Особливо неприємно було Герцу бачити ці лампи на своєму солідному письмовому столі сьогодні, коли в нього в гостях був його старший товариш із Берліна, оберштурмбаннфюрер Ганс Грефрат; якого сам на сам він міг називати просто Гансом.

Герц вважав, що його товариш прибув з метою інспекції, але Грефрат справами не цікавився. Розмова точилася світська: розповідали про зустрічі з однокашниками, згадували юні роки, амурні пригоди. Ніяких ділових запитань, порад, інструкцій. Жодного слова про драматичне становище на Східному фронті. Зустріч двох старих приятелів та й годі… Герц усе ж не витримав, йому схотілося похвалитись перед другом, який займав вище становище й був до певної міри його начальником.

Саме на той час удалося виявити людей, що підозрівалися в зухвалому і майстерному викраденні великої кількості зброї й боєприпасів з ешелона, який ішов на фронт, — справи дуже складної, неясної, тому що нестачу гвинтівок, гранат було виявлено лише під час розвантаження ешелону, й ніхто не міг сказати певно, де саме, на якому відрізку шляху зникла зброя.

До Герца претензій не було, його лише інформували про цю прикру подію. Однак він з власної ініціативи розпочав енергійні пошуки й за місяць напав на слід.

Арешт осіб, що брали участь у зухвалому грабунку, Герц призначив на цю ніч. Скориставшись паузою в розмові, Герц дістав із шухляди столу список людей, яких належало заарештувати, й подав його Грефрату. Проти кожного прізвища, крім відомостей про місце проживання, особливі прикмети зовнішності, коротко викладався склад злочину.

Грефрат пробіг поглядом список, відкопилив губи, замислився й несподівано запитав:

— Радник Хауссер нікуди не поїхав? Ти міг би його викликати?

— Він тобі так терміново знадобився? — здивувався Герц.

— Так… — усе ще думаючи про щось, неуважно відповів Грефрат, — Так, так! Запроси його.

Герц викликав чергового й віддав наказ знайти радника Хауссера. Він був невдоволений: поява радника могла перешкодити щирій розмові з Гансом про важливі речі. Останнім часом він усе частіше й частіше відчував потребу в такій відвертій, конфіденціальній розмові з людиною, що обертається у вищих урядових колах.

— Послухай, Гансе, я хотів би тебе запитати… — почав Герц трохи збентежено. — Як ти вважаєш… Чи можуть росіяни… — Він запнувся, підшукуючи м’якше формулювання. — Чи може так трапитися, що нам доведеться залишити, ці місця?

Очевидно, оберштурмбаннфюрер не вважав зручним для себе вести розмову на цю тему. Він криво усміхнувся.

— Ну-у, ти ставиш такі питання…

— Я ставлю їх другові, який не сумнівається в моїй відданості фюреру й не може запідозрити мене в поразницьких настроях.

— Все одно…

— Добре, Гансе, — не здавався начальник гестапо. — Давай міркувати чисто теоретично, ніби сторонні військові спеціалісти, спостерігачі. Припустімо, вони прийдуть сюди… На що ми можемо надіятися?

Так, ця тема була неприємна для оберштурмбаннфюрера Грефрата. Він явно розсердився, перейшов у наступ.

— А Америці й Англії вигідно, щоб росіяни захопили Східну Європу?

— Що вони можуть зробити?

— Краще скажи, що вони можуть не зробити, — засміявся Грефрат. — Багато чого! Наприклад, пообіцяти росіянам відкрити другий фронт і не виконати своєї обіцянки, зобов’язатись постачати доблесним російським союзникам високоякісну військову техніку й відправляти їм танки, які горять, наче сірникові коробки.

— Відстрочка… — мляво розвів руками Герц. — Всього лише відстрочка на невизначений час. Адже другого фронту в нас не було, а росіяни пройшли від Сталінграда до Києва. Ти розумієш, Гансе, що робиться? Геббельс правильно каже. На нас сунуть більшовицькі орди, орди нового Чінгісхана.

Грефрат тільки крякнув, почувши ім’я рейхсміністра пропаганди, сердито стиснув губи, заходив по кімнаті. Мовчанка тривала добру хвилину. Порушив її Герц.

— Ти чув що-небудь про нову зброю?

— Говорять… — невизначено знизав плечима оберштурмбаннфюрер.

— Але ти щось знаєш напевне?

