— Ну що? Що ти скажеш? — Запитав Кукурузо. — Хто це міг бути?

— Не знаю. Невже хтось з нашого села?

— В усякому разі, браконьєр. Це факт. Що ж будемо робити?

— Не знаю. Їхати в село повідомити? Не встигнемо. Він ось — ось приїде вибирати. Раз вночі ставив і на світанку ще не вибрав, значить, з хвилини на хвилину приїде. Це точно. Може, він уже пливе десь тут, за очеретами.

- І ми будемо стояти і дивитися?

— А що ж ти йому зробиш? Не дозволиш? Та він нас тут втопить, як кошенят. Ніхто й знати не буде. І не почує і не побачить…

— Заєць ти полохливий!

Ти дуже хоробрий! Всю ніч на гілці просидів, як курка на сідалі.

— Звичайно, якщо ти будеш тари — бари розводити, так він приїде, і ми нічого не встигнемо.

— А що ти хочеш встигнути?

— «Що, що»!.. Давай хоч рибу виберемо і випустимо, щоб йому не дісталася…

— А якщо він нагряне?

— Ну ти як Карафолька! «Якщо, якщо»! Якщо тільки мовою базікати, так, звичайно, нагряне і… А ну тебе! — Кукурузо перехилився через борт, схопив кінець мережі і потягнув в човен. І відразу забився, заблискав на сонці великий, круглий, як тарілка, карась. — Ну ж, допомагай!

Я кинувся допомагати… Зроду не бачив я стільки риби, і такої великої. Ми вибирали її і відкидали в воду подалі від човна, щоб вона знову не потрапила в мережі. Ми поспішали, весь час озиралися, боячись, що ось — ось з'явиться господар мереж. Ми до крові іскололі собі руки об гострі плавники йоржів, порізали пальці об зябра щук. Але ніколи було звертати на це увагу. А одна щука… Ох же щучіще! Ми ледве перетягнули її через борт. Ну як теля прямо! Більше метра завдовжки. Цілу хвилину ми не могли відірвати від неї захоплених очей. Все‑таки ми були рибалки. Зроду нам не доводилося тримати в руках такої щуки. І, може, й не доведеться ніколи. Ми разом зітхнули і, крекчучи від натуги, шубовснув її в воду. На прощання вона так вдарила хвостом, що ледь не перекинувся човен.

Виплутуватися рибу з мереж ставало все важче — ми втомилися. А вибрали тільки половину.

— Знаєш що, — сказав я, рішуче шморгнувши носом, — ріж мережа ножем! Щоб вона пропала, ця браконьєрська мережа! Чого її жаліти?

— Правильно, — сказав Кукурузо, витяг з кишені мій колишній гострий, як бритва, ніж, і справа пішла веселіше…

Нарешті остання рибина була випущена на волю. Ми кинули мережі назад у воду, і Кукурузо сказав:

— Ну все, тепер гайда!..

Нам дуже пощастило, просто здорово. Тільки ми витягнули на берег човен, тільки замаскували її в кущах, як за очеретами, там де ми щойно були, пролунали голоси. Спершу ми не чули, про що говорять. Розрізняли тільки, що один голос чоловічий, інший жіночий. Потім ми обережно підібралися до самого очерету, навіть у воду залізли, — прислухалися.

— Що за чорт… немає нічого, — бубонів чоловічий голос.

— Тому що ти, напевно, ставив так! Тюхтій! — Роздратовано скрипів жіночий.

— Та так само, як завжди, ставив! І в тому ж місці. Завжди стільки риби було, а тут…

— О, дивись, і мережа порвана!

— Ох ти! У самому справі! І тут… і тут… Що ж це таке?

— А то таке, що ти порвав її, негідник! Скільки разів я тобі казала, щоб ти обережненько! Такі гроші віддали за цю мережу! А тепер! Плакали мої грошики. Ой, горе ж моє, горе з таким чоловіком! Ну дивися, ну дивися, що стало з мережею! О господи!

— Та не винуватий я, їй — богу, не винний. Не рвав я мережі. Цілісінький вчора були. Щоб я бога не бачив!

Ми принишкли, завмерли за очеретами.

— Книші! — Ледве чутно шепоче Кукурузо.

Я мовчки киваю головою. Я давно вже дізнався голосу, а це: «Щоб я бога не бачив!» — Розвіяло останні сумніви.

