— Ваша дружина?

— Йо. Це знято в день нашого двадцятип’ятирічного ювілею. Вона померла через два роки. Це тепер трапляється повсякчас. Політикани вам казатимуть, що все це через атомні бомби — відтоді, як трапилося Ханойське Пекло у 69-му, їх було двадцять вісім, чи, може, двадцять дев’ять зірвано навзаєм. Вони в цьому клястимуться, аж синітимуть, та кожен знає, що виразки й рак не поширювалися так сильно, не було так погано до того, як з Вермонтською Янкі приключився Китайський синдром [694]. Це трапилося, коли роками вже тривали мітинги протесту проти цієї станції. «Ох, — казали вони тоді, — не буде жодних сильних землетрусів у Вермонті, ні-ні, тільки не тут, не в Божому царстві, хіба що звичайні тремтіння й здвиги». Йой. А поглянути, що відбувається.

— Ви кажете, що у Вермонті вибухнув реактор? [695]

— Радіація поширилася на всю Нову Англію і південний Квебек.

— Коли?

— Джейку, ви з мене насміхаєтеся?

— Аніскілечки.

— Дев’ятнадцятого червня 1999 року.

— Мені дуже жаль вашу дружину.

— Дякую, синку. Вона була доброю жінкою. Гарною жінкою. Вона на таке не заслуговувала. — Він повільно витер рукою собі очі. — Давно вже я не балакав про неї, та де там, багато часу минуло відтоді, як я взагалі бодай з кимсьбалакав. Можна, я наллю вам ще трохи цього звеселяючого соку?

Я розсунув пальці, показуючи крихітну дещицю. Я не збирався довго тут розсиджуватися; всю цю макабричну історичну картину, всю цю мрякуя мусив збагнути похапцем. Мені багато чого слід було зробити, і не в останню чергу повернути до життя моючудову жінку. Це означає попереду нову розмову з містером Зелена Картка. Мені не хотілося провадити її підпилим, але ще один ковток віскі не завадить. Я його потребував. Емоції в мене перебували ніби в замороженому стані, що, либонь, було на краще, бо обертом йшла голова.

— Вас паралізувало під час Операції Тет? — думаючи при цім: «Звісно, там вас і ранило, але все могло бути ще гірше; в попередній версії ви загинули».

Він якусь мить здавався спантеличеним, а потім лице в нього прояснішало.

— Гадаю, так, якщо подумати, це дійсно тоді трапилося під час свята Тет. Хоча ми звикли називати це Великим Сайгонським Пройобом 1967-го. Вертоліт, у якому я сидів, розбився. Мені пощастило. Більша частина хлопців, що були зі мною в тому птаху, загинули. Дехто з них були дипломати, а дехто ще зовсім діти.

— Тет шістдесят сьомого року, — перепитав я. — Не шістдесят восьмого?

— Саме так. Ви тоді ще не народилися, але, гадаю, ви читали про це в історичних книжках.

— Ні. — Я дозволив йому наточити ще скотчу в мою склянку — лише, щоб покрило денце — і продовжив: — Я знаю, що на президента Кеннеді був замах, його ледь не вбили у 1963 році. Після того я не знаю нічого.

Він замотав головою.

— Це найдивовижніший випадок амнезії з усіх, про які я бодай колись чув.

— А Кеннеді переобрали?

— Проти Ґолдвотера? [696]Авжеж, будьте певні.

— І він знову взяв Джонсона собі в партнери?

— Звичайно. Кеннеді потрібен був Техас. І він отримав його підтримку. Губернатор Коннолі працював на нього в тих виборах, немов раб, хоч як він сам не зневажав президентську ідею Нового Фронтиру [697]. Це тоді називали Зірковою Заморокою. Через те, що трапилося того дня в Далласі. Ви про це справді не знаєте? Ніколи не вчили цього в школі?

— Ви через це прожили, Гаррі. То розкажіть мені.

— Та мені неважко, — погодився він. — Сьорбайте до дна, синку. Киньте роздивлятися на ті знімки. Якщо ви не знали того, що у 1964-му Кеннеді було переобрано, то, звісно, аж ніяк не можете знати бодай когось з моєї родини.

«Якби ж то, Гаррі», — подумав я.