Гість насупився.

— Ні! — рішуче сказав він і тут же усміхнувся, — Але якби навіть знав…

— То все одно нічого б не сказав? — з усмішкою підхопив Герц, — Значить, знаєш. У мене одна надія на цю секретну зброю, яку сам господь вкладає в руки фюрера. Лише вона врятує нас. Один удар, і гинуть не сотні, не тисячі, а мільйони наших ворогів.

Грефрат підсів до столу, знову взяв у руки список.

— Як ти дивишся на ідею створення української дивізії СС «Галичина»? — запитав він, лукаво глянувши на начальника гестапо.

— По-моєму, марна пропагандистська витівка. Ці есесівці порозбігаються при першій сутичці з противником або ще гірше — вдарять нам у спину. Фюрер сказав ще на початку війни, що на просторі від Ельби до Уралу ніхто, крім німців, не повинен мати в руках зброї. Це велика мудрість.

— М-мтак… — мгукнув гість, розглядаючи список. — Які в тебе стосунки з цим… радником Хауссером?

— Ніяких… Я навіть не розумію, чим, власне, займається цей самовпевнений тип. Експерт у східних питаннях, друг Альфреда Розенберга… Подумаєш, цабе! Нам би менше радників та більше солдатів.

— Боюся, Генріх, що ти помиляєшся, — лагідно заперечив Грефрат. — Дехто дотримується іншої точки…

— Більше експертів і менше солдатів? — глузливо запитав Герц.

— Щось подібне…

— Ти серйозно?

Оберштурмбаннфюрер не встиг відповісти — в двері постукали.

До кімнати ввійшов низенький товстий чоловік у чорному плащі й форменому чиновницькому кашкеті на великій круглій голові. Його очі ховалися за товстим склом окулярів. Він змахнув долонею, наче перекинув щось невидиме через праве плече.

— Хайль Гітлер!

— Хайль Гітлер!

Очевидно, Грефрат і радник Хауссер були знайомі раніше, проте Герц з задоволенням відзначив, що його приятель з іронічною цікавістю і навіть зневагою оглянув непоказного радника з ніг до голови так, начеб він його вперше побачив. Тим більш дивним здався Герцові той винятково ввічливий, аж запобігливий тон, яким Грефрат звернувся до прибулого.

— Пане раднику, вибачте, що я потурбував вас. Я мав намір зустрітися й поговорити з вами завтра, але тут виникла одна термінова справа, і я хотів би знати вашу думку. Ось список осіб, яких пан штурмбаннфюрер має намір заарештувати цієї ночі. Якщо хтось з них зацікавить вас…

Хауссер блиснув склом окулярів у бік Герца, взяв список, розстебнув верхній гудзик на плащі, підсів до столу.

Грефрат послужливо подав йому олівець.

Проглянувши список, радник замислився, а потім рішуче поставив галочки проти кількох прізвищ і передав аркуші Герцові. Галочками було позначено тих, хто підозрівався у викраденні зброї. Шість прізвищ.

— Ви вважаєте, що заарештувати слід тільки цих, а рештки поки що не чіпати? — запитав начальник гестапо, неприязно дивлячись на потворно великий, майже позбавлений рослинності череп радника.

— Ні, пан радник, очевидно, мав на увазі інше… — втрутився Грефрат, переглядаючи список. — Саме цих людей не слід займати. Я правильно зрозумів вас, пане радник?

— Так, — кивнув головою Хауссер. — Цих людей не треба чіпати.

— Але ви прочитали, в якому злочині їх запідозрено?

— Звичайно…

Такого повороту справи начальник гестапо не сподівався. В його практиці за останній рік було два дивних випадки, коли раптом, без пояснення причин, начальство наказало йому звільнити кількох злочинців, яким загрожувала смертна кара. Всі вони були терористами-оунівцями, які брали участь у збройних нападах на державні установи. Герц не розумів, у чому справа, й, звичайно, не припускав думки, що до дивних наказів начальства має якесь відношення радник Хауссер. Тепер ця думка в нього виникла, і він, здивований, обурений до глибини душі, глянув на свого приятеля.

Грефрат мило всміхнувся йому.

— Пане штурмбаннфюрер, мені треба поговорити з радником. Де б ми могли…

— Будь ласка, — ледве стримуючи роздратування, сказав Герц. — Мій кабінет… Я залишу вас.