— А з якої зброї?

— Здається, то був якийсь револьвер 38-го калібру.

Звісно, що так. Мабуть, «Поліцейський спеціальний», але можливо, то був «Сміт & Вессон Вікторі», такий, з якого протягом іншого історичного пасма було позбавлено життя офіцера Тіппіта.

Десь з того місця я вже почав втрачати нитку. Тоді думка «я мушу все це виправити, виправити, виправити»почала бити мені в голові, мов дзвін.

У 1972-му президентом став Х’юберт Гамфрі [706]. Землетруси подужчали. До небес злетіла кількість самогубств у світі. Буяв фундаменталізм різноманітних напрямків. Разом з цим розквітнув активізований релігійними екстремістами тероризм. Розпочалася війна між Індією й Пакистаном; розквітли нові ядерні гриби. Бомбей так і не перейменували в Мумбаї. Від міста залишився лише попіл на раковому вітрі.

Те саме й з Карачі. Тільки після того, як Росія, Китай та Сполучені Штати пообіцяли закидати бомбами обидві країни, повернувши їх до Кам’яного віку, ті припинили військові дії.

У 1976-му Гамфрі програв Рональду Рейгану тотально по всій Америці, не дібравши голосів навіть у своєму рідному штаті Міннесота.

Дві тисячі людей скоїли масове самогубство у Джонстауні в Гаяні [707].

У листопаді 1979-го іранські студенти захопили американське посольство в Тегерані і разом з ним не шістдесят шість заручників, а понад дві сотні [708]. Покотилися голови на іранському телебаченні. Рейган був достатньо навчений Ханойським Пеклом, тож притримав ядерні боєголовки у бомболюках і ракетних шахтах, натомість віддавши наказ про масованевійськове вторгнення. Решту живих заручників, звісно, зарізали, а новоявлена терористична група, що називала себе «Основою» — арабською мовою Аль-Каїда — почала мінувати дороги там, і тут, і повсюди.

— Той наш президент умів ораторствувати, як сам чортів диявол, але геть не розумівся на войовничому ісламі, — сказав Гаррі.

Знову возз’єдналися Бітлз і зіграли «Концерт за Мир». Смертник серед публіки підірвав на собі начинений вибухівкою жилет, загинуло триста слухачів. Пол Маккартні залишився сліпим [709].

Невдовзі після цього спалахнув Середній Схід.

Розвалилася Росія.

Якесь угруповання — радше за все, уперті фанатики-росіяни — почало активно розпродавати ядерну зброю терористичним групам, включно з «Основою».

— На 1994 рік, — говорив Гаррі своїм сухим голосом, — райони нафтових свердловин там перетворилися здебільшого на чорне скло. Таке, що світиться в темряві. Проте відтоді тероризм теж перегорів, типу самовипалився. Хтось був підірвав ядерну валізу в Маямі два роки тому, але без особливого толку. Тобто я маю на увазі, більше ніхто не погуляє на Південному узбережжі ще наступних років шістдесят чи вісімдесят — ну, й звісно, Мексиканська затока перетворилася на мертвий бульйон, — але від радіаційного зараження там загинуло всього лиш десять тисяч людей. На той час то вже була не наша проблема. Мейн проголосував за те, щоб стати частиною Канади, що вельми втішило теперішнього президента США на прізвище Клінтон.

— Білл Клінтон президент?

— Господи, ні. Він стовідсотково став би ним знову у 2004-му, але помер від інфаркту просто посеред виступу перед виборцями. Замість нього його дружина продовжила кампанію. Воназараз там президент.

— Добре працює?

Гаррі зробив рукою хвилю.

— Непогано… але ніхто нездатен вплинути законодавством на землетруси. А саме це нас губить зараз, кінець кінцем.

Над головою знову почулося те водянисто-крижане скреготіння. Я подивився вгору. Гаррі ні.

— Що це? — запитав я.

— Синку, — сказав він, — ніхто цього, схоже, не знає. Науковці дискутують, але в даному випадку, я гадаю, краще дослухатися проповідників. Вони кажуть, що Господь готується зруйнувати творіння Його рук так, як колись Самсон зруйнував храм філістимлян. — Він допив решту свого віскі. Ледь-ледь зарожевіли його щоки… вільні, як я встиг помітити, від радіаційних виразок. — І в цьому випадку вони, я гадаю, мають рацію.