Коли я був ще зовсім малюком — чотири, а може, й три рочки мені тоді було, — мій п’яний дядьо розповів мені про «Малу Червону Кобу». Не ту казку про «Червону Шапочку» зі стандартної дитячої збірки, а її дорослу версію, повну криків, крові і важких ударів сокири дереворуба. Я й тепер живо пам’ятаю, як тоді це слухав, але залишилося лише кілька деталей: оскалені в сяючій усмішці ікла вовка, це певна річ, а ще криваве місиво, що виявилося бабусею, яка відродилася з розчиненого вовчого черева. Я таким чином хочу сказати, що, якщо ви очікуєте на «Короткий курс альтернативної Історії Світу у викладенні Гаррі Даннінга Джейку Еппінгу»,краще про це забудьте. Справа не тільки в тому, що страшно було дізнаватися, як все паскудно пішло. Просто я мусив швидше повернутися й усе виправити.

Проте кілька фактів удержались. Всесвітні пошуки Джорджа Емберсона, наприклад. Нічого пожиточного з того не вийшло — Джордж зник, як колись був зник той суддя Крейтер [698], — але за ці сорок вісім років, що минули з часу невдалого замаху в Далласі, Емберсон перетворився на ледь не містичну фігуру. Рятівник чи учасник змови? Люди збиралися на спеціальні сходини для обговорення цієї теми, слухаючи розповідь Гаррі в цій частині, я не міг втриматися від думок про всі ті теорії змови, що розплодилися й буяли після вдалого замаху Лі Освальда. Як нам відомо, учні, минуле гармонізується.

Очікувалося, що у 1964-му Кеннеді змете геть Баррі Ґолдвотера, але він виграв з перевагою менш ніж у сорок голосів членів колегії виборщиків, різниця, яку тільки найвпертіші послідовники Демократичної партії вважали респектабельною. На початку свого другого терміну він розлютив як правий електорат, так і військовий істеблішмент заявою, що «Північний В’єтнам несе меншу загрозу нашій демократії, аніж расова нерівність у наших школах і містах». Він не прибрав звідти цілком американські війська, але їх було відведено до Сайгона і це кільце навкруг міста було названо — дива, дива — Зеленою Зоною [699]. Замість ввергання великої кількості вояків, друга адміністрація Кеннеді вкидала туди великі суми грошей. Це Американський Стиль.

Великих реформ 1960-х, які б забезпечували рівні громадянські права, так і не було впроваджено. Кеннеді не був Ліндоном Бенджаміном Джонсоном, а сам Джонсон як віце-президент був абсолютно безсилий йому допомогти. Республіканці й Діксікрати [700]сто десять днів блокували прийняття законопроектів, один навіть помер у залі і став героєм правих. Коли врешті-решт Кеннеді здався, він експромтом видав фразу, яка переслідувала його до самої смерті у 1983 році: «Біла Америка заповнила наш дім розпалом; тепер він згорить».

Далі настав час расових бунтів. Поки Кеннеді переймався ними, війська північного В’єтнаму захопили Сайгон — і в результаті катастрофи гелікоптера на борту американського авіаносця паралізувало чоловіка, котрий мене у це затяг. Громадська думка почала різко збуджуватись супроти ДжФК.

Через місяць після падіння Сайгона в Чикаго застрелили Мартіна Лютера Кінга. Вбивцею виявився баламутний агент ФБР на ім’я Двайт Голлі. Перед тим як самому застрелитися, він встиг зробити заяву, що стріляв у Кінга за наказом Гувера [701]. Спалахнув Чикаго. Спалахнули ще з десяток американських міст.

Президентом було обрано Джорджа Воллеса [702]. На той час землетруси вже розгулялися не на жарт. З цим Воллес нічого поробити не міг, тож натомість він вирішив добитися капітуляції Чикаго бомбардуванням. Це, сказав Гаррі, було в 1969 році. Через рік президент Воллес висунув ультиматум Хо Ши Міну [703]: Сайгон стає вільним містом на зразок Західного Берліна, або Ханой стане мертвим містом на зразок Хіросіми. Дядько Хо відмовився. Якщо він гадав, ніби Воллес блефує, він помилявся. Ханой перетворився на радіоактивну хмару дев’ятого серпня 1969-го, день у день через двадцять чотири роки після того, як Гаррі Трумен скинув «Товстуна» на Нагасакі [704]. Особисто керував цією операцією віце-президент Кертис Лемей. У своєму зверненні до нації Воллес послався на Божу волю. Більшість американців з цим погодилися. Рейтинги підтримки Воллеса стояли високо, але був щонайменше один парубок, який з ним не погоджувався. На ім’я Артур Бремер, і п’ятнадцятого травня 1972 року він на смерть застрелив Воллеса, коли той, бажаючи піти на другий строк, виступав перед виборцями в торгівельному центрі містечка Лорел в Меріленді [705].