«Подружнє ліжко», а зрештою, все виглядало брутальніше — «До стійла!» «До годівниці!», «На місце!».

Влада над жінками не тішила самолюбства. Справжню владу могли дати тільки гроші. І він обирав жінок заможних, здатних оплатити його послуги не лише своєю пристрастю. У Лілі були не тільки гроші — вона була сильною. Вона потягнула Анатолія, як маґніт, що тягне легенький заіржавлений цвяшок. Згодом ця сила почала дратувати його не менше, ніж безвольність і хвороблива безпорадність Ольги. Він навіть не встиг отямитись, як опинився у величезному ліжку кішечки Заріни, на прохолодних і дуже дорогих шовкових простирадлах кольору вранішнього неба…

Чи не вперше Заріна відчувала себе переможницею.

Вона обдурювала ту жінку, яка колись перевернула усе її життя, вона знущалася з неї. Заздрість відступила. Заріна пишалася собою й відчувала, що її мета ще ніколи небула такою близькою.

Вона купувала коханцю краватки зі шкіри рожевого пітона, попередньо завороживши їх «на кохання» у знайомої чаклунки. *

— Господи, коли ж це усе скінчиться? — зітхнула Заріна, застібаючи ремінь безпеки. Форд на великій швидкості мчав шосейкою.

— Зрозумій мене, я не можу кинути її напризволяще, — сказав Анатолій. — Торік померли її батьки — хто про неї подбає?..

— Я не про Ольгу. А про наші стосунки. Мені набридло ховатися й брехати. Мені здається, що Лілі все про нас знає. Я її боюся і завжди боялася, ще з дитинства. А тут ще ці події… Знаєш, який у нас в аґентстві ходить жарт? «Хто наступний?»

— У тебе, Ріночко, просто здають нерви. А що ми можемо зробити?

— Дещо можемо…

— Наприклад?

— Дивися пильніше на дорогу. Доїдемо до мене — поговоримо.

— Але ж ми не балакати їдемо! Я так скучив за тобою…

— А мені треба серйозно поговорити. Тим більше, є про що. Я хочу кинути все і поїхати кудись… У Париж, на Канари, на Ямайку, світ за очі!

— Знаєш, скільки це коштуватиме? Можливо, на дорогу в один бік у мене на нас двох вистачить, а що далі?

— А далі… Це мій клопіт. Саме про це я й хочу поговорити.

— Хочеш — поговоримо!

За півгодини авто під’їхало до Заріниного будинку.

Виходячи, вона пильно розгледілася навкруги — їй завжди здавалося, що за нею стежать чиїсь очі. Це почалося дуже давно. Спочатку то були старечі прозорі, майже білі, зіниці, що переслідували Заріну повсюди. Потім ті ж очі перетворилися на молоді, зухвалі, зверхні й різнобарвні. Вона все життя боролася з цим поглядом як могла. І саме зараз, коли при ній був Анатолій, вона розуміла, що наближається розв’язка усіх її страхів.

Коханці увійшли в квартиру.

— Ти щось хотіла сказати? — запитав Анатолій.

— О… А мені здалося, що розмови зараз для тебе — на другому плані! — Заріна любила іноді подратувати його. Тоді вона відчувала себе на місці Лілі, була впевнена, що Анатолій потребує саме такого обходження, й любила його подражнити. — А ось нічого я тобі й не скажу!

— Ти зараз говориш, як вона! Припини! Або я піду!

— Не підеш, любий. Тобі нема куди йти, хіба до тої стерви. Але знай, це буде твоєю найбільшою помилкою. Твоя «чарівна паличка» — це я!

— Не говори загадками! — почав дратуватися Анатолій. — Я не дозволю й тобі керувати мною. Це було усе життя: спочатку мене купив батько Ольги, потім Лілі… Тобі ж яцього не дозволю. Набридло. Та й грошей у тебе не вистачить!

— Ось як ти про мене думаєш, — розлютилася Заріна. — Я купила тебе давно, одразу, як побачила. А тепер ти мій. З усіма тельбухами, мій маленький жиґоло…

— Як ти заговорила… До чого б це? — він ледь стримувався.

— А цього я тобі не скажу, не сподівайся. Просто будь зі мною, роби те, що я хочу, і побачиш рай небес ний — це я тобі обіцяю!

Анатолій нервово запалив. Він дивився, як Заріна скидає з себе одяг. У якийсь момент йому здалося, що це — Лілі.

— Так ти будеш говорити? — ще раз запитав він.

