вік читаю собі проповіді. Кажу до того, що ми, мені здається, не гірші за інших людей, за всіх, яких бачив: татар, німців, поляків, московитів. Ми й трудящі, і грамотні, принаймні, грамотніші за московитів, й мусимо зрікатися самі себе, своїх добр, своїх антецесорів… Ось і оці лови…

— Ти зробив на копієчку, а похваляєшся на таляр, — перепинив мене Борзаківський. — Міркуєш справедливо, й доміркувався до чогось, міркуй і далі, але тримай все те при собі. Хіба знаєш міру своєї душі? Візьмуть на квестію… й прорветься вона, як гнила верша. Ти, Іване, вельми наївний, а то й дурникуватий трохи, а може, прикидаєшся таким, це, до речі, вигідно, за це тобі прощають твої незугарності, але до певної межі. Не вскоч у халепу й не введи в неї нікого. Зрештою, ну… мені здається, є ще люди, які міркують так само, як ти, але що вони можуть удіяти? Отож? Читав книгу Корба?.. Але Корб далеко, у Відні, його й цар не дістане. А тут… Нині вивідників усіляких розвелося… Он навіть твій Вурчик розвісив вуха та слухає, — жартом скінчив розмову Борзаківський.