рвалася в небо пісня.
Співали ми години півтори, а то й більше. Які тільки пісні ми не співали — і українські народні, і революційні, і старі комсомольські, і сучасні, і пісні з кінофільмів.
Потім Ігор сказав:
— А тепер, може, нехай Валька станцює…
«Зараз почне кривлятися, відмовлятися, а її будуть вмовляти», — подумав я. Але вона сказала без всякого:
— Будь ласка. Можу станцювати.
Тут я помітив, що Кукурузо чомусь почервонів і неспокійно засовався на місці. До речі, я ще й раніше, коли співали, звернув увагу на те, що мій друг весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зустрічалася з ним очима, він відразу відводив погляд.
— Український танець козачок! — Оголосив вожатий і заграв на акордеоні.
Валька почала танцювати. Над моїм вухом часто — часто, мов захеканий, наче це він сам танцює, дихав Кукурузо.
А коли Валька скінчила танець і все заплескали, він не став плескати, а чомусь спохмурнів і відвернувся.
Потім дівчинка в окулярах читала вірші Маяковського. Добре читала, тільки дуже кричала — мабуть, навіть в селі було чути.
Загалом, вийшов несподіваний концерт художньої самодіяльності. А потім стали купатися. Ігор плавав кролем, Сашко — штурман — брасом, та й Валька нічого плавала (правда, по — дівчачому — задерши голову і пофиркуючи). Але стрибати у воду з верби ніхто не вмів. І ось тут‑то мій друг Кукурузо показав, що таке васюковскіе хлопці. Видерся на саму верхівку, розгойдався, як мавпа, на гілці і ка — ак стрибне — майже хвилину летів і майже на середину плеса залетів. Всі тільки ахнули.
А вожатий сказав:
— Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобі треба в секцію зі стрибків у воду. Молодець!
Мене розібрало, і я хотів довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки і поліз на вербу. Але мене спіткала невдача. Жахлива невдача. Я зачепився за сучок і роздер труси — так як роздер! — Зверху по стегну до самого низу (навіть гумка лопнула). Трохи не плачучи від сорому і горя, я безславно спустився вниз. Однак ніхто не став сміятися з мене. Навпаки, всі мене заспокоювали:
— Нічого, буває. З кожним може статися!
Дівчатка навперебій пропонували зашити труси. Я категорично відмовився. Ви собі уявляєте — ви сидите без трусів, а дівчатка їх в цей час зашивають! Краще втопитися! Я взяв голку і нитку і поліз в курінь. Там, в напівтемряві, я довго й невміло орудував голкою, наколюючи собі пальці і ковтаючи сльози. Несподівано погляд мій упав на книжку, що лежала в кутку куреня і прикриту листям. Я зацікавився, потягнув її. Це була граматика. Я спершу здивувався, але потім згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб відвести очі дідові.
В граматику була закладена зошит. Я розкрив зошит. (Хай вибачить мій друг мою цікавість!) На першій сторінці починався
«Щоденник Робінзона Кукурузо». Що в ньому, ви вже знаєте: «пригоди» і «неприємності» першого дня. «А що далі?» — Поцікавився я. Перегорнув сторінку і… витріщив очі. Далі йшли вправи. Майже полтетраді було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменник, і на прикметник, і навіть на суфікси (на тих диявольських «дітей за сажею», які так підвели нас колись).
Вправи були написані олівцем — так само, як і щоденник.
Сумнівів не було — все це писалося вже тут, на острові.
Так ось воно що!
Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменування.
Ах ти хитрун! Ах ти обманщик! Твоя гордість, твоя диявольська гордість заводія і отамана не дозволила тобі признатися, що ти старанно готуєшся до переекзаменування, і ти втік на острів і там зубрити граматику. Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів… Ну постривай! Ну дивись! Я тобі!..
А втім, що «постривай», що «Дивись»? Хіба я скажу йому що — небудь? Хіба я йому ворог? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб залишився на другий рік? Та ні ж! Звичайно, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова! Нехай думає, що я ні про що навіть не здогадуюся! Нехай думає! Я швиденько поклав зошит і граматику на місце і прикрив листям — начебто і не торкався.
Від мого відкриття мені відразу стало легко і весело — ніби після дощу сонце засяяло. Про сором і ганьба свій я і думати перестав. Бадьоро доштопал труси і зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Всі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали усміхатися.
А Кукурузо сказав:
— Велике діло труси! Без трусів — немає людини, а в трусах — є людина, і навіть ще усміхається, — і хихикнув, кинувши погляд на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні.
