Мандрівник поставив лампу на лаву й помацав зіпсований брус.

- Отже, так і є, - сказав він. - Все, що я розповів вам, це правда. Шкодую, що примусив вас іти до такої холодної кімнати.

Він узяв лампу, і ми мовчки повернулися назад.

Потім він провів нас до передпокою й допоміг Редакторові одягти пальто. Лікар подивився йому в обличчя і, трохи повагавшись, зауважив, що він має втомлений вигляд. Мандрівник у Часі голосно засміявся. Пригадую, як він стояв в отворі дверей і казав: «На добраніч!»

Я їхав в одному кебі з Редактором. Він вважав, що все оповідання - талановита брехня. Що ж до мене, то я не мав про це власної думки. Історія ця була така фантастична й неймовірна, а сама розповідь - така правдива й серйозна. Я не спав майже всю ніч і вирішив наступного ранку знову відвідати Мандрівника. Мені сказали, що він у лабораторії. Я був добре обізнаний з будинком і попрямував туди. В лабораторії, проте, господаря не було. Якусь хвилину я дивився на Машину й доторкнувся рукою до важелів. Зараз же вся маса її захиталась, наче лист під подувом вітру. Це здивувало мене. Я згадав чомусь часи дитинства, коли мені забороняли торкатись деяких речей, і повернувся до вітальні, де зустрів нарешті Мандрівника. Він збирався виходити з дому. В одній руці у нього був фотоапарат, у другій - дорожня [104] сумка. Побачивши мене, він усміхнувся і підставив для ручкання лікоть.

- Така мені морока з цією справою, - промовив він.

- Отже, то був не жарт? Ви й справді подорожуєте в Часі?

- Безперечно! - Він відверто подивився мені в очі. Чомусь він, видно, вагався, блукаючи поглядом по кімнаті. - Мені потрібно лише півгодини, - промовив він. - Я знаю, чого ви прийшли, й дуже вдячний вам за це. Ось кілька журналів. Почекайте до полудня, і я тоді доведу вам, що подорож у Часі - річ цілком можлива. Я привезу вам зразки і таке інше. Дозвольте залишити вас на короткий час.

Я погодився, навряд чи в ту мить збагнувши як слід його слова. Він хитнув головою й попростував коридором. Почувши, як стукнули двері лабораторії, я сів у крісло й узяв газету. Що він робитиме там до полудня? Раптом я пригадав, що о другій маю зустрітися з Річардсоном, видавцем, і, глянувши на годинник, побачив, що можу запізнитись. Я підвівся з крісла й пішов повідомити про це Мандрівника.

Взявшися за ручку дверей, я почув якийсь дивний уривистий вигук, щось клацнуло й грюкнуло. Коли я переступив поріг, на мене війнуло вітром і задзвеніло розбите скло. Мандрівника в лабораторії не було. На мить мені здалося, що переді мною промайнула якась невиразна постать у вирі з чорного дерева та бронзи. Постать та була така прозора, що крізь неї я бачив лаву з розкладеними на ній кресленнями, та не встиг я протерти очі, як видіння зникло. Зникла й Машина Часу. Протилежний кінець лабораторії був порожній, і там повільно осідала хмарка пилу. Одна шибка у заскленому даху, очевидно, щойно розбилася.

Я остовпів. Було ясно - сталося щось незвичайне, але що саме, сказати я не міг. Поки я стояв так, двері з саду відчинилися, і в кімнаті з'явився слуга. Ми перезирнулися. Я потроху приходив до пам'яті.

- Містер... вийшов звідси? - спитав я.

- Ні, сер, звідси ніхто не виходив. Я думав, що він тут. Аж тоді я все зрозумів і, ризикуючи розсердити Річардсона, залишився чекати другої, може, ще дивнішої розповіді і тих зразків та фотографій, що їх Мандрівник обіцяв привезти з собою.

Тепер я починаю боятись, чи не доведеться мені чекати його до кінця життя. Мандрівник зник три роки тому і, як відомо кожному, не повернувся й досі. [105]

ЕПІЛОГ

Нам лишається тільки гадати, чи повернеться він коли-небудь. Може, він понісся в минуле й потрапив до рук кровожерних, волохатих дикунів кам'яної доби. Може, його поглинули безодні крейдяних океанів або роздерли велетенські плазуни юрської доби. Можливо, він блукає тепер - якщо слово тепер тут доречне - заселеними плезіозаврами кораловими рифами чи пустельними берегами солоних морів тріасового періоду. А може, він подався до майбутнього, цього разу не такого далекого, коли люди ще залишилися людьми, але всі важкі проблеми сучасності вже спромоглися розв'язати. Я принаймні ніяк не можу повірити, що наш час, час невдалих експериментів, безладних теорій і всезагальних суперечностей - це і є кульмінаційний пункт в історії розвитку людства. Така, в усякому разі, моя думка.

