Крем’язень, очевидно, відчув, що Тарас спостерігає за ним. Очі їх зустрілися. «Що можна зробити?» — запитав Тарас поглядом. Хлопець сердито глянув на товариша по нещастю, очевидно, зважуючи, чи слід йому розраховувати на можливу допомогу цього низькорослого, охлялого на в’язничних харчах кримінальника, і з тим самим неприязним виразом на обличчі ледь помітно кивнув головою: «Гаразд. Побачимо. Будь на сторожі».

Поліцай знайшов ще одного підлітка, що сховався під лавою. Тепер затриманих було семеро. Рухатися продовжували ланцюжком — поліцай попереду, позаду цибатий єфрейтор. Німець був озброєний пістолетом, що висів у нього на кобурі спереду, біля лівого бедра. Як зміркував Тарас, перевірка документів проводилась двома чи трьома патрулями одночасно в кількох вагонах. Це була звичайна облава на тих, хто зумів уникнути мобілізації на роботу до Німеччини.

Їх вели до сусіднього вагона. Тарас давно помітив одну з особливостей допотопних вагонів, з яких складався поїзд. У них не було звичайних тамбурів, натомість по обидва боки, проти кожної пари лавок, були схожі на дверцята карети двері, що відчинялися не досередини, а назовні. Знадвору, теж по обидва боки вагона, по всій довжині його, тяглися підніжки. На станціях пасажири могли входити й виходити з вагона через будь-які двері. В думці Тарас уже не раз примірявся до цих дверцят і навіть уявляв себе на підніжку. Проте він розумів, що далі все буде рівнозначне самогубству. Стрибати на ходу поїзда в темряву не можна. Та й не встигнеш — дістанеш кулю в спину раніше, ніж устигнеш відчинити дверцята. Біда…

Дійшовши до кінця вагона, поліцай озирнувся, скомандував:

— По одному, за мною!

Він розштовхав людей, що стояли на площадці, відчинив двері, які вели до проходу. Там над зчепом і буферами лежали два щитки, обгороджені тоненькими залізними поруччями.

— Олю, обережно… — сказав крем’язень дівчині, й, ніби оберігаючи її, штовхнув Тараса в бік.

Це була, без сумніву, частина якогось задуманого маневру. Хлопець у френчі працював ліктем і плечем, відтаскаючи сусіда вправо, до останніх бічних дверцят. Тарас скоса кинув на нього запитливий погляд. Крем’язень суворо насупив брови, підніс до грудей руку із стиснутим кулаком, зробив рух, наче він натискає ручку дверей, і різко нахилив голову. Тепер усе було зрозуміло — він наказував Тарасові відчинити бічні двері й відразу ж присісти, якомога нижче. Часу для роздумів не було. Тарас зіщулився, наче йому за комір кинули шматочок льоду. Він чекав ще одного знака.

Єфрейтор дістав з кобури пістолет. Можливо, він відчув щось підозріле. Тепер він тримав пістолет у правій руці і ліхтарик у лівій. В проході чулися полохливі вигуки та ойкання дівчат, що пробиралися по хисткому містку. Крем’язень натиснув на них, наче хотів проштовхнути вперед, і відкинувся назад, навалюючись на гітлерівця.

— Но, но! — гукнув єфрейтор, підіймаючи вище руку з пістолетом. — Дафай, дафай!

Хлопець у френчі, не оглядаючись, подався назад, паче кінь, що запручався, чогось злякавшись. Гітлерівець ударив його рукояткою пістолета в плече й обома кулаками з силою штовхнув у спину. Вони обидва подалися вперед. Тарас опинився збоку — між єфрейтором і бічними дверима. Туга ручка дверей піддалася…

— Ну! — пролунав обурений, нетерплячий голос крем’язня.

Цей вигук можна було зрозуміти і як протест проти грубої поведінки німця, і як незадоволення тими, хто затримався попереду.

Тарас зрозумів його правильно: настав вирішальний момент. Та крем’язень міг не встигнути зробити того, що він задумав. Треба було відвернути від нього увагу єфрейтора.

— Ахтунг! — гукнув Тарас, відштовхуючи дверцята й присідаючи.

Єфрейтор, почувши німецьке слово, різко обернув голову, побачив чорну порожнечу в отворі відчинених дверей. У ту ж мить невідома сила підняла його в повітря й виштовхнула з вагона. Уже десь там, у темряві, пролунав відчайдушний зойк, постріл…

— Олю! — гукнув крем’язень, хапаючись за ручку гальма, що виступала із стінки вагона.

Під вагоном завищали гальмові колодки. Вагон дуже сіпнуло, затрясло, а хлопець усе натискав і натискав на ручку. Френч на його спині тріснув по шву.

