Це «ми» знову різануло вуха.

Новий знайомець змусив його сісти.

— А ви хто? — ревно запитав Стас, ледь стримуючись, аби не дати нахабному типу по пиці.

— Я? — перепитав Альберт і на мить замислився. — Скажімо, я її давній і дуже близький приятель. А хто ви?

— Я журналіст, — збрехав Стас. — Ось збираюся писати про вашого «Вірунчика» нарис до рубрики «Багаті й знамениті». Збираю матеріал. Може, й ви мені щось цікавеньке розповісте, як «давній приятель»?

— О, ніколи ще не давав інтерв’ю, — зашарівся співрозмовник. — Ну, що ж вам сказати… Безперечно, Вірунчик дуже здібна, а головне — ви ж бачите, яка вродлива жінка!Таких, як ми з вами, певно, може штабелювати. Є в ній щось таке… Полюбляє таємниці.

Хоча насправді — звичайна баба. Але це не для преси, добре? Ось я, наприклад, уже другий рік не можу її приборкати…

Невловима оболонка Рибки бананки почала наповнюватися й набувати певних контурів. І Стас опирався цьому. З нудьгою він думав про те, що ось зараз побачить якихось зайвих людей, почує їхні порожні балачки, зануриться у світ чиїхось звичайних проблем.

Існування в її житті цього самовпевненого типа — такого реального, з рожевим ляльковим обличчям, в елеґантному костюмі трійці — робило темну Рибку звичайнісінькою кількою в томатному соусі. Він звівся. Він не хотів такої реальности.

Коли Стас виходив з під’їзду, до будинку вже під’їжджало розкішне авто. За затемненим склом майнуло її обличчя, і Стас поквапився відступити у тінь. Серце чомусь підскочило й шалено зателіпалося десь у горлі.

Мабуть, вони щось святкували. Галаслива юрба повистрибувала з дверей машини і, зібравшися в коло, почала відкорковувати пляшку з шампанським. Пляшка вистрілила, жінки заверещали, як екзотичні пташки в едемському саду. Від цього кола розходилися потужні хвилі благополуччя й дорогих парфумів.

Барвиста зграйка верещала, сміялась і крутилася в очах Стаса, як клітка з папугами. І посеред цього кола з вишуканими кольорами китайського шовку й англійського джерсі, з його хмільним збудженням, посеред желеподібної атмосфери повного кайфу вишуканим філіґранним силуетом виділявся центр цієї не відомої йому програми — вона. Але Стас не одразу упізнав її. Хвиля каштанового волосся, довга чорна сукня з фіолетовим полиском… Вона не верещала, як усі. Вона стояла всередині кола і водночас зовсім окремо. Вона ніби розчинялась у повітрі. Вона була скрізь і ніде. Від неї — і тільки від неї — долинав особливий запах священної індійської квітки шафалі, якузаборонено зривати. Від цього запаху Стасові запаморочилося в голові…

Він отямився від болю в яснах і ще довго не міг розціпити зуби.

І вона могла приходити до нього, ридати, забивати йому голову якимись казками й незрозумілостями! А сама, мабуть, сприймала його за дешевого найманого танцюриста, за голу мавпу, що всім показує свій зад!

Стас уже зібрався якось обминути цю папужу зграю, коли з вікна висунулася задоволена пика сьогоднішнього знайомця — Альберта.

— У у, гади, шампанське п’ють і не піднімаються. А я вже стіл накрив! До речі, Вірунчик, тут до тебе приходив якийсь журналіст — Стас, здається…

Ні, йому це не здалося: вона знову стала Рибкою…

Так миттєво згоряє сірник, змінюючи яскравий капелюшок на зібгану чернецьку хустину. Її обличчя змінилося, потеплішало і стало зовсім простим. Але це, мабуть, була вигадана Стасом мить… Майже одразу вона знову стала гнучкою ящіркою — холодною й слизькою, — хтось підхопив її під руку, і юрба запхалася до під’їзду. Клаптик її сміху відірвався і, підхоплений вітром, приклеївся до Стасових старих кросівок…День п’ятнадцятий

Професор призначив Вірі зустріч на суботу о другій годині дня. Зранку Віра вирішила заїхати на цвинтар.

Думка про три свіжі могили не полишала її. Вона вирішила після того, як розв’яже свої проблеми з лікарем, почне приватне розслідування загадкових смертей. З чого почне? Спершу з’ясує все, що можна, про своїх мовчазних і загадкових колеґ. Вона інтуїтивно відчувала, що їх пов’язувала не тільки робота.