— Ісусе правий, — промовив я.

Він задивився мені в очі.

— Достатньо вам історії, синку?

Достатньо, вистачить до кінця життя.

— Мушу вже йти, — сказав я. — З вами все буде гаразд?

— Буде, поки буду. Як і з усіма іншими, — він не відривав від мене очей. — Джейку, з якого неба ви впали? І звідки я збіса маю відчуття, ніби знав вас?

— Можливо, це тому, що ми завжди впізнаємо своїх добрих янголів.

— Дурниці.

Мені хотілося вже піти. Кінець кінцем, я гадав, що моє життя після наступного перевстановлення буде набагато простішим. Але спершу, тому що він був доброю людиною і дуже постраждав під час усіх трьох своїх інкарнацій, я підійшов до камінної полиці і зняв зі стіни одну з обрамлених фотографій.

— Акуратніше з цим, — дражливо промовив Гаррі. — Це моя родина.

— Знаю, — передав я йому до покручених, по-старечому поплямованих рук ту чорно-білу, трохи нечітку фотографію, певне збільшену з кодаківського знімка. — Це ваш тато знімав? Я тому питаю, бо він єдиний, хто відсутній в кадрі.

Він подивився на мене зачудовано, потім знову перевів погляд на фото.

— Ні, — промовив він. — Це фото зробила одна леді, наша сусідка, влітку 1958-го. Тоді моя мама з татом уже були розлучені.

Я загадався, чи не та сама це леді, котру я бачив, як вона курила сигарету, миючи сімейну машину й раз у раз бризкаючи водою на сімейного песика. Чомусь я був певен, що фотографувала їх саме вона. Звідкілясь з самісінького дна мого розуму, немов з глибочезного колодязя, долинули голоси дівчаток-стрибунок: «Старий мій водить суб-ма-рину».

— Він мав проблеми з алкоголем. У ті часи то невелике було диво, багато чоловіків добряче випивали, але залишалися під одним дахом зі своїми дружинами, але він ставав нестерпним, коли вип’є.

— Щодо цього не маю сумнівів.

Він знов подивився на мене, цього разу ще прискіпливіше, а потім усміхнувся. Більшості зубів у нього вже не було, але посмішка все одно гляділася приємною.

— Це в мене сумніви щодо того, чи ви розумієте, про що самі кажете. Скільки вам років, Джейку?

— Сорок. — Хоча я певен, що виглядав старшим того вечора.

— Отже, це означає, що народилися ви у 1971 році.

Насправді роком мого народження був 1976-й, але я не вбачав способу, яким би міг без довгих теревенів йому пояснити, куди, провалившись у кролячу нору, немов Аліса в Країну Чудес, поділися п’ять років мого життя.

— Доволі близько, — кивнув я. — Цей знімок було зроблено на Кошут-стрит. — Я промовив назву по-деррійському «Коссут».

Я показав пальцем на Еллен, котра стояла лівобіч своєї матері, в той же час сам думаючи про її дорослу версію, з котрою колись був балакав телефоном — назвімо її Еллен 2.0. А ще думаючи — це було невідворотним — про Еллен Докерті, її енгармонійну версію, яку я знав у Джоді.

— Тут точно важко вгадати, але думаю, вона мала волосся морквяного кольору, чи не так? Така собі мініатюрна Люсі Болл.

Гаррі нічого не сказав, лише роззявив рота.

— Вона стала акторкою? Чи ще десь пішла? На радіо, на телебачення?

— Вона діджейка, веде свою програму на тій станції Сі-Бі-Сі, що транслюється на Провінцію Мейн, — промовив він ледь чутно. — Але як ви…

— А це Трой… і Артур, відомий також як Тугга… а це ви, і ваша мама вас обнімає. — Я усміхнувся. — Саме так, як це планував Господь. «Якщо це зможе залишитися саме так. Якщо зможе».

— Я… ви…

— Вашого батька було вбито, правда?

— Так, — катетер, що стирчав у нього в носі, перекосило, і він виправив його положення, рука його рухалася повільно, мов у людини, котра з розплющеними очима бачить сон. — Його застрелили на цвинтарі Лонгв’ю, коли він клав квіти на могили своїх батьків. Всього через кілька місяців після того, як було знято це фото. Поліція за це арештувала чоловіка на ім’я Білл Теркотт…