Заріна сіла на край ліжка й пильно дивилася на коханця: чи варто йому щось знати? Краще завжди тримати його біля себе на гачку. На золотому гачку пристрастей, шаленства й грошей… Вона тремтіла й бажала одного: аби він скоріше підійшов до неї, — за мить вона стане його панею, його єдиною володаркою.

А завтра, принаймні післязавтра, вона купить квитки до найдальшого кутка світу і лишить Лілі з носом. Ось так!

Обличчя Анатолія раптом змінилося, він знову солодкаво посміхався, випускаючи з рота сиві кільця диму. Потім повільно зачинив вікно, щільно зсунув фіранки і наблизився до коханки безшумною котячою ходою, витягуючи із джинсів дорогий шкіряний пасок…

ЧАСТИНА П’ЯТАДень тринадцятий

Слідчого Чепурного у відділку поза очі називали не інакше як «Ведмедик коала». Лінькуватий і доволі огрядний, із кругленьким «пивним» черевцем, він завжди намагався уникати будь яких складнощів, безсоромно куняв на загальних зібраннях і не любив носити форму. З його зазвичай погано попрасованих картатих сорочок можна було визначити, що він їв упродовж дня. Особливо полюбляв Ведмедик гамбурґери, щедро политі кетчупом.

Кожного ранку він старанно зчищав рудуваті плями від кетчупу щіткою, але по обіді вони з’являлися знову. Зрештою, йому б давно пора було одружитися, вважали колеґи, але Ведмедик впадав у транс від самої думки про якусь жінку у своєму холостяцькому барлозі. Він звик жити за своїми неписаними законами — розважливо й досить нудно. Колишні фантазії про погоні та перестрілки, знешкодження небезпечних злочинців та любов чарівних незнайомок, захоплених подвигами молодого лейтенанта, розвіялися вже на п’ятому році служби. Грошей катастрофічно не вистачало, а справ про дрібні крадіжки та сумнівні зґвалтування було аж забагато. Прискіпливо й ретельно він займався щоденною асенізацією, переборюючи власну інертність, й іноді уявляв себе звичайним «золотарем», змушеним бабратися в людських нечистотах.

Але при всьому цьому він іноді дивував молодших колеґ своїм шаленим таланом: те, за чим вони, бувало, полювали місяцями, ніби саме йшло до рук Чепурного, який не докладав до цього майже ніяких зусиль і навіть усіляко уникав найменшого напруження. Про його інтуїцію складали леґенди.

«Якщо хочеш спіймати злочинця — посади Ведмедика у центрі міста, — жартували вони, — й той вийде до нього сам. Ще й із простягнутими для наручників руками!»

Це й насправді було майже так. Одного разу всім відділком вони ледь не збилися з ніг, полюючи на аферистку, яка упродовж років збирала з довірливих громадян гроші на «дешеві» автомобілі. Ведмедик теж старанно робив вигляд, що бере активну участь у розслідуванні, завжди носив у кишені зім’ятий фоторобот, але майже весь час просиджував у найближчому макдональдсі, жуючи свою улюблену картоплю фрі. Саме туди якось і завітала невловима дама. Йому залишалося лише швиденько повідомити про це опер групу і… здобути лаври переможця. Іншого разу доля якимось чином повела його за двома молодиками, що вийшли з під’їзду «депутатського» будинку. І на страшному суді Ведмедик не зізнався б, що привабила його… шкіряна куртка одного з них. Як дитина автоматично йде за повітряною кулькою в руках іншої дитини, Ведмедик пішов за «курткою», розмірковуючи, скільки вона може коштувати, роздивляючися колір та фасон, прикидаючи, де такі продаються — на ринку чи у престижному бутику — і яка різниця між якістю тих та тих. Він супровів їх за ріг, де вони сіли в іномарку, номер якої він за своєю професійною звичкою «зазнімкував» очима. А коли під вечір до відділку зателефонували саме з цього будинку й повідомили про вбивство — вирахувати молодиків лишалося справою часу.

Якимось незбагненним чином він опинявся в центрі подій або мимохідь звертав увагу на саме ті речі — дрібні й на перший погляд незначні, — які згодом ставали вагомими доказами й приводили до успішного розкриття справи.

Саме завдяки цій своїй здатності Ведмедик уникав нарікань начальства, хоча оперативної роботи він не любив. Він залюбки б узагалі не виходив зі свого кабінету, часвід часу заварюючи собі запашний чай у великому глиняному кухлі, риючись у документах та плямуючи папір своїм улюбленим кетчупом.