У суботу зранку вона заїхала на ринок і купила великий букет жовтих троянд. До міського цвинтаря швидко дісталася на таксівці. Віра добре пам’ятала розташування могил — вони були майже поруч. Аґентство вже встигло поставити на них білі мармурові обеліски з ніжними рожевими прожилками, схожими на ті, що виступають під шкірою на скронях або видніються на пожовклому осінньому листі.

На цвинтарі, як ложка в густому меду, стояла тиша, така сама густа й насичена, як мед. «Яке величезне місто мерців, — подумала Віра. — А й справді ж — місто, тільки підземне. У ньому є свої «хрущоби» і свої «царські села», свої маґістралі та провулки. Тільки немає метушні та марних пристрастей…».

Ось і витончене обличчя Ярослави дивиться з обеліска. Трохи далі з металевої пластинки посміхається «смаглява Барбі» — Аліна. Тільки на плиту Заріни ще не встиглиприладнати фото.

Віра обережно розклала на могилах жовті троянди — кожній жінці по дві. Постояла в мовчазній скорботі. А коли підняла очі, побачила, що алеєю в напрямку могил ідуть дві жінки — Ліліана Олегівна з подругою, яку Віра колись уже бачила з нею в місті. «Цього ще бракувало! — з досадою подумала Віра. — Ну чого їх принесло сюди саме зараз?»

Здається, така ж думка відбилася на обличчі Ліліани, яке майже наполовину було заховане під великими чорними скельцями окулярів і широкими крисами модного білого капелюха. «Як з журналу «Бурда», — подумала Віра. — Навіть на цвинтар обидві одяглися, як у нічний клуб! Снобки! А ось ця, я просто упевнена, наша майбутня співробітниця. Ліліана ж усіх своїх до себе підбирає. А тут — одразу три вакансії…»

— О, Віро, ви також тут! — радо вигукнула Ліліана Олегівна. — А ми з подругою не всиділи сьогодні у перукаря — так потягло сюди, до дівчат. Так потягло!

І Лілі почала розкидати по могилах білі лілеї, які їй подавала подруга, тримаючи в руці величезний оберемок цих квітів. Віра з цікавістю позирала на неї: густа хвиля волосся спадала на чоло, вузьке обличчя з аристократичними вилицями, яскраво пурпурові губи, що виглядали трохи неприродно на білому блідому обличчі, за скельцями чорних окулярів, здавалося, причаїлася порожнеча… Жінка була струнка, гнучка, як змійка, щільно затягнута у блакитну стрейчову сукню. Капелюшок на ній теж був ніжно блакитного кольору. «Просто знахідка для якогось Версаче, — думала Віра. — Ані стегон, ані грудей… Але — вродлива жінка».

Всі троє мовчали. Згодом Віра попрощалася й попрямувала до виходу. Їй услід дивилися дві пари чорних скелець.

— Як вона мені вже набридла, с-с-сука… — прошепотіла супутниця Ліліани. — Увесь час прикидається…

— А може, й не прикидається, — сказала Ліліана. — Облиш! Тепер ми майже на фінішній прямій. Головне, хто буде першим. Гадаю — ми!.. *

Тривога вкотре насувалася на стомлений мозок.

«Щось забагато смертей на моєму шляху! — думала Віра, виходячи з цвинтаря. — Буває ж, що людина проживає життя, жодного разу не стикаючися навіть зі звичайнісінькою операцією з видалення апендикса, а не те що зі смертю. Невже на мене постійно котитимуться ці чорні хвилі? Як я можу це зупинити?

Мені нічого не допомагає…» Раніше вона мріяла знай ти порятунок у родині, яку вона створить, вибудує по порцеляновій цеглинці — охайний, дорогоцінний прихисток для душі. Але цегла кришилась у її невмілих руках і лишала по собі купу битого щебеню. Пам’ятаючи слова Саламандри, вона уникала «високих стосунків», і її — нижчий від середнього — роман з Альбиком справді розтягнувся, як горизонт, над темним і холодним океаном її безбарвного життя.

Але саме сьогодні вона була настроєна доволі рішуче. На вечірці, влаштованій у неї вдома, вона уперше дивилася на Альбика не зі звичайною поблажливістю — з огидою та здивуванням: як вона могла терпіти цього тупого, масного й розбещеного типа?

Треба було щось негайно змінювати! Попередня розмова з професором дала надію на визволення з тенет хворої уяви. А ще… Вона думала про цього «невизнаного генія», свого сусіда. Вона не пам’ятала, як і чому опинилася в його вбогій кімнатці. Пекучий сором і досі охоплював її при згадці, як крадькома, аби нікого не розбудити, вислизала з квартири Місіс Гадсон, силкуючись пригадати, як опинилася з ним у ліжку.