Поїзд почав сповільнювати хід. У темряві за дверцятами сипались, наче з під ножа на точилі, бризки іскор.

— Олю! — знову гукнув хлопець, роблячи останнє зусилля, щоб намертво притиснути колодки до коліс. — Сюди, Олю!

Він випростався, швидко оглянувся. Обличчя було червоне, блищало від поту.

У вагоні зчинився шарварок, чулися крики, слова молитви. Попереду залунав тривожний гудок паровоза. Дівчина стала біля крем’язня, притиснувши до грудей руки, бліда, перелякана насмерть.

— Хто тут? Що тут?!

З проходу у вагон ускочив захеканий поліцай. Він звів карабін, готуючись вистрілити в хлопця, але той лівою рукою вхопив за дуло, відвів убік. Гримнув постріл, куля пробила дах вагона. Хлопець ударив кулаком в обличчя поліцая.

— Віддай карабін!

— Алярм!! — заволав поліцай, намагаючись видерти зброю.

Крем’язень ударив його ще раз.

— Віддай! Я сотник Богдан. Чуєш, падло!

Поліцай, оторопіло дивлячись на хлопця, випустив зброю.

Його губи і підборіддя заливала кров.

— Тихо, люди! — гукнув крем’язень до переляканих пасажирів. — Вас не зачеплять! Німця вбив я — сотенний УПА Богдан. Так і скажете…

Тарас не марнував часу; навалившись усім тілом на ручку, він намагався притискати стерті гальмові колодки. Крем’язень відштовхнув його і, вхопившись за ручку обома руками, рвонув її донизу. Він аж застогнав крізь зціплені зуби.

Вагон ішов юзом, затримуючи рух поїзда. Тепер скреготали колеса, ковзаючи по рейках. Долітав ледве чутний гудок паровоза й вигуки, прокльони. Тарас уловив кілька німецьких слів. Очевидно, сюди поспішали патрулі з інших вагонів.

— Олю, стрибай! — наказав крем’язень, випускаючи ручку гальма. — Стрибай сміливо вперед!

Та дівчина злякано позадкувала від дверей. Хлопець сіпнув її за руку, очі його блиснули.

— Викину! Стрибай! Ну, разом…

Уже з підніжка він гукнув до Тараса:

— За мною!

Тарас стрибнув вдало. Правда, він не втримався на насипі, скотився з нього, але навіть не потовкся. Слабо освітлені вікна вагонів пропливали мимо. Той, з-під коліс якого сипались золотаві й сліпучо-білі іскри, був уже попереду.

— Хальт! Стій!

Постріли. По спалахах видно було, що стріляють навмання.

Тарас трохи відбіг і зупинився.

— Гей! Агов! Де ти?! — почулось неподалік.

Хлопець кинувся бігти на голос і незабаром побачив крем’язня з дівчиною на руках. Вона стогнала.

— Давай допоможу.

— Не треба. Візьми карабін.

— Слухай, — сказав Тарас, якого турбувала думка про довідки, що лишилися в кишені єфрейтора. — Там мої документи… Може, ви почекаєте, а я збігаю… Знайду його…

Поїзд уже зупинився. Криваво-червоний вогник на останньому вагоні світився метрів за двісті. Ще далі, низько, біля землі, спалахували промені електричних ліхтариків. Крем’язень на ходу глянув у той бік, сказав, важко дихаючи:

— Не встигнеш. На біса тобі документи? Ходім. Не бійся… Зі мною не пропадеш!

З боку поїзда, неподалік, від останнього вагона, залунали постріли. Німці й поліцаї, очевидно, рушили на пошуки свого невдахи-товариша. Тарас зрозумів, що документи на ім’я Омельченка Григорія Павловича, які давали йому якусь надію повернутися до своїх у партизанський загін, втрачено назавжди, і з цього моменту для нього відкривається нова, можливо, найризикованіша і найважча сторінка життя. У в’язниці він чув про УПА, знав, що це таке… Та іншого виходу в цей момент у нього не було.

І з карабіном на плечі він закрокував у ніч поруч з відчайдушним хлопцем, що ніс на руках свою наречену, дружину чи сестру.

Кабінет начальника гестапо був освітлений гасовими лампами — задля економії палива електростанція вночі не працювала. Невитравний запах гасу, газу й самі лампи на важких, химерних бронзових підставках надавали цілком пристойній кімнаті якогось мирного, безнадійно провінційного, патріархального вигляду. Це завжди трохи дратувало господаря кабінету штурмбаннфюрера Герца, мимоволі наводило на думку, що він, Генріх Герц, до своїх сорока років досяг не так уже й багато в порівнянні з тим, чого він бажав досягти і чого досягли деякі його ровесники і навіть ті, хто був молодший.