Він же, - я знаю з наших розмов ще задовго до того, як з'явилася Машина Часу, - завжди ставився до поступу людства дуже песимістично. Ріст цивілізації уявлявся йому в безладному матеріальному накопиченні, яке неминуче мусить зазнати краху й знищити своїх творців. Але, коли воно й так, ми не маємо іншого вибору і повинні жити далі. Для мене майбутнє сповнене таємниць і загадок. Все в ньому - невідоме, крім деяких моментів, освітлених оповіданням Мандрівника.

На втіху собі я зберігаю дві чудні білі квітки, зів'ялі вже, почорнілі й ламкі. Вони свідчать, що й тоді, коли зникнуть розум і сила людини, вдячність і ніжність завжди будуть жити в серцях.

1895

ПРИМІТКИ

Твори Герберта Веллса в Україні почали перекладати в 30-і pp. Саме тоді починають свою діяльність ті, хто згодом становитиме кістяк перекладацького корпусу. «Повість про дні майбутні» Г. Веллса в 1930 р. переклали В. Гладка та К. Корякіна. В 1936 р. в перекладі М. Іванова з'являється переклад «Невидимої людини». Саме цей переклад за редакцією Д. Паламарчука друкується і в наступні роки (Невидимець. - К.: Молодь, 1972; Дніпро. - Вершини світового письменства, 1977). Ще одна повість у перекладі М. Іванова - «Машина часу» - вийшла через кілька десятиліть (К.: Дніпро, 1977. - Вершини світового письменства). До цієї ж збірки включено ще два найвідоміші науково-фантастичні романи письменника: «Війна світів» та «Острів доктора Моро» в перекладі Д. Паламарчука.

До цих творів додається в 1969 р. «Містер Блетсуорсі на острові Ремпан» у перекладі В. Легкоступа (К.: Дніпро); «У безодні. Оповідання для старших школярів» у перекладі О. Логвиненка.

Безумовно, Г. Веллс був одним з найвідоміших в Україні письменників - численні російські переклади, починаючи від 1900 р. (адже саме в Росії у видавництві «Шиповник» у 10-і pp.. виходило перше тринадцятитомне зібрання творів англійського письменника, а потім - ще вісім; найповніше п'ятнадцятитомне під редакцією одного з найкращих й найавторитетніших у світі знавців Веллса Ю. Кагарлицького видано в 1965 р.) мали велику популярність також серед українських читачів.

МАШИНА ЧАСУ

Спроби відходу від лінійних механістичних уявлень про час і простір були характерними для європейської науки кінця XIX ст. [471] До них належить і книга Хінтона «Що таке четвертий вимір» (1884), парадоксальною реакцією на яку можна вважати «Кентервільські привиди» Оскара Вайльда. Дискусії про можливості неевклідової геометрії точилися і в тому студентському середовищі, частиною якого був Герберт Веллс. Як людина із схильністю до науково-філософських роздумів, Веллс доходив висновку, що четвертим виміром слід вважати час. У 1888 р. у квітневому та травневому номерах журналу «Сайєнс скулз джорнал» він виступив із повістю «Аргонавти хроносу», де дається опис подорожі в часі; згодом підкріпив свої фантазії науковою статтею «Жорсткий всесвіт» (1891). Та ж ідея була викладена ще раз 1894 р. в журналі «Нейшнл обсервер». З часом ці дві статті слугували науковим підґрунтям для вступу до роману «Машина часу». До того ж Г. Веллс постійно перебував під впливом дарвінівської теорії еволюції, а також наукових ідей свого вчителя Томаса Хакслі, зокрема його роботи «Пролегомени» (1884), де розвинено думку про можливість регресивного руху життя, від форм різноманітних до порівняно одноманітних, від розвинених - до примітивних. Ці ідеї обігруються й піддаються потрактуванню й у романі «Машина часу».

Письменик-початківець Г. Веллс, створюючи свою першу повість «Аргонавти хроносу», знаходився в річищі романтизму. Але матеріал, тексти, з якими він працював, вимагали інших, неромантичних способів зображення. І в подальшій науково-фантастичній прозі Веллса починає домінувати стиль, оснований на логіці наукових обґрунтувань.