Глава XII

Несподівані гості. Ігор, Валька та інші

Я не знаю точно, що відчувають прикордонники, коли лежать в засідці і чують розмову шпигунів, але мені здається, що ми відчували щось дуже схоже. Ми забули про все на світі. Ми думали тільки, щоб не пропустити жодного слова і щоб не видати себе.

Шлеперка говорила роздратовано і сердито:

— Ну! Ну що я тепер людям скажу?! Завтра ж увечері приїдуть. Близький тобі світ — з Києва мотоцикл ганяти. Та й гроші пропадуть… Всю ніч сьогодні будеш сидіти, поки мережі не починаєш. Щоб завтра мені ввечері поставив! А я вже їх якось умовлю переночувати. Доведеться за півлітра збігати… Ох, горе моє! Ну, почекай! Я тобі цього пів — літри не прощу! Це сліз моїх півлітра! Дорого тобі обійдеться ця півлітра, нелюд!

Книш тільки зітхнув.

— Ну давай, давай поїхали вже. Колупається, як неживий!

Це були останні слова, які ми почули. Через очеретів нам не було видно Книшів, і тому ми ще кілька хвилин напружено прислухалися, поки не переконалися, що їх вже немає.

— Так! Тепер все ясно, — сказав нарешті Кукурузо.

— А ти думав — шпигун.

— А що? Може і шпигун. Суслик, а не людина. Довгоносик.

— Так, тепер зрозуміло — і та торгівля в парку, і ті здоровані на мотоциклі, і все інше. Ось гадюка! Так він всю рибу знищить.

— Що ж будемо робити? Завтра він знову поставить мережі і якщо… Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня:

Хай завжди буде сонце,

Хай завжди буде небо,

Хай завжди буде мама,

Нехай завжди буду я!

Голоси були хлопчачі і дівчачі — бадьорі голоси. Здавалося, що прямо по воді і болоту крокує крізь очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано переглянулися. Що таке? Потім схопилися і побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили — заважали очерети.

— А ну гайда на дерево! — Крикнув Кукурузо.

Ми швидко видерлися на стару вербу, під якою стояв курінь, — це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: з стружки на плесо випливали, ніби лебеді, шлюпки. В шлюпках сиділи піонери в білих майках, в білих панамках. У першій шлюпці стояв на весь зріст стрункий високий хлопець у білих штанях, без майки.

Це був, напевно, вожатий. Під бронзовою шкірою його виділялися могутні м'язи. Здавалося, цей хлопець зійшов прямо з фізкультурного плаката: «Готуйся до здачі на значок ГТО!»

Але ось пісня скінчилася, і вожатий голосно сказав: — Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку. Як ви вважаєте, товаришу штурман? — Схилився він до маленького вилицюватому хлопчині з насупленими бровами, який сидів на кормі.

Тільки так! — Дуже серйозно відповів той. Всі чомусь засміялися.

— Тоді тримайте курс на острів, штурман! — В тон йому сказав вожатий.

— Тільки так! — Повторив хлопчина.

І знову всі засміялися. Але на штурмана це не справило жодного враження. Він навіть бровою своєї нахмурений не повів.

Одна за одною шлюпки пристали до берега. І острів вмить перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось грав у м'яч, хтось вже плескався у воді, хтось ловив сачком метеликів.

Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити — показуватися чи ні. Втім, довго вагатися нам не довелося. Якась висока голінасті дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:

— О! Дивіться! Тут хтось живе!

Всі збіглися. Підійшов і вожатий… Смаглявий спритний хлопчисько з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і відразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик, який я привіз Кукурузо з Києва.

— Ліхтарик, — пояснив він, — механічний. З магнето. Дає струм лише тоді, коли натискаєш на цю ручку.

І почав жікать, показуючи. Кукурузо неспокійно засовався на гілці. Голінасті дівчисько теж прошмигнула в курінь і витягла звідти рушницю.

— Дивіться, сьогодення, мисливську…

— Ой, обережно: може, вона заряджена. Ще вистрілить випадково! — Заверещав хтось із дівчаток.

Кукурузо не витримав:

— А ну не чіпайте!

Всі відразу підняли голови. Ховатися більше не було сенсу. Ми злізли з дерева. І відразу нас обступили піонери.