І хоч дурне було це його дотепність, я не образився. Я благородно йому пробачив.
— Ну, а тепер «Готуйся в дорогу», «Готуйся в дорогу», — проспівав вожатий.
Піонери заметушилися.
Це було для нас так несподівано, що ми з Кукурузо розгубилися.
— Що, ви вже їдете? — Вирвалось у мене.
- Їдемо, — сказав вожатий. — Ми й так затрималися. Адже зупинка на вашому острові у нас непередбачена. Ми ночували на березі, на лузі біля стогів. А вранці туди стадо пригнали. Дівчата у нас бойові, але з великою рогатою худобою не дуже дружать. Довелося поспіхом перебазуватися. Навіть поснідати там не встигли… А нам сьогодні ще до Андрушівки добратися треба. Завидна доберемося, як ви думаєте?
— А чого… На таких човнах — звичайно, — впевнено сказав я. Кукурузо похмуро мовчав.
До нас підійшли Ігор, Валька, Сашко — штурман і інші піонери:
— Прощайте!
— До побачення!
— Будьте здорові!
Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузо, сказала:
— Ой, як шкода, що ми вже їдемо… І не дізнаємося навіть, як ви зловили свого браконьєра. Це ж так цікаво!..
Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо.
— А знаєте що! А ви напишіть нам. Я вам залишу адресу, а ви напишіть — добре? — Сказала Валька.
— Напишіть!
— Звичайно!
— Хай напишуть обов'язково.
— Напишіть! Напишіть! — Закричали звідусіль.
— Тільки так! — Відрубав Сашко — штурман.
А Валька вже писала на листочку з блокнота адресу.
— На, — сказала вона, простягаючи папірець Кукурузо. — Тільки дивись не загуби!
Кукурузо нічого не відповів — мовчки сунув адресу за пазуху. Піонери сіли в шлюпки.
— Заспіваймо їм на прощання пісню! — Крикнула Валька. — Заспівувачів, Сашко!
І вони заспівали.
Ми довго стояли на березі. Їх давно вже не було видно, а пісня все ще летіла над плавнями.
Пісню дружби заспівує молодь,
Молодь, молодь!
Цю пісню не задушиш, не вб'єш,
Не вб'єш, не вб'єш!..
… А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо.
Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися на нього можна годинами. Дивитися і думати. Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:
— Так, зараз техніка, воно взагалі, звичайно… будь здоров… Кажуть, в гудзику — приймач, в портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь заховати можна.
— Що ж ти хочеш — на транзисторах, на напівпровідниках, — сказав я і почервонів.
Вбийте мене, якщо я хоч поняття маю, що це таке: транзистори, напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали. Нічогісінько… А Ігор знав.
Звичайно, знав, раз сам робив приймачі на цих самих транзисторах…
Кукурузо ще раз зітхнув і раптом промовив:
— Ех, а здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Що — небудь особливе. Цікаве та незвичайне… Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані. По радіо. Між рогами натягнута антена. У вухо вставлений маленький промінчик (на транзисторах, звичайно)… Пасти таку корову — одне задоволення. Сидиш собі на баштані в діда Саливона, ух і кавуни ж там! Сидиш, їж, значить, кавун. Потім глянув на кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька в колгоспному просі. Ось зараза! Але ти не підіймаєш паніки, не схоплюєшся і не біжиш туди стрімголов. Ти спокійнісінько натискаєш кнопку і в мікрофон: «Манька — а! А ну тому, убоїще! Га — ля — ля — ля! Ех, а здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Що — небудь особливе. Цікаве та незвичайне… Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані. По радіо. Між рогами натягнута антена. У вухо вставлений маленький промінчик (на транзисторах, звичайно)… Пасти таку корову — одне задоволення. Сидиш собі на баштані в діда Саливона, ух і кавуни ж там! Сидиш, їж, значить, кавун. Потім глянув на кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька в колгоспному просі. Ось зараза! Але ти не підіймаєш паніки, не схоплюєшся і не біжиш туди стрімголов. Ти спокійнісінько натискаєш кнопку і в мікрофон: «Манька — а! А ну тому, убоїще! Га — ля — ля — ля!»І Манька, ніби її хтось батогом уздовж спини, — назад. А ти продовжуєш сидіти і їсти кавун. Красотища! Скажи?І Манька, ніби її хтось батогом уздовж спини, — назад. А ти продовжуєш сидіти і їсти кавун. Красотища! Скажи?